«Я не сприймаю статусу удови, бо вважаю себе дружиною Героя», – дружина загиблого майора з Володимира

Майор командир 2-ї мінометної батареї 2-го механізованого батальйону 14 ОМБР імені князя Романа Великого Олег Митошоп вперше на війну пішов добровольцем у 2014 році. Молодшому синові Зореславу тоді виповнилось два роки. Воював у складі легендарної 51 ОМБр, побував у багатьох боях, отримав контузії, але вижив.

З початком повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання на харківському напрямку. 25-го листопада 2023 року рухаючись разом із побратимами лісовою смугою у районі населеного пункту Синівка, Куп’янського району машина, у якій знаходився майор, наїхала на міну. Олег загинув на місці, водій автівки отримав важкі поранення, і довго лікувався, інші хлопці відбулися легкими травмами, пише ВСН.

«Того дня мені наснився сон, у якому дві мої приятельки, котрі втратили чоловіків на війні, танцювали на моєму подвір’ї. Прокинувшись, якось на душі моторошно стало. Це було з п’ятниці на суботу. Якраз із Зореславом зібралися до Львова, там домовились зустрітись зі старшим сином Едуардом. Ми прогулювались у торговельно-розважальному центрі «Victoria Gardens», як мені зателефонувала подруга і поцікавилась, чи у мене все добре? Я була здивована її запитанням, відповіла, що все гаразд, хоча на серці було неспокійно ще від ранку. За кілька хвилин вона знову зателефонувала й повідомила про те, що машина, у якій перебував мій Олег, підірвалась на міні», – ділиться спогадами дружина загиблого Героя Наталія Митошоп. 

Олег Митошоп народився  у курортному містечку Світловодськ. Батько був військовим, і доля його закинула у Володимир, де зростав Олег. Після школи він вступив на факультет геодезії до Львівської політехніки. Згодом отримав ще одну вищу освіту у ЛНТУ.

«Попри те, що мав дві вищі освіти, працюючи за спеціальністю у податковій, а потім на інших цивільних посадах, чоловік мріяв про військову кар’єру. Я ж була категорично проти. Ще коли зустрічались, хотів вступити до лав ЗСУ, але мені вдалося переконати не робити цього, я хотіла мати не лише чоловіка поруч, а й у майбутньому батька нашим дітям. Та, як показало життя, від долі не втечеш».

«Ранішня кава була невід’ємним атрибутом щодня»

Поринаючи у минуле, Наталія пригадує, як вони починали зустрічатись з Олегом, і як він щоразу цілував їй руку. Зізнається, це було незвично і водночас приємно, оскільки говорило про повагу до жінки. До знайомства із нею чоловік розмовляв російською, та вже на другому побаченні вона не почула від нього жодного російського слова. Після одруження Олег щодня радував кохану ранішньою кавою. «Щоб між нами не трапилось, адже у кожній сім’ї між подружжям бувають непорозуміння, кава зранку була невід’ємним атрибутом», – говорить Наталія. Крім того, Олег любив дарувати квіти, для цього йому не потрібно було шукати привід, він міг у будь-який день прийти додому з величезним оберемком. Подружжя мріяло про дітей, власний будинок і невеличке домашнє господарство. Тож незабаром почали працювати у цьому напрямку, водночас розвиваючи власну справу. За деякий час переїхали у новозбудований дім, який наповнився дитячим щебетом. Спочатку на світ з’явився старший син Едуард, а за кілька років Зореслав. Все, про що мріяли, здійснилось.

«Ми були щасливою і дружною родиною. Щороку, а той по кілька разів на рік їздили на відпочинок. Він був у нас активним і наповнений пригодами. Під час маршруту, який обговорювали заздалегідь, знайомились з цікавими місцями, споглядали фантастичні краєвиди, стрибали з парашута, пірнали у море, загалом, жили повним життям. Мріяли одружити синів та дочекатися онуків. Якби не клята війна…» 

«Ще у 2021 році чоловік став говорити про повномасштабну війну»

Вперше до лав ЗСУ Олег вступив у 2014. Про рішення піти на війну повідомив Наталії уночі, попередивши, щоб навіть не намагалась переконувати у зворотному. «Не переживай за мене, я живучий. Мені колись нагадали, що доживу до дев’яноста літ. Ми з тобою ще онуків та правнуків няньчитемо», – говорив Олег. Знаючи характери сина, свекруха порадила змиритись і не перешкоджати. «Він все одно зробить по-своєму, доню», – сказала вона невістці. «Її слова заспокоїли мене. Він підписав контракт із14 ОМБр, і вирушив на схід. Далі були жорстокі бої, Дебальцівський котел, контузії, про які дізналась крізь роки», – розповідає Наталія Митошоп. 

У 2016 Олега демобілізували, а у 2020 році він знову підписав контракт з 14 ОМБр імені князя Романа Великого. Наталія з розумінням поставилась до його вибору. І хоча війна ще тривала, заспокоювало те, що вона перейшла у пасивну фазу. На цьому не раз наголошував сам Олег. «Там немає таких бойових дій, які були у 2014. Тож не переймайся», – говорив він.

 «Десь у серпні 2021 році чоловік почав говорити про початок повномасштабної війни. Та хіба тоді хтось вірив у таке? А вже наприкінці року, коли приїхав додому, радив їхати за кордон. У січні його терміново викликали з відпустки, а за кілька днів до повномасштабного вторгнення вимагав, щоб я виїжджала, казав, що буде війна. Їхній батальйон пройшов шлях від кордону України з Білоруссю через Житомир, Миколаїв, Херсон, Запоріжжя, Маріуполь, згодом їх перекинули на Харківський напрямок. Я ж долучилася до волонтерського руху, де разом з іншими дівчатами допомагали ЗСУ».

«Після загибелі побратима, який чекав на народження дитини, Олег дуже плакав»

Олег намагався постійно бути на зв’язку, коли не було можливості телефонувати, писав. Не приховував, що є необхідність у тих же мавіках та інших технічних засобах, які по можливості купували власним коштом, а також за свій рахунок ремонтували автівки. 

«Чоловіку дуже подобалась військова служба, він жив нею попри те, що війна – це завжди ризик для життя. Навесні, відзначившись у бойових діях та виконанні завдань по відбиттю російської військової агресії, йому присвоїли  звання майора. Його поважали у колективі, який він зумів згуртувати та багато чому навчити. Усі хлопці для нього стали другою сім’єю. Про кожного з них турбувався, і важко переживав, коли з кимсь щось траплялось. У складі батареї служили чоловіки різного віку та статусів. Були ті, які мали шістдесят років, багатодітні, й ті, у котрих на утриманні були діти з інвалідністю. Усі вони на війну пішли добровольцями. Деякі, щоб синів не забрали, бо, як вони пояснювали, це – цвіт нації, який повинен відбудовувати Україну. «Я тут задля того, аби мої діти ніколи не бачили цього жахіття, і мали можливість жити у вільній країні», – говорив Олег. Серед побратимів був чоловік родом з Ковельщини, його дружина була вагітна  четвертою дитиною. Одного дня під час виконання бойового завдання він загинув від кулі снайпера, так і не побачивши немовляти. Олег дуже тоді переживав і плакав. Я ніколи не бачила, щоб мій чоловік колись плакав. А коли приїхав у відпустку, поїхав до нього на могилу». 

«Перед загибеллю чоловіка наснилося, як на моєму подвір’ї танцювали дві удови»

До кінця відпустки Олег Митошоп не добув. Він ще встиг відзначити  у тісному колі рідних та друзів свій, як виявилось згодом, останній п’ятдесят перший день народження, і за декілька днів став збиратися у дорогу, пояснивши дружині, що повинен їхати до хлопців, бо має недобрі передчуття. 

«Я дуже хвилювалася за нього, але, перебуваючи на місці, зателефонував, і повідомив, що наразі все добре. Хлопці упродовж його відсутності переїхали на інше місце, і встигли облаштуватись. Я трохи заспокоїлась і занурилась у роботу. Вже потім його побратими зізналися, він весь час повторював, що має щось трапитись. Тієї ночі мені наснився дивний сон, у якому дві мої приятельки, котрі втратили чоловіків на війні, танцювали у мене на подвір’ї. Сон насторожив і посіяв тривогу. Та я усіляко намагалася відігнати її від себе. Того дня ми поїхали з молодшим сином у Львів, там нас і застала звістка про загибель Олега. Неможливо передати словами, що відчула у ці моменти. Здавалося, весь світ занурився у пітьму, і життя зупинилось. Того дня не наважилась розказати молодшому сину про загибель батька. Старшому розповіла, і він наполіг, щоб залишилась на ніч у Львові. Вже наступного дня дорогою додому Зореслав, відчуваючи, що щось трапилось, запитав: «Мамо, щось із татом сталось? Правда?». Тоді я йому все розповіла.  Син дуже плакав, і все повторював: «Чому МІЙ тато?». Далі було все як у тумані, похорон, та все, що з ним пов’язано, майже не пам’ятаю».

«Я не сприймаю статусу удови, бо вважаю себе дружиною Героя»

До життя Наталію повернула робота. Задовго до загибелі чоловіка вона долучилась до пілотного проєкту  «Форми оптимізації шкільної мережі», й стала активно працювати над ним. Наприкінці листопада початок грудня у рамках цього проєкту була запланована робоча поїздка у Данію. Та хіба до неї було після такої трагедії? Але подзвонив Олег Фасоля керівник компонента підтримки освіти на місцевому рівні шведсько-українського проєкту «Підтримка децентралізації в Україні», й зумів донести важливість цієї поїздки. Вже згодом Наталія дізналась, що напередодні він розмовляв з керівницею управління гуманітарних питань Володимирського виконкому Оксаною Бігун, Саме її кандидатуру розглядала для поїздки замість себе, але Оксана відмовилась, і хитрощами практично змусила її поїхати. Наталя й досі дякує усім за  підтримку та розуміння, і зізнається, що без цих людей їй важче було б пережити смерть рідної людини. «Мені пощастило з колективом, який буквально витягнув мене з того стану, у якому перебувала певний час, за що йому щиро вдячна. По поверненню додому для себе визначилась: мушу жити заради дітей та роботи», – говорить вона. 

«Олег часто сниться. Уві сні запевняє, що живий, і дивується, як могла  повірити, у його загибель? А ще просить зачекати, обіцяючи повернутись. Пригадую, як він не раз зізнавався, що дуже боїться лишитись інвалідом. Для нього це означало стати тягарем для рідних. Хоча я запевняла, що навіть, якщо не дай Боже, станеться таке, сучасні технології дають можливість жити практично повноцінним життям. Але він не міг, та не хотів цього сприймати. І казав, що ліпше загинути, ніж залишитись без рук чи ніг. На жаль, так і трапилось. А я зіштовхнулась із тим, чого завжди боялась, – стати удовою. Серед моїх приятельок є жінки, котрі втратили на війні чоловіків та дітей, я навіть думати собі заборонила про те, що колись можу стати однією з них, розуміла, наскільки це нестерпно боляче. І ось я – удова. Хоча не сприймаю цього статусу, бо вважаю себе дружиною Героя і Янгола. Я й досі не вірю у те, що його немає. Здається, одного дня відчиняться двері й він ступить на поріг».

Майор Олег Митошоп Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, медалями «Ветеран війни – учасник бойових дій» та «За участь в антитерористичній операції». Поховали Героя на Федорівському кладовищі.  

Автор Жанна Білоцька