Вінчалися у вишиванках: історія подружжя з Володимира, яке відзначило золоте весілля

Олена та Микола Гаврилюки з Володимира нещодавно відзначили золотий ювілей подружнього життя. Півстоліття разом у радості та печалі, пліч-о-пліч по життю, підтримуючи один одного завжди й скрізь.

«Головне – бути однодумцями й дивитися разом в одному напрямку», – ділиться секретом подружнього довголіття пані Олена, пише ВСН.

«Ми вінчалися у вишиванках, що на той час часи було рідкістю» 

«У ті часи церква була під забороною, вінчалися та хрестили дітей тишком. Однак попри це, вирішили присягнути на вірність один одному перед Богом. Задля цього поїхали до Красностава, де у місцевій церкві служив друг мого дідуся. До слова, дідусь був священником. Як сьогодні пам’ятаю цей серпневий сонячний день 1974 року. Ми з Миколою обоє у вишиванках, що на той час було рідкістю, стоїмо перед вівтарем, затамувавши подих. Підтримати та привітати із цією визначною подією прийшли рідні. З храму ми вийшли чоловіком та дружиною перед Господом, а наступного дня розписалися у РАГСі.

Поруч із церквою знаходилось пшеничне поле. Мій Микола, який обожнює природу, відійшов на кілька хвилин помилуватися ним. Повернувся з оберемком польових квітів, чим приємно вразив мене. Відтоді, де б не був, чи то на риболовлі, чи йшов у ліс по гриби, завжди приходить з букетом. Одного разу поїхав по глину, разом із нею привіз величезний оберемок із ромашок, волошок та маків. Цей букетний період триває й досі», – розповідає володимирчанка Олена Гаврилюк.

Олена народилася у Володимирі. Коли їй виповнилось 8 років, батьки переїхали на Львівщину. До рідного міста приїжджала у гості до бабусі з дідусем. Після школи вступила до одного з львівських вишів на географічний факультет, який закінчила з «червоним дипломом». Здібну випускницю взяли на посаду інженера у науково-дослідний сектор. 

«Нам обом було по 23, коли зустріли один одного. Микола родом з Рівненщини, однак доля занесла його на Володимирщину. Закінчивши заочно навчання у Нововолинському електромеханічному технікумі, пішов працював токарем на одне з підприємств міста. Я приїхала у гості до бабусі, і з подругою пішли у гості до друзів. Так трапилось, що за стіл мене посадили поруч із ним. В очі впало кучеряве світле волосся, блискуча краватка та вишуканий костюм, який, як потім дізналася, привіз з Угорщини, де проходив строкову службу. Під час частування ненароком забруднила його штани холодцем, внаслідок чого утворилася жирна пляма. Я стала перепрошувати, так ми й познайомилися». 

«Важка хвороба забрала доньку, а війна – онука»

За кілька днів Олена поверталася на Львівщину, коли прийшов Микола й сказав, що не може жити без неї. Дівчина була здивована його словами, оскільки навіть не встигла розгледіти нового знайомого, хоча не приховує, сподобався їй. Та і як міг не подобатись такий красень? Оскільки проживали у різних містах, бачитися не було можливості, тому почали листуватися.

Майже у кожному листі він писав про свої почуття. «Куди б не йшов, скрізь бачу тебе», – були його слова. Мама Олени, прочитавши один з листів, промовила: «У цій людині сама щирість, не ображай її». Так між ними зав’язалися стосунки, і одного разу Микола приїхав з Олениною бабусею у гості на Львівщину, а коли повертався додому, залишив записку, у якій йшлося про те, що перед тим, як одружитися, повинен виконати десять справ, серед яких – добудувати будинок та криницю вирити.

А за кілька місяців вони стали на рушничок щастя й оселилися у Володимирі. Жінка влаштувалася у школу №5, яка потім була реорганізована у школу №3, де пропрацювала вчителем-методистом 50 років. Стільки ж, скільки вони прожили разом з чоловіком.

У шлюбі першою народилася донечка Ганнуся, згодом Господь подарував сина Степана. На жаль, майже двадцять років тому невиліковна хвороба забрала доньку, залишивши сиротою єдиного сина Сергія, якому на той час виповнилось шість років. Важко далася смерть дитини Гаврилюкам, але взаємна підтримка допомогла пережити горе. Життя продовжується, у 2014 одружився син, і один за одним народилося троє онуків, які додавали сил подружжю. Але біда знову постукала у двері. Захищаючи незалежність та цілісність України, торік на Авдіївському напрямку зник безвісти онук, – 24-річний Сергій Сєдов, син покійної доньки, котрий служив прикордонником.

«Востаннє Сергійко виходив на зв’язок 5-го лютого 2023 року. Зі слів його побратимів, того дня він працював із дроном. Разом із ним були двоє хлопців із ЗСУ, – говорить Олена Костянтинівна. – За однією з версій, їх оточили російські окупанти й розстріляли впритул. За іншою, – поранили, але нашим військовослужбовцям не було можливості забрати. Тоді в Авдіївці точилися кровопролитні бої, й перевага на ділянці була на боці ворога. Тож єдине, що залишаться, сподіватися на те, що наш онук живий, нехай у полоні, але живий. Ця надія жевріє й досі. І ми молимо Бога про його повернення».  

«Ніхто не пече таких смачних пирогів, як моя Оленка» 

 «Ще задовго до війни у нашій родині були сімейні традиції – на Різдво та Великдень збиралися усією родиною. Коли були живі мої батьки, сестра з чоловіком та дітьми приїздила до них, і усі разом накривали святковий стіл. Як їх не стало, гостей приймали ми. У Миколи було два брати, доля котрих занесла у Росію. Один проживав у Смоленську, інший – у Москві. Обидва усім серцем любили Україну, та приїжджали у гості, як тільки випадала можливість. Хоча брат, який проживав у Москві, щороку у серпні відвідував нас з дружиною.

На жаль, обидвох вже не має на цьому світі. Син з сім’єю давно живе за кордоном. Тож тепер свята, до яких Микола починає готуватись ледь не за місяць, відзначаємо удвох. Так, наприклад, на Святвечір обов’язково має бути 12 страв, які готуємо разом. Варто зізнатися, усі клопоти по господарству лежать на ньому: від закупівлі продуктів – до заготівлі на зиму».

«Я тільки забезпечую усім необхідним, та консервації робиш ти, – поправляє дружину Микола Степанович, і додає, що найсмачнішими та найулюбленішими стравами є ті, які готує його Оленка. – Де б не був, і щоб не куштував, не зрівняється з власноруч приготовленим дружиною. Ніхто не пече таких пирогів, як вона. Такі вони мені добрі, що якби міг, то жодного не лишив їй», – каже усміхаючись. 

«Коли присягнув перед Богом, маєш дотримуватись обіцянки»

Улюбленим заняттям Миколи Степановича є риболовля, яку він обожнює. А ще дуже любить ходити по гриби. Колись їздив до лісу на старій «волинянці», яку придбав, коли працював на машинобудівному заводі, але потім продав її, й придбав стареньку іномарку, яка, зізнається, не по усіх лісових стежках поїде, тому доводиться йти ногами. А ще дуже любить співати.

«Якби ви чули, як у нього гарно виходить! Він певний час навіть у хорі брав участь. А коли приходить у храм, співає все богослужіння. Йому пропонували долучитися до церковного хору, але він відмовився», – говорить пані Олена.

У неї ж своє захоплення – любов до книг. Особливо полюбляє біографічні твори написані у художньому стилі. «Коли приїжджаємо до бібліотеки, вона бере близько двох десятків книг і запоєм читає», – ділиться Микола Гаврилюк. А ще жінка любить спілкуватися з людьми. Зізнається, отримує задоволення від цього. 

На запитання щодо лідерства у сім’ї, подружжя говорить, такого поняття у них не існує. Бо усе роблять і вирішують разом, підказують і допомагають один одному. А ось відповідальність за сімейний бюджет лежить на Миколі. 

«Коли тільки одружилися, моя мама одразу порадила йому взяти ці обов’язки на себе, – говорить пані Олена усміхаючись. – І я не заперечувала, бо не вмію втримати гроші, завжди щось потрібно, як і кожній жінці. А коли треба щось для мене придбати, обговорюємо, і якщо чоловік відчиняє шафу, а звідти нічого не падає, йдемо до магазину. Хоча, чесно кажучи, ніколи ні в чому мені не відмовив. Він настільки турботливий, що навіть коли його хтось пригостить на роботі, чи в гостях, завжди поділиться. Навіть якщо це просто цукерка. А ще дуже відповідальний, якщо пообіцяв – обов’язково виконає обіцянку, чого б це не коштувало».

«У чому секрет сімейного довголіття»? – цікавлюся. 

«Так трапилось, що наші з Оленою батьки, а також їхні батьки, – наші бабусі та дідусі, були одруженими один раз. Їхнім шляхом пішли мої брати та сестра дружини. Вважаю, так повинно бути, – говорить Микола Степанович. – Раз обвінчались, дали обіцянку перед Богом прожити у радості й печалі разом, варто її дотримуватись. А ще обов’язково мати віру, без неї ніяк. І молитися. Я щодня це роблю, за усіх молюся. Кохати, довіряти один одному, поважати один одного, цінувати, уміти пробачати й уміти шукати компроміс. Чоловік має розуміти, що на ньому лежать обов’язки з забезпечення сім’ї». «Але й дружина повинна працювати, – додає Олена Костянтинівна. – Щоб бути підтримкою та надійною опорою своєму чоловікові». 

Нині Олена Гаврилюк перебуває на заслуженому відпочинку. Микола Степанович продовжує трудитися на ТзОВ «Гербор-Холдинг» токарем, де його цінують та поважають колеги. «Не уявляю життя без нього», – говорить вона. «А я без неї», – додає Микола Степанович, ніжно обіймаючи дружину. 

Автор Жанна Білоцька