Створення книги про 51-у бригаду вийшло на «фінішну пряму»

Жанна Білоцька розповіла, що проект вийшов на “фінішну пряму”.

Про це вона написала на сторінці у Facebook.

Про проект “51/14”: закругляємось. Це означає, дописую матеріали, які назбирала за весь рік. Зустрінусь з тими, з ким не встигла. Мої колеги Татьяна Палаєвская, Tetyana Izotova також проведуть ще кілька зустрічей. І будемо формувати книгу. Одразу скажу: що змогли – те зробили. Як сказала моя колега Наталія Малімон, усього не вмістиш в одну книгу. Нехай це буде початок.

Можливо, потім буде продовження. Час покаже. Особливе ДЯКУЮ Валентина Савчук – Нововолинськ та Іваничі охопила майже повністю. Чекаю матеріали газети “Колос”, яка відгукнулась і пообіцяла долучитися. А тепер про сьогоднішню зустріч з офіцером ще 51-ї ОМБр.

“Того дня нас обстріляли біля річки. Поранило кількох хлопців, Троє з яких отримали важкі пораненняа, один – Валерій Янчук з Іванич – легке. Хлопця зачепило уламком у шию. Я з майором поїхав у лікарню, що у Старобєшево, куди їх відвезли. Вона була переповнена, бійці лежали навіть у коридорі. Коли приїхали туди, Валерій чекав нас при вході. Лікарі витягнули з нього уламок і віддали йому. Як сьогодні пам’ятаю: він стояв і тримав його в руці. Разом повернулись у пункт постійної дислокації. А вже за кілька днів при виході з оточення, загинув під час обстрілу. Уламок від снаряду потрапив у груди. Це сталося на моїх очах, але ми нічим не змогли зарадити, тоді вже нас взяли у полон. Коли забирали поранених, хотіли повернутися за ним, але нам заборонили.

… Чи була зрада? Її відчували усі: від солдата – до офіцера. І я не боюсь про це говорити. А як ще можна пояснити факт, коли нас узяли в полон, і з наших рацій росіяни зв’язувались з нашим керівництвом, а через кілька хвилин у наш бік летіли снаряди?! Тоді загинули наші офіцери і російські солдати. Перед очима і досі жахлива картина загибелі побратимів, з якими служив не один рік, і яких розірвало на частини. Дивом я та інші хлопці залишились живими, хоч деякі отримали поранення. Як сьогодні пам’ятаю лейтенанта Михальчука, якому відірвало кисті рук. На жаль, він помер. Комусь було дуже вигідно, щоб ми не вижили, і не розповіли правди про події, свідками яких стали.

Те ж саме можу сказати про командира, після візиту котрого хлопці ховалися у бліндажі, бо знали, що буде обстріл. Збіг обставин? Ми тоді так не думали. А коли 21 серпня він приїхав до нас і хлопці, які жодного разу не були у відпустці, поцікавились, коли зможуть піти, отримали відповідь: “Вас через три дні і так повезуть додому у цинку”. Яка могла бути довіра до такого командира?

…Пам’ятаю, як ми на початку АТО увійшли у Маріуполь, коли там назрівала складана ситуація. Нам вдалося взяти місто у кільце, розставити блокпости навколо нього, а добровольчі батальйони працювали вже у самому місті, зачищаючи його від сепаратистів без єдиного пострілу. Якби не регулярна російська армія, ми б так само вчинили і з Донецьком, і завершили ще тоді АТО до осені. Але…”