Розповіли про три війни роду Сусвалів, прізвищем якого перейменували село в Оваднівській громаді
На Волині є село, яке 2016 року назвали на честь Героя — його прізвищем. Так колишнє Жовтневе в Оваднівській громаді, позбувшись радянської назви, стало Сусвалем.
Перейменування найдужче боліло батькові загиблого Остапові, пише Reporters.
— Як я тико уродивсь у 39-м році, мати дивилась: хлопчина — калічка безногий. Недовіра до життя була мені. Понімаєте? А баба моя, Каська, прийде — і до матері: «Степко, гріх на душу биреш! Ни мори людину голодом, то дитина! А то шо бизноге — ничого, ноги виростуть! Може». Бачте, як виросли? Ото баба заставила, шоб я остався в живих. Потім я вже почав рачкувати. Схватився за ліжко, на тиї каліки — чмах, чмах… і пішов! Батько був у комнаті: «Степко, йоб твою мать, дивись: воно ходить! Пушов!». Глянула: «Оімяотцаісина!..» — руками сплеснула. От як тиї виродки різні, я був. І то мені ни обіда, ни думайте.
Остап — батько героя, син героя і внук героя. Носить за плечима непросте життя. Від народження йому пророкували смерть. Але він жив, багато терпів і багато бачив.
Чоловіки кожного покоління його роду ходили на війну. Не судилося хіба йому. Від народження має вади обох ніг: виросли, сам каже, «як цурпалки». Втім, війна його не оминула. Застала зовсім малим, а потім прийшла геть у старості. Тоді забрала батька, тепер — сина.
Наймолодшого із Сусвалів — Петра — російські війська накрили ворожим вогнем 24 серпня 2014-го у боях за Савур-Могилу на Донеччині. Потім його прізвищем назвали рідне Жовтневе на Волині. І тепер село має ім’я цього роду, а в кімнаті літньої кухні, що служить Остапові за дім, той під столом тримає міцну зелену скриню, яку зачиняє на замок і завше відкриває з трепетом:
— Чекайте-но, діти, в мене є карточки…
Стає на ноги, які останнім часом нестерпно болять, нахиляється до скрині, відкладає убік замок, піднімає віко й дістає Петрові нагороди та світлини.
1.
У селі 84-річному Остапові Сусвалю часто дорікають, що він досі нерівно дихає до совєтів, що проти декомунізації і не цурається казати, що з Росією треба було домовлятися і робити все, аби не було війни. Він — різкий, і часом аж надто. Говоритиме — якщо схоче. Не сподобається щось — запустить палицею чи вижене.
Ці розмови точаться з того часу, як Остап Сусваль переживав загибель сина Петра. Тоді він обурився, що ніхто його, батька, не спитав, чи хотів він сам назвати село Сусвалем. А якби спитали?
Якби спитали, він розказав би про всі війни, які йому болять, може, більше, як його «цурпалки».
Застаємо Остапа Сусваля, коли той порається у гаражі. Тут у нього свій світ. Під гаражем лежить старий камінь від жорен: дід має такі майстровиті руки, що хотів собі з нього нові жорна зробити. Бо пора така непевна, що, вважає, добре б їх мати.
— На тиї каліки не можу стати. Заходьте-заходьте, — буркоче з глибини.
Усередині гаража — все під його зріст. Дзеркало на дверях — низенько. Низенькі скрині з інструментами. Низенькі ослінчики. Школярський ровер — ним Остап наловчився їздити селом навіть «на своїх каліках». Скутер із розрядженим акумулятором, саме для його зросту та можливостей. Цибуля зимувала в кошику з лози. Невелике ліжко. Дерев’яне приладдя, щоб ловити щурів, яке сам змайстрував. Молотки, сокири, ключі… Старезна гармошка у коробці, зсередини обшитій тканиною в сині квіти, схожі на льон.
Тико воно то правильно Шустваль. Першіше — то й Шуштваль.
— Але прийшов поляк — і: «Бендзє Шустваль!» — написали через с. А за ним совєт — і: «Пиши, Маня, Сусваль!». Понімаєте? — підніме вказівного пальця вгору Остап, коли ми сядемо навпроти слухати його долю.
Остап — найстарший з роду в Сусвалі, й краще ніхто не знає, звідки в цій стороні взялися Сусвалі та скільки воєн бачили. Щоправда, село у розмові досі називає Жовтневим. Він народився «на Покрову 39-го», тієї самої осені, коли Волинь окупував Радянський Союз. До цього місцеві тут уже зо два десятки літ так само жили під окупацією — тільки польською.
2.
Могильне — Жовтневе — Сусваль. Його вже тричі «перехрещували». Невелике село на окраїні Волині, під боком у Євросоюзу, колись назвали Могильним, позаяк це поруч із місцем великого бою часів монголо-татарських нападів. Кров, переконують, «ревла» так, що сусіднє урочище зветься Ревінь, а в землі знаходили останки вбитих.
Асфальт. Сині вікна в хатах. Розкішна стара церква Різдва Пресвятої Богородиці. І нова, простіша, — московська, відкрита нашвидкуруч після переходу громади в ПЦУ. Школа під яблунями, зупинка, протестантський дім молитви, цегляний, з вигляду ще радянський магазин. Смітники на узбіччі. Все розхристане й непривітне — на тлі ранньої весни.
Та як не крути, Сусваль живе в оточенні могил, бо з обох боків — цвинтарі. Старий, за селом, заріс нетрями, доступитися нереально, а мокрої пори — й поготів. Коли на початку 1950-х у Союзі взялися «начиняти» села під Польщею військовими частинами, то кращого місця, ніж у лісі під кладовищем, не знайшли. Але надто часто попри частину ходили люди: набожні волиняни йшли на могили родичів. Тоді совєти постановили цвинтар знести. Згадують: сів військовий у трактор проти хрестів, а мотора не завів, бо перед ним постала чиясь тінь. Постала чи ні — не зносили: заборонили ховати. На іншому краю села, від гріха подалі, відвели шмат поля, й останніх літ 60 ховають там.
У центрі Сусваля — могили вбитих поляками 12-ти місцевих українців на чолі зі старостою Сергієм Панасевичем. Їхні тіла викопали із купи гною в одній із сусідніх колоній, похоронили під церквою. На одному з перехресть — чорний високий хрест навзаєм: у пам’ять про вбитих у 1943-му поляків з навколишніх хуторів, поставлений з ініціативи Польщі. Усе це відгомін кривавого конфлікту, що розгорнувся на цих землях у Другу світову.
Ще на одній з вулиць поміж хатами — галявина. Тут пасуться коні і ніхто нічого не будує. Це місце кладовища навколо старої церкви. Церкву вивезли в сусідню Попівку ще до Другої світової, все затягнуло споришем, а під людським парканом досі є дві могили. Над однією — надгробок, який каже: тут лежить священник, що правив у Сусвалі 50 літ. Але вона, розрита й розбита, заростає.
Поки їдеш Сусвалем, навколо бачиш фрагменти старої військової частини: аеродромні плити чи шматки металу з покриття злітної смуги. Лежать бетоном на дорогах, городять комусь грядку, мостять кудись стежки чи служать деталями у чиємусь возі. В кінці 90-х частину розформували. Однак тут усе ще є кому згадати молодість: солдати, в клубі танці, парашутисти в небі, молоді сім’ї військових селяться в «городку», який збудували на початку спаленої поляками вулиці. По війні те життя здавалося прекрасним. Принаймні про нього можна було говорити (бо було тут і про що понад 50 літ мовчати). Ось чому старші тут тужать за назвою — Жовтневе. Так охрестили Могильне з появою військових. Якось не пасувало демонструвати військову міць СРСР з адресою в Могильному…. І досі дехто тут вірує, що «вибрали назву, бо саме стояв гарний жовтень».
Ця натхненна радянізація не дивує: навколо ліси, які ховали багато упівських криївок. Селяни йшли в повстанці й стояли тут одразу супроти двох окупантів: совєтів і поляків. Навіть трьох, бо ще й німців у Другу світову. Поляків через історичні обставини тут жило чимало, цілими колоніями. До 1943-го українці з ними мирилися, але повсякчас терпіли гніт і приниження, відчували, як у них відбирають право бути господарями на своїй землі. Завершилося все нападами поляків на українські села та навпаки. Коли УПА кинула клич боротися за Україну — йшли і боролися. Пам’ять про це радянська влада стирала кілька десятиліть: репресіями, переслідуваннями і гарними історіями «про жовтень».
Насправді за Союзу перейменували Могильне 6 грудня 1951 року на честь Жовтневої революції 1917-го, так званого «Великого Жовтня».
У 2016 році Верховна Рада затвердила селу назву Сусваль, прийнявши пропозицію Українського інституту національної пам’яті вшанувати подвиг солдата 51-ї ОМБр Петра Сусваля, бо село так і не визначилося з новою назвою самотужки.
А Сусваля, Петрового батька, спитати не було кому. Хоча, за законом, і не мусили.
3.
Коли Остап говорить про землю Сусвалів, то найперше йдеться не про Могильне:
— То був хутір Черемха. Там жили не тико ми, українци, а й поляки, бо мали таке право. Між нами, то вони вже не говорили по-польськи, а по-українськи більше. Виходить, що люди на тому хутори — черемшани, чи як? Ото ми тиї черемшани.
Десь у кінці XX століття туди з Холмщини переїхала родина його баби по батькові — Катерини (Касі) Кулі.
— Щось там не ладилося. Продали землі й утекли сюди, через Буг. Уже тоді там було тяжко українцям порозумітися з поляками. Але то наша територія, бо й навіть князь Данило похований у Холмі, а ми — природжани українці, — Остап стискає жилаву стару руку і опускає її на стіл.
Осіли на Маркелівці (польська колонія під містом Володимир, що поруч). Туди ж на заробітки, мурувати хати, з Полісся приїхав і Остапів дід — Гаврило Сусваль. Згодом бабин батько, старий Куля, купив 10 гектарів на хуторі Черемха і розділив між Касею та її братом. Кася вийшла заміж за Гаврила Сусваля. Так заклали рід Сусвалів.
— Дід Гаврило і мурував, і віники робив, і бочки, і постоли. Бо самиї професійниї — то поліщуки: пушов у ліс босий, вернувся — взутий, во! Моя баба Кася — така хорошенька дівчина, а дід такий шарлатан, як ото я, та й дійшло до весілля. Починається перша война — російсько-японська. У 1905-му діда беруть на фронт, а баба з дочкою лишається на хуторі. Поки туди довезли, война закінчилася, з Далекого Сходу доправили на Волгу, а далі сказали добиратися. Добрався. Народжують вони ще трьох дітей: у 1908-му, 10-му та 14-му. Ну й вбивають того Франца, починається Перша світова.
Франц Фердинанд — спадкоємець австро-угорського престолу, убивство якого у червні 1914-го в Сараєві стало формальним приводом почати Першу світову війну.
Остап розказує про війни так, наче переповідає історичний серіал. На цих спогадах ріс. Їх тисячі разів крутив у думках. Тепер, коли запитують, чому його Петро пішов воювати без зволікань, він починає пояснювати від часів «того Франца».
…У Першу світову Гаврило потрапляє в німецький полон. Сім наступних років проводить там, додому повертається тільки у 1921-му.
— Прийшов — і до своїх то німецькою, то французькою. Вивчив мови так, що потім з німцем міг порозумітися. А тут тим часом вже Польща стала, — згадує Остап.
У 1941-му Остапового батька Василя Сусваля, який уже відслужив у польській армії, мобілізують для оборони під Володимиром: з цього боку влітку на СРСР наступатимуть німецькі війська.
— Як те сталося, солдати наші в кальсонах тикали, багато їх одразу пішли до Бога. Тико сонце зійшло, німці стали одбирати: де юдей, де офіцер, де хто. Живим роздали городники — копати яму метрів на 20. Поставили їх рядком на краю. Ахтунг! Кляц, кляц! — аж клацає зубами Остап Сусваль.
Від тих спогадів його кімната з грубкою в літній кухні наче щоразу меншає, стискається, присідає. Час від часу Остап опускає руку на стіл так, що радянське дзеркало на підставці поруч підстрибує. То вдягає, то знімає старі окуляри. Переходить на крик. А на стіні у зробленій його руками рамці здригається подружнє фото: він і Люба, обоє з інвалідністю, родили і втрачали дітей. Люба чи не найчастіше чула Остапові спогади.
Батькові на той час було 33. Першого разу од смерті його врятував «Отче наш». Над розстрільною ямою хтось із солдатів попросив німців «дати зговорити “Отче наш”». Вділили 15 хвилин. Не всі знали ту молитву, але всі її говорили. Тільки проказали «оімяотцаісина», як: «Ахтунг!». Поруч загальмувала автівка, вийшов офіцер і наказав відмінити розстріл. Трупи раніше вбитих, що лежали навколо, сяк-так скинули у яму. Живих погнали в концтабір під Володимиром.
Другого разу батька врятували упівці. То були хлопці, які тоді ще служили в німецькій поліції, згодом пішли в ліси.
Мати думала: нема його на світі. Ходила до тої ями, над якою «Отче наш» казали. Сама закидала землею чорні роздуті тіла, але чоловіка не знайшла.
— Аж якось восени забрехав собака. Глянула у вікно — і скам’яніла. Чорна форма СС. «Добри вечір, Степко! Не впізнала? Твій Василь живий! Знаєш, де моя хата? Отам верба, під нею камінь, поклади під камінь, щоб ніхто не бачив, Василеві одежу, тільки вимаж її в болото». Наступного дня батька взяли копати окопи. Там і сказали, що може йти додому.
Після полону Василь довго не міг прийти до тями. З концтабору на його очах щодня возили на розстріли євреїв. Але німці його не чіпали. Іноді вночі упівці потай приходили й кликали розбирати колію. Часто просилися на ніч. Це від них Остап Сусваль (геть малий, але дуже тямущий) перейняв стільки стрілецьких пісень, що багато може заспівати й досі…
…Сусваль не хоче називати прізвищ батькових рятівників, хоча знає їх. Після війни, каже, совєти їх знищили. У тому, що не стала на захист, докоряє своїй матері Степці. Каже, треба було піти і зізнатися, що вони врятували Василя. Той ніколи не був «у бандерах», то й помилували б їх. Він усе ще надто вірить у радянську владу.
4.
За трохи навколо хутора Черемха розвиваються події, яких Остап ніколи не забуде. Бо якщо всі криваві історії до цього він чув від інших, то цю — бачив.
1943-й. Поруч із Сусвалями та Кулями жили поляки Шевчуки. Між собою були кумами. Від одних до інших — метрів триста.
— Дядько Іван рознюхав, що будуть погроми на поляків. Перед тим вони спалили в Могильному вулицю, з хатами й людьми. Сказав Шевчукам: тікайте. То сини, Едік та Хіполько, втекли. А дівчата і стариї дід з бабою осталися. Аж то йдуть тиї хлопци до нас і кажуть дідові та батькові брати городники і йти полякув закопувати. …Як я в хаті Шевчуків опинився, хтозна. Мабуть, за матирою прийшов, але я вже побачив, що батько лежав на полу, а мати ложку йому в губу пхала, щоб опритомнів. Дід Гаврило стояв на колінах біля батька. Хата була, як наша: земляний пол в кухні, в кімнаті — дерев’яний і поріг. Кров з побитих через поріг перетикала… Дід сам закопував усіх тих поляків, — переповідає Остап.
Йому от-от чотири. Каже Остап, що дуже любив того Хіполька. Як тільки Шевчуки гнали горілку, той кликав Остапа до себе, давав ложку самогону, просив танцювати і співати.
— Забавний Хіполько. Вельми йому було цікаво, як я на тих «цурпалках» танцюю, — згадує.
Історію про кров за порогом на хуторі Черемха боїться розказувати досі. Старається мовчати про неї все життя. Втім, здається, що і нині показав би місце, де дід Шевчуків закопав.
За трохи Василь узявся ставити нову хату. Навозив лісу, але німці приходять у двір і забирають ліс на бліндажі. Дядько Іван пробує захистити — розстрілюють. У селі говорять: «совєт уже близько», а німці бояться контрнаступу. З хутірської хати виселяють дорослих, лишають дітей і селять туди німецького кулеметника з кулеметом. Як тільки над Черемхою з’являються літаки, малий Остап має хутко зачиняти двері: аби не помітили, що тут якийсь рух. Це його завдання. Німець за те віддячував цукерками…
Зрештою Сусвалів просять вибратися з Черемхи на період боїв. Вони з сусідами вирішують сидіти в лісі. Кілька чоловіків із дружинами, з ними Василь та Степка, бачать: Червона армія зовсім поруч. У надії, що йдуть до своїх, пробираються, лишивши в лісі старих і малих. Дійшли, але свої не панькалися: чоловіків тут-таки відправили на фронт. Із фронтом Василь Сусваль пішов «на Варшаву». Загинув у Познані. Скільки не шукають могилу — знайти не можуть.
5.
Остап вважає, що різким і безкомпромісним його зробило непросте дитинство. Бо в те, що він житиме, не вірив ніхто.
У родині було шестеро дітей. Мати побачила, що Остап народився «без ніг», — «не давала йому цицьки». Баба Каська насварила, забрала до себе й годувала квачем із житнім хлібом (кулька з марлі з хлібом усередині,). Потім мати прийшла до тями й ростила малого. З останніх надій ще до початку війни батьки понесли того до лікаря в сусіднє село. Поляк-фельдшер сказав: «ніц з нього не бендзє», вмре скоро, змиріться. І це прийняли. Одна баба Кася вперто вірила, що ноги виростуть.
А якось Остап почав повзати. Потім і встав та й пішов уздовж ліжка.
— Степко, йоб твою мать! Дивись: воно ходить! — щасливо кричав батько.
Остап став на свої «цурпалки» і міг вилізти на будь-який дах чи дерево. У малому було стільки волі до життя, що в ньому перестали бачити смертельно хворого.
Щойно вгамувалася війна, совєти оголосили так зване зселення з хуторів: приїздили, зривали з хатів дахи і змушували вибиратися в села. Позаяк хуторяни опиралися колективізації і часто підтримували упівців, які все ще лишалися в цих лісах. Сусвалів теж вирвали з Черемхи з корінням. Ті перебралися у село й почали там нове «радянське життя», а самого хутора за трохи не стало.
— Степко, а нащо ви тримаєте того «діда»? — спитав учитель з Могильного, зайшовши до їхньої хати в селі, — саме збирав учнів до школи, а Остапові на той час було вже майже 11-ть.
Він почав учитися. А потім 40 літ відпрацював у колгоспі, де вів облік кадрів. Коли в селі постала військова частина, а до клубу внадилися солдати, в Остапові Сусвалі розгледіли музиканта. Не один рік відіграв там на гармошці. А що музикантом був неабияким, за словом у кишеню не ліз, то й дівчатам подобався, попри свої «цурпалки». Одружився з Любою, дівчиною з багатодітної родини. Хату, каже, йому поставив «перший секретар райкому». Додає: «За мої гроші». Все інше — зміг сам.
Кожному зі своїх шести (!) дітей переповідав усі війни Сусвалів і вчив хапатися за життя. Як хапався він.
Радянській владі за те, що не бачила в ньому покійника, вдячний досі. Каже: все, що має, дала вона. За що Сусваля не люблять нащадки тих, кого та сама влада переслідувала, гноїла чи принижувала. У чому Сусвалеві часто дорікають його ж таки діти.
Коли треба було стати на захист України, його син зробив це — ще у 2014-му. У 2022-му пішли воювати зять і троє онуків. Старий Остап топче пороги гаражів і плаче, коли згадує, що малі воюють.
Цього дня він уперше за кілька років із коробки, обшитої дрібним синім льоном, дістане гармошку. Музикант, балагур і чіпкий до життя, Сусваль ухопиться за клавіші і раптом заспіває те, що міг би співати в Могильному, але ніколи — в Жовтневому.
— «А вітер колише зелену траву. Молодий дуб на дуба схилився. Листя шелестить, під ним козак лежить»… Або цю! «Ой там під горою больниця стояла, а в тий больниці Маруся лежала»… У нашій хаті на Черемсі бандеровская армія не раз стояла, хлопці ночами співали, а я тиї пісні на льоту хапав, — без жодного гонору, а з якимось сумом скаже Остап, який часто у свій бік чув: «комуняка».
6.
Чи хто пробував коли зрозуміти старого Сусваля? Складного і вредного діда, якому раптом, бачте, не сподобалося, що Жовтневе переназвали, у нього не спитавши. Батька, який втрачав. Він давно змирився, що так сталося. Просто все життя йому більше за його ноги болять війни.
Після того, як іменем його роду назвали ціле село, особиста історія Остапа Сусваля уже належить не тільки йому. Розуміючи це, він її, може, вперше в житті, розказав так детально.
Колотить на кухні чай. Кидає в горня дві ложки цукру, поверх іще ложку смородинового варення. Каже: насадив смородини, а діти та внуки не хочуть рвати, але он дочка приїхала, назакривала, їжте… Звик готувати сам, щоб не завдавати клопотів синові, невістці та внучці, які поруч. Хоча вони дідові завше несуть щось смачне і піклуються.
Змалку не любить завдавати клопотів. А коли ціле село схрестило мечі через те, як же має зватися Жовтневе: Вересневе? Щасливе? Світанкове? Сусваль? — то йому пекло всяке.
Понімаєте, життя вийшло нанівець. Сьогодні я під відкритим небом зостався.
— Ще й зробили ворогом України, бо я їм не мовчу: шо-небудь — крию і всьо! Нє, а чо мені боятися, припустім? Ну чого мені боятися: сина мені забрали. Він був у мене опікуном, а ніхто не спитався, — стогне старий Остап.
Петра Сусваля забрали до війська просто з місця роботи, попри те, що вдома було двоє батьків з інвалідністю на його утриманні. На той час мав 24. Відслужив в армії. Працював неофіційно, ніс до хати гроші.
— Якби вдома, було б якесь согласіє, щось би обговорили, і мусив би. А то поїхали на роботу і тихенько повезли. Кажу до жінки: «Любо, щось Пєтя не приїжджає, нема й нема». Потім побачив його друга, питаю, а той: «Ви шо? Він вже дві чи три неділі служить!». І не проводжали, і нихто ничого. Я у воєнкомат, мені: «А хто воювати буде?!». А тут жінка лежача… — переповідає.
Сам Петро вийшов на зв’язок з полігону в Миколаєві. Просив батька: не тратити здоров’я і не оббивати пороги військкоматів. А згодом до історій про війни діда і батька в Остапа додалася історія про війну сина. То було на світанку в День Незалежності.
— На Донбасі сонце ж раніше. Заступали вони, значить, на блокпост. В четвертій годині стала рухатися ворожа техніка. Видно, ше молодий і не скумекав. Їх же там кілька чоловік: побачили — вирішили драпати в кукурудзу чи яка там кумедия була. Тиї — туди, а він крутнувся, скочив у бліндаж і відкрив вогонь по ворогу, як кажуть по-воєнному. Стоять. Далі, видно, зв’язалися зі своїми — і тиї дали команду: унічтожить вогнєву точку. Все. Ррраз! І Пєтьки нема. А його хлопці в кукурудзі якось зостались, когось поранили, але я вже не докажу. Пєтька був без бронежилета, якраз позичив іншому. А так, може б, живий остався, — каже тихо.
У шпиталі Дніпра Петро Сусваль помер за кілька днів після поранення. Як дізналися про смерть, у Люби стався інсульт. Додому його везли рідні брати. Поховали в селі, що тоді ще називалося Жовтневим. У зеленій скрині під столом лежить посмертний орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Злий на безкінечні війни Остап Сусваль спершу був проти, щоб сина хоронили у центрі цвинтаря. Йому хотілося, аби спочивав Петро ближче до роду. Наполягли, батько здався.
На сільському кладовищі то перша могила воїна, який тепер боронив Україну від росії. Але вже — не єдина. Сам же Остап згодом утратив іще одного сина і внука: тих притисли колоди дерев. Втратив і дружину. Дедалі більше хворіє.
Загинає пальці, рахує, хто із Сусвалів воює зараз:
— Колька, Оленка, ще єден внук. І типіро зять… Ви пробачте, я не ворог своїм, я хочу, щоб Україна перемогла. І щоб той добра не мав, хто тую войну розв’язав, — стогне, важко переставляючи ноги поміж могилами.
Мокра, липка глиниста земля з цвинтаря чіпляється за його «цурпалки» немилосердно.
Текст Олена Лівіцька
Фото Сергій Коровайний
