У день загибелі сина матір не хотіла виходити з церкви: спогади про загиблого Героя з Володимира
Бойовий медик ПВЗ 14 ОМБр імені князя Романа Великого старший сержант Юрій Янюк загинув 9-го червня 2024 року на Куп’янському напрямку. Як би не війна, був би уже на заслуженому відпочинку.
За його плечима понад 16 років військового стажу, не рахуючи загальний трудовий стаж, пише ВСН.
«Повномасштабна війна застала брата у Десні, де він проходив навчання. А вже за місяць був у зоні бойових дій, – ділиться спогадами про брата Віталій Янюк. – Телефонував три-чотири рази на тиждень, здебільшого робив це задля мами, аби та не хвилювалась.
Про події на фронті не розповідав, не хотів про них говорити й коли приїздив у короткострокову відпустку. Лише одного разу, коли мама поцікавилась, що вони там їдять, відповів, що ліпше спитати, чи їдять взагалі? Йшлося про перебування в окопах, куди не завжди можна було доставити провізію через щільні обстріли, через які ротація інколи затримувалась. Хлопці тижнями живуть в окопах, де єдиними живими істотами, яких можна побачити, є миші. Взимку там холод собачий, а влітку неймовірна спека, від якої постійно хочеться пити. Пригадую, як брат розповідав про те, як виїжджав до танкістів, котрим потрібна була медична допомога. Тоді чомусь їхнього медика не було, й поїхав Юра. Казав, що усі хлопці були хворі, багато з них з високою температурою та кашлем. Адже спати доводилось як у танку, так і просто на дворі. На вулиці була зима. Словами не передати, як ті хлопці мерзли.
А якось у розмові зі мною поділився випадком, який ледь не коштував йому життя, хоча це війна, і кожен день перебування на ній, – ризик для нього. У хлопців на передовій закінчилась вода та їжа, а ворог крив так, що не можна було голови підняти. Дочекавшись ночі, коли все затихло, Юрій вирішив доставити провізію. І вже майже дістався місця призначення, як з’явились ворожі літаки й знову почався обстріл. Одному Богу відомо, як він зміг повернутися та принести хлопцям воду та їжу».
Юрій Янюк народився у сім’ї військовослужбовця 30-го листопада 1969 року. Батько служив медиком у Володимирській 51 гвардійській мотострілецькій дивізії (51\14 ОМБр). Хлопець часто бував у нього в частині, й спостерігав за військовою справою зсередини. Ще змалку з’явилось захоплення – колекціонувати вирізки з військових журналів, на сторінках яких булаінформація про новинки військової техніки. І коли мова заходила про армію, Юрій міг підтримати її. Дехто навіть дивувався, що у такому юному віці він стільки знає.
Після школи вступив до Ківерцівського медичного училища (коледж) на фельдшера. По його закінченні пішов в армію. На той час Україна була у складі СРСР, тож служити доводилось у різних його куточках. Учебку Юрій проходив у Москві, далі службу продовжив на аеродромі у місті Енгельс. За іронією долі, ось уже третій рік підряд саме звідти злітають ворожі літаки й бомблять Україну.
Трудовий шлях Юрія Янюка розпочався з посади фельдшера в одній з військових частин у 1991 році. Після її розформування перевівся в артилерійський полк, у якому прослужив до 2002 року. Та коли там розпочалися зміни, звільнивсяй пішов працювати у санепідемстанцію лаборантом санбаклабораторії. У 2014-му влаштувався у стоматполіклініку на посаду медбрата з фізіотерапії, де пропрацював до 2019 року. У цьому ж році, підписавши контракт, поїхав у зону АТО. Юрій був у Десні, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. А вже у квітні опинився на фронті у складі 3-го механізованого батальйону ПВЗ.
«Місце, де знаходжусь, є не самим поганим. Нам з хлопцями вдалося господарську будівлю переобладнати під свої потреби, знайти спільну мову з місцевими, яких хоч і небагато, але є. Радує те, що у нас хороший колектив та командир, який є професіоналом своєї справи. Йому довіряють, до нього прислухаються, а це – головне на війні».
Юрій за увесь час повномасштабного вторгнення тричі приїздив додому у короткострокову відпустку. Перші дні відсипався, в інші залагоджував справи у військовій частині та збирався в дорогу. Мама Марія Ярославівна пекла сину різні смаколики, аби той міг ще й пригостити ними побратимів, та молилася за щасливе повернення.
Того дня Юрій зателефонував брату близько десятої вечора, щоб попередити про те, що його може не бути на зв’язку кілька днів, додавши, що переїздять на інше місце. Це була остання їхня розмова. Бо вже незабаром подзвонили з військкомату зі звісткою про загибель.
«Я був на роботі, коли зателефонували з невідомого номера. Представившись, чоловічий голос поцікавився, ким є Юрію. Я все зрозумів. Попросив хлопців підмінити мене, а сам пішов додому. Найважче було повідомити про смерть брата мамі, оскільки боявся, що її серце не витримає. Вже потім вона зізналась, що у неділю, а саме тоді загинув Юра, ніяк не хотілось виходити з церкви.
«Ноги геть не слухались, коли вийшла за поріг храму, й самі повертали назад», – розповідала вона.
Тіло Юрія повернули на рідну Волинь 12-го червня. Того дня місто прощалось з іще одним героєм – Вадимом Киричуком. У обох храмах біля трун стояли весільні короваї. Так трапилось, у свої 54 воїн не був одруженим, тож проводжали в останню путь як нареченого.
Юрій Янюк був щирим, добрим, врівноваженим. Надавав перевагу спокійному відпочинку, його коло спілкувань складалось з однодумців, з якими відчував себе комфортно, і яким довіряв. Поховали воїна на Федорівському кладовищі. У нього залишилась 77-літня мама та брат.
Автор Жанна Білоцька
