У першу ніч після загибелі володимирчанин Олександр Гнатюк прийшов уві сні попрощатися з рідними

Володимирчанина Олександра Гнатюка дуже поважали побратими. А сам він важко переживав кожну смерть у підрозділі. Ще важче йому було бачити оголошення про розшук безвісти зниклих побратимів, знаючи, що їх немає в живих, але не маючи права це сказати. А за два місяці до своєї загибелі він раптово посивів. 

Молодший сержант, командир відділення взводу матеріального забезпечення 14 ОМБр імені князя Романа Великого Олександр Гнатюк загинув 13 березня 2023 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Йому було 31, – пише Жанна Білоцька для ВСН.

«Якщо Київ вистоїть, вистоїмо й ми»

«Якщо Київ вистоїть, вистоїмо й ми», – говорив Олександр Гнатюк сестрі Юлії телефоном навесні 2022 року під час оборони Житомирщини.

Зв’язку майже не було, росіяни глушили його, і, якщо вдавалося додзвонитися додому, це було щастям. Від рідних Сашко дізнавався про ситуацію в Україні. Ворог бив з усіх видів артилерії, накриваючи щільним вогнем і цивільну інфраструктуру, і наші колони. Чимало воїнів віддали свої життя у перші дні відкритого вторгнення, багато отримали поранення, та попри нерівні сили, вдалося втримати оборону і відбити атаки ворога, який у рази переважав і озброєнням, і кількістю.

Тоді увесь світ побачив мужність, героїзм та єдність українського народу, який, об’єднавшись, став на захист своєї держави.

«Брат розповідав, що коли заїхали на Житомирщину, там вже був хаос. Траса переповнена автівками, що намагалися виїхати, люди розгублені та налякані, просили допомогти вивезти дітей. Одна жінка благала евакуювати її діток, одне з яких було зовсім немовлям, але сама з чоловіком не збиралася виїжджати, натомість були готові боронити своє місто.

Таких як вони, свідомих, було багато, вони залишались і допомагали військовим, одні готували та носили їжу, інші несли необхідні речі, медикаменти. Чоловіки діяли інакше, коли наші колони в’їхали у місто, вони заскакували на броню, щоб разом із хлопцями давати відсіч ворогу. Зі слів брата, саме на Житомирщині він зустрів найщиріших людей», – ділиться спогадами про загиблого героя Олександра Гнатюка сестра Юлія.

Збирав боєприпаси, що лишили росіяни після себе, і передавав хлопцям

Народився Олександр у Володимирі 6 серпня 1991 року. Ще у дитинстві захопився пошуками скарбів. Навіть коли подорослішав, полюбляв блукати околицями міста з металошукачем і знаходити різні цікаві речі. Після закінчення школи вступив до Шацького лісогосподарського технікуму. Однак подальшу долю вирішив пов’язати з армією, і у 2011 році підписав контракт із ЗСУ.

Служив у зенітно-ракетних військах, потім перевівся до 51 ОМБР (нині 14 ОМБР). З початком бойових дій на Донбасі, брав участь боях за визволення міст Донеччини. Разом із ним пліч-о-пліч воював чоловік Юлії, котрий  також є військовослужбовцем. У 2018 році Олександр вирішив змінити військове життя на цивільне, але згодом зрозумів, що своїм почувається у камуфляжі зі зброєю в руках. 

«Коли розпочалася повномасштабна війна, разом із побратимами з 22-23 лютого брат вирушив на Житомирщину. Вони мали дійти до Чорнобиля і зайняти оборону, оскільки готувалися до можливого нападу росіян. Не встигли. Розпочалися запеклі бої, у яких гинули не лише військовослужбовці, а й цивільні, було зруйновано та пошкоджено чимало об’єктів інфраструктури. Зі слів брата, ворог наносив не лише наземні удари, а й з повітря», – каже сестра бійця. 

Росія принесла на нашу землю лише смерть і руйнування

Потім були інші міста та села, на захисті яких стояв Олександр. У його обов’язки входило забезпечення хлопців боєприпасам й усім необхідним. Він робив усе можливе й неможливе, щоб доставити їм те, чого потребують. 

«Побратими були у нього на першому місці, – продовжує ділитися спогадами Юлія. – Тож коли щось просили, не було такого, щоб брат у чомусь відмовив, або не зміг дістати чи доставити. Робив це за будь-яких обставин, нерідко ризикуючи життям. Хоча на війні завжди є такий ризик. Часто збирав боєприпаси, які залишили росіяни на деокупованих територіях, і доставляв хлопцям. А одного разу переправляв їх річкою. 

Ми, рідні, усіляко підтримували Сашу та його побратимів. Мій тато працював далекобійником за кордоном. 25 лютого, покинувши добре оплачувану роботу, повернувся додому, щоб бути разом із сім’єю, і майже одразу почав ремонтувати військову техніку. Я волонтерила. Так, вдалося організували збір коштів та придбати автівку для  підрозділу брата. Потім збирали на «мавік». На жаль, доставили його на фронт вже після загибелі Саші.

Дуже допомагали з придбанням інших необхідних речей знайомі та колеги по роботі. Та здебільшого купували все власним коштом. Навіть після смерті брата продовжую підтримувати його побратимів. Коли запитують, чи не було бажання виїхати на початку війни за кордон, з упевненістю відповідаю: ні. Була впевнена, що потрібна йому, чоловіку, хлопцям, які захищають нас.

Навіть не уявляю, хто б замість мене займався усіма питаннями, якби виїхала? Хоча перед початком вторгнення брат намагався убезпечити мене і дітей. Він на кілька годин приїхав з полігону, але додому не заходив, і попросив під’їхати в обумовлене місце, щоб поговорити, та потім передзвонив і сказав, що змушений їхати. Вже влітку, коли приїздив по машину, поцікавилась, що такого мав розповісти? Зізнався, хотів запропонувати виїхати за кордон через очікуваний наступ росіян».

«Боляче бачити світлини зниклих безвісти хлопців у соцмережах, і знати, що їх уже немає»

Про війну Олександр не любив говорити, та інколи ділився розповідями про те, що відбувається на фронті. Одні були позитивні, від інших на очі наверталися сльози. Особливо було боляче слухати про загибель побратимів, яких йому доводилося вивозити. 

«Якби ти знала, сестро, яких хлопців втрачаємо! Найкращі йдуть, – говорив він. – І коли привозиш когось із них, або його речі до моргу, і бачиш, як біля дверей кричить дружина, котра приїхала за полеглим чоловіком, а неподалік на твоїх очах сивіє вбита горем мати, яка чекає на тіло сина, серце розривається від болю. Також невимовно боляче бачити світлини зниклих безвісти у соцмережах, яких шукають рідні, і знати, що їх вже немає в живих. Навіть більше, їхніх тіл теж ніколи не знайдуть. Але ти не можеш подзвонити дружині чи матері і повідомити про це». 

«Натомість росіяни посилають на війну увесь непотріб, який залишається удобрювати український чорнозем, а ще вони не забирають своїх з поля бою не лише загиблих, а й поранених, як це робимо ми, нерідко ризикуючи власним життям. Серед тих, хто прийшов нас вбивати, не лише представники кримінального світу, яких вони кинули на забій, бо еліта їхньої армії була знищена нашими ЗСУ у перші місяці війни, а й  представники різних національних меншин, що проживають на території росії. 

Після визволення деяких населених пунктів знаходили різні речі, що підтверджували їхню присутність на території України. Найдивнішими та трохи кумедними знахідками стали шаманські бубни в одному з населених пунктів. Ми з хлопцями жартували з цього приводу, мовляв, такі грізні вояки шаманів за собою возили. Ті, кому вдавалось вижити, втікали з награбованим майном. Брали все, що бачили, жили як свині, а деколи і зі свинями, та знищували все живе на своєму шляху», – згадував він. 

У першу ніч після загибелі брат приходив прощатися з усіма

Смерть ледь не щодня забирала життя побратимів Олександра, і водночас невидимкою снувала навколо нього. Але він з дитинства був щасливчиком, так називала його мама. Фортуна супроводжувала воїна у 2014-му під час запеклих боїв за Донеччину. Не покидала й упродовж року повномасштабного вторгнення, аж до того фатального березневого дня.

«Брат розповідав про те, як вдалося вижити після того, як розбили їхні колони у перші дні війни. Не зазнав ушкоджень, коли встановлював прапор під прицілом снайпера. Залишався цілим, доставляючи боєприпаси дорогою, яка постійно обстрілювалась, а також тоді, коли по ньому працювала вертушка. Подібних випадків було чимало, адже це війна.

Та водночас над ним була якась невидима сила, яка оберігала його. Можливо, десь у глибині душі усвідомлював, що може загинути, та не говорив про це, натомість будував плани на майбутнє. Лише одного разу, на запитання, для чого зробив татуювання, обмовився, що може воно допоможе упізнати його, якщо загине. За місяць його не стало», – каже Юлія.

Того дня близько одинадцятої години вона розмовляла телефоном з братом. Він був у гарному настрої, жартував. А о-пів на третю чоловік жінки повідомив страшну новину. Олександр Гнатюк доставив боєприпаси на позиції, як розпочався обстріл. Перечекавши поки вщухне, вирушив до машини, і вже майже дійшов до неї, як неподалік розірвався снаряд. Зі слів хлопців, стріляв танк. Хлопець загинув миттєво. Якби встиг сісти у кабіну, залишився б живим. Побратим, який був із ним, отримав поранення. 

«У перші години після загибелі дзвонила його хлопцям, бо не вірила, що Саші більше немає. Але ніхто не брав слухавки. Знаю, що їм важко далася його смерть. Тієї ночі брат прийшов попрощатися. 

Після пережитого шоку не могла довго заснути, але втома далася взнаки, я на якусь мить задрімала, і побачила його пору зі мною. Він стояв позаду й обіймав мене за плечі, а від рук віяло теплом. Потім видіння зникло, але відчуття тепла на плечах лишилось. У ту ж ніч уві сні з букетом червоних троянд приходив до двоюрідної сестри. Також снився іншим родичам. А якось дуже плакав. 

Кажуть, душі людей, які раптово відійшли у вічність, або залишили незавершені справи на землі, сумують за рідними та намагаються бути поруч із ними відведений для них час. Він часто сниться, і про щось мені розповідає, прокидаючись, не пам’ятаю нічого. Ми були дуже близькі з Сашою, для мене він був всесвітом, спорідненою душею,  другом, порадником, захисником, був моїми крилами, які в одну мить відірвали, залишивши глибоку рану», – каже Юлія.

Вона розповідає: буквально за два місяці до загибелі брат раптово посивів,  постарів та подорослішав. Хоча війна на кожного із нас наклала відбиток, навіть діти стали дорослими в один момент. Він про це не говорив, та рідні здогадувались, що мав контузію, яка нагадувала про себе головним болем, особливо перед зміною погоди. А ще Олександр полюбив тишу. Якщо колись міг увімкнути музику на всю потужність, так, що колонки розривалися, то упродовж кількох останніх років їх взагалі ніхто не бачив.

«Він навчив мене бути сильною і не плакати, як би важко не було. А ще ніколи не прагнув бути героєм. «Не хочу бути героєм країни, яка не цінує їх», – говорив він. Хоча для усіх нас він та кожен, хто загинув за країну, є героями, і пам’ять про них житиме у наших серцях. Він мріяв бачити державу сильною та процвітаючою. «Після перемоги ми повинні озброїтись так, щоб до нас більше ніхто ніколи не прийшов зі зброєю в руках», – були слова Олександра. Сподіваюся, так і буде».

Поховали воїна на Федорівському кладовищі.