Усі автівки водія з Володимирводоканалу: від «кубанки» до «волинянки»
Іван Ягодинець або дядя Ваня, як його по-доброму кличуть колеги, на водоканалі у Володимирі працює з 2003 року. Понад сорок років чоловік віддав комунальній сфері, з яких переважну більшість провів за кермом.
Про це інформують на фейсбук-сторінці водоканалу.
“Як сів у 1975 році в армії за руль, так кручу його й досі. На чому тільки не доводилось їздити, і кого тільки не возив, але жодного разу не пошкодував, що обрав професію водія”, – говорить Іван Тимофійович.
А розпочинав свій трудовий шлях Ягодинець у 1978 році з «Ковельсільмашу» учнем зварювальника. Повернувшись зі строкової служби, пішов працювати на підприємство, де водночас навчали його зварювальній справі, яку він освоїв, отримавши четвертий розряд. Згодом Івану випала нагода стати каменярем і виготовляти пам’ятники. Це непроста, але надзвичайно майстерна робота, яка потребує уважності й технічного вміння.
«Я навіть хотів продовжити займатися нею професійно, – зізнається Іван Тимофійович, – та не склалося».
У 1982 році Іван Ягодинець прийшов працювати на комбінат комунальних послуг (ККП) водієм. Тоді усі об’єкти обслуговування міста входили до його складу: водозабір, ритуальні послуги, зелене господарство, саночистка, готель, водовідведення, банно-пральний комбінат.
“Я сів за кермо «Захара», так водії між собою називали «ЗІЛ», на якому проїздив три роки, після чого мене пересадили на «автокатафалк», за кермом якого кілька років перевозив тіла покійників під час похоронної процесії. Але вже за два роки у зв’язку з реорганізацією підприємства змінив катафалк на інші автівки, серед яких були як легкові, так і вантажівки. Був період, коли не лише самому доводилось водити машини, а й вчити цієї майстерності інших. Так, на початку двотисячних працював майстром автосправи у навчально-виробничому комбінаті”.
На водоканал Іван Тимофійович прийшов двадцять один рік тому, і сів за кермо «кубанця» або як ще кажуть, – «кубанки». Так називається автобус, вироблений на Кубані, і який колись використовували для радянської агітаційної роботи у віддаленій сільській місцевості. Якщо говорити мовою водіїв, «кубанець» – справжній герой доріг, який зітхає, стогне, але невпинно котить уперед, це автобус, який завжди готовий до пригод, навіть якщо ти ще не зовсім готовий до них.
Саме на цьому виді транспорту дядя Ваня чимало років возив на роботу і з роботи працівників підприємства. А ще нагоду проїхатись на цьому диво-транспорті мав колишній міський голова Петро Саганюк, котрий виїжджав на один з об’єктів. Цю поїздку він надовго запам’ятав. Сьогодні «кубанець» знаходиться на «заслуженому відпочинку», а колеги й досі з усмішкою згадують «кубанські» часи з дядею Ванею.
Іван Тимофійович, своєю чергою, продовжує крутити кермо трохи молодшої за «кубанку» – «волинянки», яка сміливо заслуговує на звання справжньої легенди на колесах, що об’їздила усі закапелки Володимира і його околиці. Цей волинський всюдихід можна описати кількома реченнями. У нього двигун заводиться із третього «Отче наш» і одного поштовху ззаду, а лобове скло – «музей комах», зібраних за всі роки на дорогах.
Сама ж волинянка пам’ятає ще часи, коли бензин був дешевшим за буханку хліба. Її салон злегка пахне в’яленими грибами і лісом, а в багажнику завжди є місце для кілька кошиків та мішка картоплі. І хоч машина є раритетом, про неї сміливо можна сказати: «Вона ще послужить!» Насправді ж «волинянка» у Тимофійовича завжди охайна, так, інколи вона не хоче заводитись, інколи глохне у дорозі, інколи потрібно добре гримнути дверима, аби вони закрились. Але він настільки вивчив іі і знайшов до неї особливий підхід, що вона «розуміє» його з-пів слова. І побурчавши, та покректавши, продовжує їхати.
Івану Ягодинцю незабаром виповниться 68. Він давно перебуває на заслуженому відпочинку, і водночас продовжує працювати. Щоранку добирається на роботу велосипедом, а потім пересідає за кермо автівки. Колеги вже не уявляють «волинянку» без дяді Вані. І коли потрібно їхати, він швиденько заводить її та везе за вказаною адресою. У вільний час Тимофійович полюбляє рибалити, а також обожнює збирати гриби. А ще дуже любить своїх онуків, двоє з яких проживають за кордоном. Щодня він спілкується з ними телефоном, а коли випадає відпустка, їде у гості, де вони разом ходять на риболовлю та купаються у морі.
«Як Бог дасть все буде добре, поїду до них, і буду в школу їх водити, – говорить він і додає, – а поки попрацюю, бо й так через війну немає кому працювати».