«У русі — і душа не старіє»: історія водія водоканалу Володимира

Михайло Гупало — водій асенізаторної машини з Володимира, який понад 40 років провів за кермом. За цей час він об’їздив не лише рідне місто, а й усю Україну, жодного разу не потрапивши в аварію. Хоч уже на пенсії, чоловік продовжує працювати — бо, каже, коли за кермом, душа не старіє.

Історію водія розповідають на фейсбук-сторінці КП “Володимирводоканал”

“Ого-го-го! Навіть не питайте, скільки тих кілометрів за понад сорок років наїздив. Бо не тільки по Володимирі і навколишніх селах кермо крутив, а й по всій Україні катався”, – усміхається водій.

Михайло вже на пенсії, та руки з керма не прибрав – і досі в строю. Сідає у кабіну, заводить машину і знову долає кілометри, яких за роки служби нарахувалося стільки, що, мабуть, вистачило б і навколо земної кулі кілька разів об’їхати.

“Мій трудовий шлях розпочався у далекому 1986 році в машинозбірочному цеху Луцького машинобудівного заводу, де 11 років пропрацював водієм ГАЗ-3307. Зізнаюсь, ці роки найбільше закарбувалися в памʼяті, – ділиться спогадами Михайло Гупало. – І не лише як перші роки моєї роботи, а й тим, що колектив тоді був наче сімʼя. На жаль, багатьох тих, із ким працював, вже немає на цьому світі, але про кожного збереглися теплі спогади. А з директором заводу Валерієм Столярчуком і досі при зустрічі вітаємось та згадуємо ті часи. Пригадую відрядження до сонячного Херсона, звідки возив запчастини, інші – зі Львова. Тоді завод виготовляв «Волинянки» – всюдиходи, що славилися своєю прохідністю. Окрім них – мобільні вагони-будинки, й навіть популярні тоді скейти. Роботи вистачало всім – аж до перебудови…”

Коли завод викупили і працівників звільнили, Михайло пішов працювати водієм автобуса – возив людей у села. Згодом змінив місце роботи на ЖЕК, де кермував так званою «летючкою» – ГАЗоном, яким возили працівників на обʼєкти. Саме звідти і вийшов на пенсію. Але відпочивати не поспішав – пересів на асенізаторну машину водоканалу.

Техніка, звісно, інша – тепер возити треба не людей, а викачувати нечистоти. Але Михайло швидко освоїв її, і з усмішкою каже: «Коли вмієш тримати кермо, немає різниці, що за спиною – пасажири чи бочка?»

За сорок років безперервної роботи за кермом – жодної аварії. Зізнається, завжди відповідально ставився до своїх обовʼязків, бо від водія залежить не лише стан машини, а й безпека на дорозі: і власна, і чужа. Тож і тепер, попри пенсійний вік, Михайло Гупало продовжує трудитись. Каже, поки здоров’я дозволяє — буде працювати, бо сидіти вдома без діла не для нього, та й до пенсії, яка бажає бути ліпшою, якась копійка.

“У русі — і душа не старіє”, — усміхається він, сідаючи за кермо “бочки”, і вирушає в рейс знайомими вулицями рідного Володимира.