У Володимир-Волинському районі в жахливих умовах проживає людина, яка втратила можливість рухатися і бачити

Ще не старий чоловік, 1963 року народження, у минулому тракторист, почесний донор Володимир Пилипюк нікуди не виходить зі старої холодної хати, де його «співрозмовниками» є кіт та телевізор, який господар не так дивиться, як слухає. Слабеньке тепло дає запалена конфорка газової плити. Чоловік спить одягнутий, у зимовому одязі.

Про це пише Місто вечірнє.

-Як відключать газ і відріжуть світло, то й погрітися не буде чим, у суцільній темряві сидітиму. Як жити? Руки на себе накласти чи що? – запитує зі сльозами.

Молодість Володимира Пилипюка минула в роботі у колгоспі, армійську службу проходив у Чечні, мав дружину і дочку. Офіційно не розлучений, але з дружиною та донькою жодних стосунків не підтримує. В біді, що звалилася на нього, Володимир Пилипюк звинувачує рідну сестру Зою Мусатову, яка мешкає у Бегеті.

12 серпня померла мама – Марія Анатоліївна. Після похорону сестра вмовила брата віддати їй нараховані за здані в оренду батьківські паї 8 тисяч гривень. Обіцяла поділитися, а насправді залишила хворого брата без копійки. У Володимира Петровича немає коштів на те, щоб лікуватися, виробити статус інваліда. У чоловіка спинно-мозкова грижа (перетерлися хрящі, є відповідний рентгенівський знімок) і втрачений зір. Він потребує термінового операційного втручання. Зросла плата за газ і світло. І у випадку несплати йому погрожують відрізати газ і світло. Про чоловіка нікому турбуватися. Сусіди навідуються, приносять їсти. Із сердечною вдячністю він каже про Ірину Мартинюк, Олександра Процана, Миколу Ковальчука, Марію Крижан. Але на лікування та вироблення субсидій потрібні кошти. А у Володимира Петровича їх немає.

-Нема кому мене завести на обстеження, аби я зміг виробити групу, навіть сфотографуватися на фото в паспорті потрібно. Хто мене завезе? Хто сфотографує?

Сестра заявляє, що я – алкоголік. Був невеликий гріх у молодості, зізнаюсь, але нині майже прикутий до ліжка, без грошей, за що я можу пити? Спасибі добрим людям, що хоч сигарети приносять.

Біль і образу цієї людини можна зрозуміти. Удар у спину йому нанесли не чужі, а рідні люди, які залишили хворого напризволяще. Інакше як цинізмом та бездушністю це не назвеш. Цілковиту байдужість до долі одинокої людини виявляють і представники органів місцевого самоврядування. Ніяких кроків назустріч Володимиру Пилипюку не зробила і Хобултівська сільська рада. Така позиція не може не дивувати, адже проживаємо у православній державі, де здавна шанувалися такі риси як людяність, доброта, милосердя. Що сталося з нами? Ми перестали боятися Бога? Ми забули про закон бумеранга, який неодмінно влучить відповідним ударом? Чи, можливо, у нас скам’яніли серця?

Що ж, у нас обмаль часу чекати на відповіді, і дорогу безсердечності та байдужості заступить людяність і милосердя. Ми, журналісти, зробимо для цього все, що у наших силах. Отож крапки ще не ставимо…