В день похорону мама побачила образ сина біля його закритої труни: спогади про загиблого Героя Дмитра Савицького з Володимира

37-річний володимирчанин Дмитро Савицький загинув на Харківщині 17 лютого внаслідок артилерійського обстрілу. У нього залишились батьки та старша сестра. За місяць – 16 березня – він мав би святкувати свій День народження. Не судилося. А в день похорону мама побачила образ сина біля його закритої труни… 

Історію загиблого Героя пише ВСН.

“Він стояв у червоному светрі біля солдата, який тримав його фото”

Вона стояла у храмі перед труною сина і не могла повірити у те, що він пішов назавжди, а його пошматоване тіло забере сира земля. У неї не було сліз, бо усі виплакала, дізнавшись про загибель сина. Маргарита Федорівна підняла очі й поглянула на світлину своєї дитини, яку тримав військовослужбовець, і ледь не зомліла. Поруч із ним стояв її Дмитро в улюбленій червоній футболці. Вона не повірила очам і боялася зрушити з місця. За мить образ розсіявся. 

“Довго не наважувалася комусь розповісти про цей випадок, боялась, що не зрозуміють, але якщо вірити у те, що душа до сорока днів знаходиться на землі, впевнена, це була душа мого сина”, – розповідає матір загиблого військовослужбовця 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Дмитра Савицького Маргарита Федорівна. 

Дмитро народився і виріс у Володимирі. Навчався у сільськогосподарському технікумі (агротехнічний коледж) на механіка. Хлопець був майстром на усі руки, на хліб заробляв здебільшого заробітками за кордоном. Оскільки розумівся на ремонті машин, згодом отримав роботу на одному з підприємств міста, на якому працював до війни. А ще був веселий, щирий, компанійський, тому друзів завжди вистачало.

У перервах між ремонтами машин виготовляв сувеніри з використаних гільз

“Діма був комісований, але не зміг спокійно сидіти вдома, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, і у перші дні добровольцем пішов до військкомату. Я навіть не перечила, хоча серце розривалось як і в кожної матері, яка випроводжала дитину на війну. Розуміла, як справжній чоловік, не міг вчинити інакше, та й він не послухав би мене.

Спочатку їх відправили у Миколаїв, після нього він не говорив, де вони. Здебільшого спілкувалися по вайберу. Про те, що відбувається на фронті, ніколи не розповідав. Намагався уберегти мене від стресів. Після перенесеної онкології зайві хвилювання могли нашкодити моєму здоров’ю. Він це розумів, і завжди ділився лише позитивними новинами. Та все ж душа була не на місці. Особливо коли у соцмережах з’являлась інформація про катування наших полонених. Знаючи Дмитра, знала, що живим не здасться. Він цього не приховував, коли казав, що ніколи не стане перед ворогом на коліна”, – згадує мама бійця.

Навички, пов’язані з ремонтом машин, згодилися Дмитру й на війні. Завдяки їм потрапив у ремонтний батальйон, де разом з іншими хлопцями ремонтував пошкоджену техніку, нерідко виїжджаючи на “нульовку”. У перервах між роботою знайшов для себе заняття до душі, – зі звичайних гільз від снарядів та використаних деталей боєкомплектів виготовляв сувенірні вироби. Так, годинник і тризуб прикрашають кабінет міського голови Володимира.

“Коли побачила світлини з його роботами: годинник, лампу та інші вироби, була приємно вражена. Шкода, що не вийшло додому привезти хоча б один виріб. Серед них найбільше до душі припала стільникова лампа. Маючи золоті руки, як у його діда, мого батька, котрий був майстром з ремонту взуття, взагалі не було такого, чого б не вмів робити. Діма переобладнав опалення у хаті, перед війною встиг стелю на кухні зробити, планував після повернення зайнятися ремонтом кімнат. На жаль, не встиг. А ще був хорошим зварювальником.

Усе, що вмів, навчився сам, і все йому вдавалося, – від ремонту квартир – до ремонту машин. Загалом, син з дитинства намагався заробляти на кишенькові потреби,  щоб не просити у мене. Якось, навчаючись у старших класах, розвантажував вагони після школи, на зароблені кошти придбав комп’ютерну приставку. Бувши на війні, переживав, що мало робить задля перемоги. Але ж від справної техніки теж чимало залежить, як успіх на полі бою, так і життя воїнів. Тож його робота була досить важливою. Це намагалася йому пояснити”,- розповідає Маргарита Савицька.

Якби на момент обстрілу був у будинку, залишився б живим

Була восьма ранку, коли пролунав дзвінок. На моніторі висвітився незнайомий номер. Маргарита Федорівна підняла слухавку. “Ви Савицька?”, – поцікавився чоловічий голос? “Так. Що трапилося?”. “Ваш Діма загинув”, – ці слова пролунали як грім серед ясного неба. Далі було все як у тумані. Закрита труна, друзі сина біля неї, кладовище, могила, – останнє місце його спочинку. 

Дмитро Савицький загинув уночі в результаті артобстрілу в одному із населених пунктів біля Куп’янська. 

“Зі слів побратимів, вони тільки переїхали на нове місце і заселилися в одному з будинків. Близько першої ночі Дмитро вийшов на вулицю, і саме тоді розпочався артобстріл. Він загинув миттєво від прямого влучання снаряда. Усі, хто був із ним, вижили. Вже потім хлопці казали, якби встиг сховатися хоча б у хлів, залишився живим.

Ховали його у закритій труні. Згодом доводилось чути, що місце їхнього розташування здали місцеві. Та ця інформація є не підтвердженою. Однак син не приховував, що їх там не чекали, на відміну від інших населених пунктів, де місцеві підтримували й допомагали. Якось вони розташувалися в одному з населених пунктів, і хлопці почали рити окопи. Щоб полегшити роботу, Діма знайшов екскаваторника, який на своїй техніці зробив це швидше і ліпше», – провадить жінка. 

“Друзі сина допомагають і кличуть мене мамою Ритою”

Маргарита Федорівна розповідає: перед загибеллю Дмитра у неї стало частіше боліти серце. А ще почав снитися батько, який завжди приходив уві сні перед тим, як мало трапитись щось недобре.

“Тато воював у Другу світову, мав нагороди, але ніколи не ходив на парад. Бо для нього цей день був днем скорботи. І завжди казав: не дай Боже знову допустити війну. Але так склалося, що через кілька десятиліть війна знову прийшла в Україну і забрала його онука. Ніколи б не повірила, що будемо воювати з росіянами, які називали себе нашими братами. І що вони вб’ють мою дитину”, – каже вона.

Жінка розповідає, що син лише одного разу приходив уві сні. Сталося це перед сороковинами. Вона планувала замовити панахиду у церкві, а на поминальний обід запросити найближчих. Дмитро приснився й попросив поставити більші склянки для його друзів. Маргарита Федорівна зрозуміла: він хоче, щоб вони прийшли пом’янути його.

“Довелося замовляти обід у кафе, на якому були усі його приятелі, з якими товаришував, і які його завжди підтримували, а тепер взяли наді мною шефство. Постійно телефонують, цікавляться, чи, бува, мені нічого не потрібно. Для них я – мама Рита, так вони мене називають. Така підтримка дуже важлива для мене. Оскільки живу сама, старша донька проживає за кордоном. Тож я ціную усе, що вони роблять у пам’ять про сина”, – додає.

Поховали Дмитра Савицького на Федорівському кладовищі. За місяць, 16 березня, йому б мало виповнитися 38.