Валентина Яремко розповіла, як це жити за кількадесят метрів від пункту пропуску

Родина Валентини Яремко в Устилузі проживає за кількадесят метрів від українсько-польського переходу

Кордон для більшості асоціюється з тривалими чергами, корупцією та спійманою контрабандою. Але не для мешканки міста Устилуга Володимир–Волинського району Валентини Яремко та її родичів. Для них він, напевно, співвідноситься з рідним домом. Адже їхній будинок буквально нависає над митним постом «Устилуг», – пише Волинь.

…Поволі наближаюся до «крайньої хати». Заходжу на подвір’я і сторожко роздивляюся, чи немає відв’язаного пса. Але собаки не чути, тільки кури та цесарка мирно ходять навколо.

— Моїх діда і бабу по мамі прислали сюди на роботу, — розповідає мама Валентини Лора Борисівна, яка працює медсестрою. — Дід був родом із Полтавщини, працював директором школи, а баба — з Харківщини, була вчителькою. І тоді їм дали цю хату. За радянських часів тут не було митного переходу, тільки офіційні делегації поляків деколи проїжджали. У перші роки, коли почали будувати перехід, було якось непевно. Казали, що нас виселять і заберуть хату, але так усе й залишилося.
Проте під час розширення митниці у родини таки відрізали шматок землі.

— Забрали частину садка. Він займав півдороги нинішньої, — показує Валентина Яремко.

— То ваші яблука падають туди? — заглядаю на дорогу до митного поста, що проходить буквально за кілька метрів від будинку.

— А вони їх їдять! — жартує дівчина чи то про митників, чи то про подорожніх.

— Ваша земля до самого Бугу? — уточнюю.

— Ні, тільки до огорожі, — сміється.

До поста вишикувався ряд машин. Їх тут відносно небагато, бо черга збирається ще при в’їзді в місто. А біля «крайньої хати» — лише ті щасливчики, що вже пройшли прикордонний контроль. Запитую, чи не заважає шум автотранспорту. Валентина каже, що дорога значно нижче від садиби, ніби в ямі, тому машин не чути.

Колись просто від будинку до митного переходу була хвіртка, якою при потребі спускалися вниз. Нині ж, якщо хтось із мешканців «крайньої хати» хоче їхати у Польщу, то мусить займати чергу на іншому кінці міста. Запитую, чи не намагалися часом зловмисники перекидати на обійстя контрабанду, але Валентина хитає головою. Пригадує, дуже давно був випадок, але подробиць не знає.

Вголос припускаю, що город, де росте капуста чи зеленина, напевно «золотий», якщо його продати. Лора Борисівна зізнається, що й справді надходили пропозиції від деяких фірм щодо купівлі землі. Проте їм відмовили: тоді подвір’я ще зменшиться.

— У нас і так митниця на подвір’ї, — зітхає Валентина.

І з цими словами важко не погодитися.