«Завжди на день народження чекатиму на дзвінок від тата» спогади про загиблого Героя з Устилузької громади

Востаннє Марта, дочка полеглого Героя з Устилузької громади, чула голос батька на свій день народження, 29-го липня 2023 року. Тоді він щиро привітав доньку та пообіцяв приїхати у гості після повернення з війни. Сергій Гапон дуже хотів обійняти онучку Діану, яку бачив лише по відеозв’язку.

Так склалося, що вони з дружиною розлучилися, коли доньці виповнилося 18, і переїхав зі Львівщини на Волинь, однак завжди був на зв’язку. До того фатального серпневого дня, коли його життя обірвав ворожий снаряд, пише ВСН.

Сергій Гапон народився 25-го квітня 1974 року селі Мокрець, що на Турійщині. Крім нього, у сім’ї зростали ще два брати. Згодом сім’я змінила місце проживання, переїхавши у село Лудин Устилузької громади. Після строкової служби у війську Сергій поїхав на заробітки до Одеси, де й познайомився з майбутньою дружиною.

Молоді люди сподобалися один одному, згодом між ними виникли взаємні почуття, і Сергій запропонував руку і серце. Після одруження переїхали на Львівщину, де проживала кохана, у село Сердиця. За деякий час у подружжя народилася донька Марта. Жили як і всі, працювали, тримали господарство, виховували дитину. 

“Тато мав золоті руки, до чого б не торкався, все виходило. А ще був дуже добрий, ніколи нікому ні в чому не відмовляв, за що його любили та поважали односельці та друзі, а ще безмежно любив мене, та в усьому підтримував, – розповідає донька загиблого Марта.

Пригадую, як у дитинстві вчив їздити верхи. У нас було чимала господарка, крім свиней, корів та іншої живності, тримали коней. Тато виводив коня у поле, садив мене на нього, і так я опановувала верхову їзду.

На жаль, після двадцяти років спільного життя, вони з мамою розлучилися, однак попри це, ми завжди були на зв’язку. Дізнавшись про те, що стане дідусем, дуже зрадів. На жаль, так і не встиг побачити онучку”. 

Про повномасштабне вторгнення росіян в Україну Марта дізналася як більшість українців, вранці. Чоловік збирався на роботу, йому зателефонував свекор. «Яка робота, сину? Війна почалася», – були його слова. Своєю чергою стала дзвонити мамі, а потім татові. На що той сказав: «Доню, щоб не сталося, бережи себе й онучку».

Сергія Гапона мобілізували наприкінці лютого 2023 року до 14 ОМБР імені князя Романа Великого на посаду стрільця. Він відмовився від навчання на полігоні, оскільки у свій час проходив строкову службу у війську, і поїхав у зону бойових дій на Харківщину. На захист країни став також його молодший брат. Тож обидва боронили країну від ворога. 

«Увесь цей час ми були на зв’язку. Тато ніколи не розповідав, що там коїлось, але я розуміла, що це війна, і правди не почую. Насамперед задля мого ж спокою. Завжди говорив, що у нього все добре, і повторював, що він там для того, аби захистити нас, і що це є обов’язок кожного справжнього чоловіка. А ще мріяв приїхати у гості. 29 липня був мій день народження. Того дня він повернувся ввечері з позицій і подзвонив, щоб привітати. Наприкінці промовив: «Донечко, хочу, щоб ти знала, що дуже люблю тебе».

Це була остання наша розмова. Наступного дня ми лише переписувались. Першого серпня написав, що вони з п’ятої ранку на ногах, а о дванадцятій – його телефон не відповідав. Два тижні від нього не було зв’язку, і лише 14 серпня зателефонував його брат, котрий повідомив, що тата більше немає. Вже згодом дізналася, що під час кожної з ним розмови прощався, у той час, коли мене запевняв, що у нього все добре».

Сергій Гапон загинув 11-го серпня 2023 року у районі Куп’янська внаслідок ворожого обстрілу. Поховали його поруч з могилою матері у селі Лудин. 

«Ми часто разом з чоловіком, мамою та донечкою, яку він так і не побачив за життя, відвідуємо могилу тата. На жаль, так трапилося, що тепер вона приїздить до нього. Для неї він янгол, що живе на небі, і захищає нас, як робив це за життя.

Зізнаюсь, до останнього вірила у те, що тато повернеться, вони помиряться з мамою, і буде все як колись. Не судилося. А ще на свій день народження завжди підсвідомо чекатиму від нього дзвінок. Хоча розумію, що вже ніколи не почую його голос». 

Автор Жанна Білоцька