Вдова прикордонника, який загинув у перший день вторгнення, переїхала у Володимир, а його батьки – до росії
35-річний штаб-сержант 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса Денис Ткач загинув у перший день повномасштабного вторгнення, під час бойового зіткнення з диверсійно-розвідувальною групою росіян у районі населеного пункту Зоринівка, що на Луганщини, звідки він родом.
Не дочекавшись дзвінка від чоловіка, котрий напередодні заступив на бойове чергування, дружина Оксана зрозуміла, що трапилося непоправне, інакше б зателефонував і сказав, що має робити з дітьми. Вона відвезла малечу до мами, і поїхала на прикордонний пост, пише ВСН.
Не захотіла залишатися в окупації з тими, хто зрадив Україну
Вдова загиблого прикордонника Оксана Ткач родом з Луганщини. До Володимира приїхала разом із мамою та двома дітками – восьмирічним сином Романом та 2-річною донечкою Домінікою. У розмові жінка зізнається, що не могла залишатися в окупації з людьми, які зрадили Батьківщину. А таких 24-го лютого виявилося чимало.
“Нам добре жилося при Україні, ми мали добротний будинок, машину, велике господарство. Поки не прийшла Росія, яка вбила мого чоловіка. Усе це довелося залишити, дещо продати, щоб мати за що виїхати. Насамперед робила все заради дітей. Там у них не було майбутнього, з приходом окупантів та влади ЛНР ситуація погіршилася. Нам було сказано: якщо не віддамо до школи, а у мене син школярик, вони насильно відберуть його. І ми з мамою вирішили виїжджати”, – розповідає Оксана.
Денис Ткач служив у лавах ДПСУ з 2007 року. З Оксаною виросли в одному селі, тож знали один одного з дитинства, та доля звела їх уже тоді, коли жінка виховувала сина від першого шлюбу. На той час працювала у місцевому магазині. Чоловік заходив, щоб зробити покупки, і водночас поговорити з нею. Колежанка по роботі якось жартома зауважила, що Денис приходить лише на її зміну, на що жінка відмахнулася, і сказала, що їй це здається.
З часом між ними зав’язалася дружба, яка переросла у кохання. І незабаром він зробив пропозицію руки й серця. У шлюбі народилася донечка Домініка, і приємних клопотів у сім’ї додалося. Денис усіляко намагався допомагати коханій, як мав вільну хвилину. А ще був невиправним романтиком. Міг приготувати вечерю на двох, дарував квіти, а коли у лісі перші підсніжними пробивалися крізь сніг, разом їхали милуватися ними, як і маками чи волошками у полі влітку.
“Змогли вбити його, допоможіть донести тіло до машини, щоб я змогла поховати”
“Ми були щасливі, і раділи, що живемо в Україні, та є вільними. Того страшного ранку мене розбудив плач Домініки, яка прокинулася о-пів на четверту. Водночас почула сильний гуркіт важкої техніки, від якого дзвеніли вікна. Зрозуміла, що почалася повномасштабна війна. Стала набирати номер Дениса, але він не відповідав.
Дочекавшись шостої ранку, зібрала дітей і відвезла до мами, а сама з сестрою та двома сусідами поїхала до чоловіка. Серце підказувало, що його немає в живих. Хоча мене заспокоювали, говорили, що він відійшов разом з іншими прикордонниками. Та я знала, якби з ним було все гаразд, він би подзвонив. Назустріч рухалася колона ворожої техніки, нам сказали з’їхати на узбіччя та зачекали поки вона проїде. Страху перед окупантами не було, можливо тому, що не думала на той час про небезпеку”, – згадує жінка.
Діставшись місця призначення, Оксана побачила тіло свого Дениса, що нерухомо лежало біля вагончика. Неподалік помітила ворожий танк і російських військових, які спостерігали за ними. Зціпивши зуби, щоб не закричати від болю, стала думати, як перенести чоловіка в автівку. Він був кремезним, і зробити це було не так вже й легко.
Якоїсь миті хотілося підійти до росіян і сказати: “Ви змогли вбити, допоможіть донести до машини, щоб я могла поховати його”.
Та у голові промайнула думка, що їм нічого не завадить розстріляти і її, тоді діти залишаться без обох батьків.
Вже вдома, роздивившись понівечене тіло коханого, на якому не було живого місця, крім обличчя, яке дивом уціліло, дала волю сльозам.
“Я довго не могла прийти до тями після загибелі чоловіка. Вдалося взяти себе в руки завдяки мамі, яка зуміла донести, що маю жити заради дітей, і порадила переїхати з ними до неї. Тоді вона знайшла потрібні слова, і пояснила, що не зможу жити навпроти кладовища, де похований коханий. Та й разом буде легше долати труднощі. За кілька днів у село заїхали представники ЛНР, і ми стали думати, що робити далі. Розпродавши все, що могли, поїхали на Волинь на запрошення побратима Дениса, з яким він служив у 2014 році. У Володимирі нас зустріли, спочатку жили у батьків побратима, а потім винайняли житло”, – каже Оксана.
Батьки чоловіка після його загибелі переїхали до… росії
Виїжджала Оксана дуже важко, оскільки доводилося їхати через росію. Їй пропонували коротший і дешевший шлях, що вів на неокуповану територію, але вирішила не ризикувати безпекою дітей. Тоді кожна 5-6 машина, що рухалася у бік України, розстрілювалась, і вона не могла знати, чи не опиниться в одній із них. Її протримали на російському кордоні понад 9 годин, після чого продовжила шлях країнами Прибалтики.
“Мої знайомі, які залишились на окупованій території, відмовляли мене від виїзду. Нав’язували думку, що з приходом росії, стало ліпше жити. Спочатку намагалася пояснити, що при Україні у нас було усе для життя: дім, робота, ми могли собі дозволити поїхати у будь-який куточок країни та світу, а найголовнішим була свобода, яку у них відібрали. Та мене ніхто не чув. Тих, хто обрав окупацію, на жаль, виявилось більше. Таке враження, що вони усі ці роки чекали на прихід росії. Серед них і батьки Дениса, котрі після його загибелі виїхали на її територію і вже отримали громадянство”, – каже вона.
Чоловік у снах попереджає про небезпеку
Опинившись у чужому місті, жінка розпочала життя з початку. Зізнається, їй дуже непросто, але вона намагається давати раду. Головне, що діти знаходяться у безпеці, хоча сьогодні в Україні ніде не є безпечно, та все ж не під окупацією.
“Син довго відходив від смерті чоловіка, був замкнутим і часто плакав у подушку. З переїздом ситуація поліпшилась. Я віддала його на заняття боксом у клуб «Любарт», і йому це подобається. А ще він не міг звикнути до звуків сирени. Бо у нас там після 24 лютого ніхто не зважав на вибухи та ракети, що літали над головою.
Донечка також важко переживала смерть Дениса. Щоранку, коли прокидалася, та щовечора перед сном кликала тата. Вона й досі інколи дивиться кудись, і каже, що розмовляє з ним. Бувають випадки, коли починає бешкетувати, і я тоді кажу, що так не можна, і тато був би не задоволений. Тоді вона каже, що він дозволяє їй так бавитись. Від цих слів мурашки по тілі, у такі моменти здається, що він поруч.
Уві сні завжди приходить до мене перед тим, як має щось трапитись. Здебільшого, таке трапляється напередодні ракетних ударів по містах з фатальними наслідками. Але з у багатьох снах він повертається додому живим, і для мене це знак, що Україна вистоїть. Мені дуже боляче, що не можу відвідати його могилу, на якій бувала кожен тиждень, коли жила на Луганщині. Сподіваюся, на тому світі він бачить усе, і розуміє, що не зі своєї волі роблю це. Та я щодня молюся за нього, і вірю, що коханий чує мене”, – каже жінка.
Щодо повернення додому, на Луганщину, дружина загиблого героя зізнається, що воно відбудеться лише тоді, коли там буде Україна. Хоча у планах – переїзд на Харківщину, як колись хотіли цього з Денисом. Та як воно буде – покаже час. Спочатку потрібно здобути перемогу. А вона обов’язково настане.
У травні указом Президента України Дениса Ткача було було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
