Він спішив жити: спогади про загиблого Героя з Володимира Павла Плісака
Він дуже чекав на свій день народження, який збирався відсвяткувати вдома у колі рідних та близьких. А ще мріяв вступити до військового закладу, щоб стати офіцером. На жаль, ворожий снаряд обірвав життя завжди позитивного та відважного воїна, володимирчанина Павла Плісака з позивним «Паштет». І вітати з двадцятип’ятиріччям рідні та друзі прийшли на могилу.
Історію загиблого Героя пише ВСН.
У дитинстві мріяв бути священником
Павло Плісак народився 15-го липня 1998 року у сім’ї вчителів. Мама навчала дітей біології у школі, батько – української мови та літератури. Сам хлопець у дитинстві любив ходити до церкви, і мріяв бути священиком. Але дитячі мрії змінилися після того, як у свої двадцять чотири зі зброєю в руках став на захист України.
«Павло міг не йти на війну, оскільки був комісований за станом здоров’я. Але у перші дні повномасштабного вторгнення добровольцем вступив до ТРО, а навесні 20203 року їх відправили на Бахмутський напрямок», – розповідає хрещена та рідна тітка загиблого воїна Тетяна Вознюк.
Так склалось, що хлопець практично виріс на очах у жінки, і вона стала для нього другою матір’ю. Тож коли пішов на війну, щодня телефонував їй, і запевняв, що з ним все гаразд, а ще завжди повторював: Україна обов’язково переможе.
Павло Плісак навчався у Володимирському ВПУ на електрика. Працював на місцевій птахофабриці та млині. Любив спорт, і щороку бігав марафони на честь дня міста. В останні роки робив це разом із дідусем, колишнім офіцером, котрому понад 80 років. Також полюбляв велоспорт.
«Коли розпочалася повномасштабна війна, Паша, не зволікаючи, звернувся до військкомату. Спочатку охороняв кордон з Білоруссю, потім їх перекинули на Ямпіль. Туди поїхав власною машиною, яку перефарбував. Вже потім з дівчатами-волонтерками організували збір коштів на автівку для нього. І коли її пригнали, радів як мала дитина».
Він так спішив жити
Хлопець служив мінометником. Зі слів побратима Дмитра, справно виконував поставлені завдання, і нічого не боявся. Енергійний, справедливий, компанійський, такий собі ходячий позитив та енерджайзер, котрий не міг сидіти без діла, і завжди кудись летів. Про нього хлопці говорили: спішив жити. У будь-якій ситуації вмів підняти настрій, навіть перебуваючи на бойових позиціях, знаходив час нарвати квітів, зробити фото з ними і розіслати рідним та знайомим, серед яких здебільшого жіноча половина, котра завжди були на зв’язку та підтримувала хлопців. Таким чином вселяв упевненість у завтрашньому дні, та, як він жартував, дарував своїм дівчаткам букети.
«Ми тут задля того, аби ви жили спокійно», – говорив їм, – і додавав, що вони на фронті добре виконують свою роботу.
Замовив торт на свій майбутній День народження, але так його і не скуштував
Того дня він мав крайній раз заступити на позиції, оскільки за кілька днів збирався у відпустку, під час якої планував відсвяткувати двадцять п’ятий день народження.
«Ви не уявляєте, як хочеться побачитись з усіма вами, та водночас подякувати за підтримку, і влаштувати крутезний двіж», – говорив телефоном друзям, рідним та волонтерам. А хрещеній наперед замовив величезний торт.
3-го липня Павло Плісак разом із 48-річним Юрієм Амірханяном вирушив за боєприпасами. Та минуло кілька годин, вже б мали повернутися, а їх не було. Побратими почали хвилюватися, хтось намагався додзвонитися, але слухавки ніхто не брав. Згодом стало відомо про обстріл машини. Однак до останнього була надія, що живі, нехай поранені, але живі. На жаль, правда виявилася набагато страшнішою.
Зі слів побратимів, вони потрапили під обстріл. Один зі снарядів розірвався поруч з машиною, уламком у голову смертельно поранивши Юрія Амірханяна. Павло отримав травму у стегно та живіт. Хлопець пережив товариша на лічені хвилини.
«Розумію, що війна, де гинуть люди, але для нас їхня смерть стала шоком, – говорить боєць бригади Дмитро. – Ми й досі відмовляємося вірити у те, що більше ніколи їх не побачимо. Таке враження, що поїхали у відпустку і мають повернутися. Дуже не вистачає позитиву від Павла, його жартів та «відосиків» про наше фронтове життя, які любив знімати у будь-яку пору доби, і за будь-яких ситуацій».
«Я збиралася йти на ювілей до подруги, як подзвонила односельчанка і поцікавилась, чи не дзвонив Павлик? – продовжує ділитися спогадами хрещена Тетяна. – Потім додала, що хтось із волонтерів висвітлив інформацію щодо його загибелі. Я стала телефонувати дівчатам волонтеркам, з якими збирали кошти на машину, але достовірної інформації у них не було. А вже незабаром працівники військкомату повідомили Пашину маму про його загибель».
До свого дня народження воїн не дожив трохи більше тижня. Обіцяний торт хрещена спекла на сороковий день по його смерті. А друзі та знайомі приїхали вітати вже на могилу. Згодом біля неї стали помічати собаку. Зі слів волонтерки Людмили Бугайчук, пес був худим, і завжди сидів біля місця останнього спочинку їхнього Павлика, як вони з дівчатами називали його. Тож було вирішено привозити йому корм».
Встиг закохатися, хотів стати офіцером але загинув з побратимом
Тетяна Вознюк розповідає, під час служби друзі познайомили Пашу з дівчиною Валерією. Їхнє спілкування відбувалося телефоном, однак це не заважало йому робити їй приємні сюрпризи у вигляді квітів з доставкою та інші. Вони дуже хотіли зустрітися у реальному житті. Згодом закоханий племінник почав говорити про одруження, хотів мати сім’ю, дітей. На жаль, не судилося. Як і не судилося реалізувати безліч мрій та планів, зокрема відремонтувати бабусину хату та вступити до військового навчального закладу.
«Потрапивши до війська, Павло не лише змінив свої погляди на життя, у нього відбулася переоцінка цінностей. Війна скинула маски з деяких людей, і показала хто є хто, – говорить пані Тетяна. – Якось у розмові племінник зізнався, що розчарувався у багатьох, яких колись вважав друзями. А ще поділився планами щодо отримання військової освіти, реалізувати які збирався вже цього року, і готувався до вступу в один із навчальних військових закладів України. На жаль, доля розпорядилася інакше».
Ховали Павла Плісака 6-го липня, в один день з Юрієм Амірханяном, котрий знайшов останній спочинок у селі Микуличі, поруч з батьківською могилою, а також з іще двома воїнами – Віктором Авраменком та Іваном Терещенко.
Машину, яку придбали для нього, передали іншому підрозділу, який воює на Куп’янському напрямку. Її водієм став 22-річний боєць, котрий попри трагедію з побратимами, впевнений, що автівка стане його щасливим талісманом, оскільки належала героям. І він з честю виконуватиме на ній бойові завдання.
Поховали Павла Плісака на Федорівському кладовищі. У нього залишились батьки та двоє братів, один з яких є офіцером ЗСУ, і сьогодні стоїть на захисті нашого суверенітету. Вічна слава Герою та співчуття рідним.
Автор Жанна Білоцька
Фото з архіву родини Павла Плісака
