Розповіли історію вулиці Шевченка у Володимирі

Вулиця, яка з’єднує центр Володимира із залізничним вокзалом, за свою історію змінила багато імен. Була Колейовою, адже вела до залізниці, носила прізвище останнього польського короля Понятовського, вождя більшовиків Леніна, а з прийняттям Незалежності отримала ім’я Тараса Шевченка. До Другої світової війни та окупації міста нацистами на ній відбувалося жваве торгове життя – крамнички, майстерні і навіть два готелі були залюдненими. А під час війни по Колейовій пролягала межа гетто, в яке вивезли євреїв міста і звідки їх потім відправили на вірну смерть.

Про добрі, щасливі, радісні дні та непрості і криваві періоди вулиці Колейової-Понятовського-Шевченка журналістка газети “Слово правди” Віталіна Макарик дізналася у наукової співробітниці державного історико-культурного заповідника Орисі Вознюк.

По м’ясо, бляху і бакалію завітайте у «Галі»

Торговельні ряди, що простягалися Колейовою з перехрестя з вулицею Пілсудського (нині Ковельською) і називалися на польський манер «Галі» («Hale»), зафіксовані на багатьох старих світлинах. У маленьких крамничках торгували всякою всячиною. Їхні двері зазвичай у теплу пору року були відчиненими, щоб покупці могли спитати про бажаний товар, а крамарі – закликати перехожих на покупки, рекламуючи свої фірмові товари чи новинки.

Коли покупців було мало, торговці могли посидіти на стільчиках біля своїх магазинчиків і побалакати між собою. На кожній маленькій крамничці була вивіска з інформацією про продукцією та прізвищем власника. Нерідко саме прізвище було отим «фірмовим знаком» чи «брендом», на який орієнтувалися містяни.

“З переписів і старих світлин нам вдалося з’ясувати, які крамнички у чому спеціалізувалися і кому належали, – розповідає Орися Вознюк. – Щоправда, у більшості випадків відомі лише прізвища й ініціали крамарів, а не повні імена”.

Так, відповідно до записів 1930 року, Б.Купер торгував бляхою, М. Грімберг та Й. Фройнер – залізом, а неподалік В. Ерліч продавав стільці. У «Галях» діяла «Галантерея» Н. Коха і «Бакалія» Гоплана.

У Б. Плота можна було придбати взуття, а в Л. Ройтера – канцелярію. М’ясом торгувала К. Шепеляковська, і до її крамнички збиралися черги, як і до магазинчика ковбас Й. Андріюка. Родина Кам мала кілька торгових точок. В одному магазині торгували А. Кам та С. Брегман, в іншому – І. Кам. Магазин готового одягу тримали Ф. Груф та Б. Ткач.

Крамнички капелюшків і парфумів, кравець Боден та скупка шкур

«На Колейовій було все, чого тільки могли очікувати ті, хто прибував до Володимира з прилеглих містечок та сіл, – оповідає Орися. – Ця вулиця по праву може вважатися найбільш торговою у місті. Здається, кожен охочий прагнув відкрити свою справу на Колейовій.

Вулиця зачаровувала, манила до себе ароматами смачної кави, пиріжків і тютюну. Готелі, тютюнові фабрики, торгові склади, кав‘ярні та різноманітні крамнички з зазивалами, створювали тут свій особливий «бізнесовий» шарм».

Чоловік з українським прізвищем Горбач відкрив тут власну майстерню із пошиття взуття. Крамничку з найрізноманітнішим крамом у будинку №8 тримав єврей Гіткліг. В.Мясковському належала бійня, а М. Штерн. на Колейовій, 60 скупляв шкури. Н. Бобух та Ч. Гутман були шевцями, а Б. Вайс торгував сигаретами.

Мабуть, чи не кожна володимирська панянка, від бідної до багатої, хоч раз, але таки заходила в магазинчик до Марії Юркової. Бо у крамничці пані Марії голова йшла обертом від ароматів – солодких, цитрусових, п’янких і квіткових, адже вона єдина у місті в 1927 році мала невеличку крамничку з парфумами.

Не відомо, чи виготовляла вона їх сама, змішуючи різні аромати, чи торгувала вже готовими, але вишукані пляшечки з тонкими пахощами були тими цінностями, за якими панянки зліталися до парфумерної крамнички, як метелики на мед.

А майже через сусідні двері була ще одна жіноча Мекка – магазин капелюшків пана Мілгрома. Він же тут, на Колейовій, тримав невеличку майстерню з тканинами.

Нам зараз достеменно невідомо, в якому зі збережених з міжвоєнних часів мурованих і дерев’яних будинків (а їх на Колейовій – Шевченка таки немало) хто з цих майстрів і крамарів працював. Зате знаємо точно, де була майстерня одного з найкращих місті кравців – Бодена. Адже вивіска з ім’ям цього кравця дбайливо збережена під склом на стіні одного з будинків.

Про кравця Бодена у своєму «Щоденнику вчителя» згадує уродженець міста Макс Шехтер. Коли Макс був юнаком і вчився в гімназії, йому почали замовляти костюми і пальта у відомого в місті кравця Бодена.

«Це був молодий чоловік з красивою шевелюрою, – переповідає спогади Шехтера Орися Вознюк. – У Володимирі він вважався майстром екстра-класу. Мав добірну клієнтуру і за свої послуги брав утричі дорожче, ніж решта кравців міста. Сам він гарно одягався і бездоганно володів польською мовою.

Подейкували, що він кілька років шив у Парижі і там набув не лише майстерності, але й світського лоску. У Бодена було багато альбомів із зразками тканин. Тканину замовляв з Польщі – із Бельсько-Бяла та Лодзі».

«Париж», кав’ярні і заїжджий двір

Нині важко у це повірити, але майже сто років тому у Володимирі було аж сім готелів. І два з них розташовувалися практично один навпроти іншого.

Готель «Краківський» мав адресу Колейова, 24. Імовірно, будинок, у якому він розміщувався, зберігся до нашого часу – принаймні, один будинок на теперішній вулиці Шевченка, двоповерховий і, очевидно, побудований у 1920-х роках, стоїть одразу за комплексом «ПанБуду».

А ось майже навпроти, за адресою Колейова, 19, був готель «Париж». Чи мав він той легендарний французький шик, напевне невідомо. У сучасній забудові ще одного схожого на готель будинка нам не вдалося відшукати.

Надзвичайно цікаво уявляти, де ж на цій вулиці діяли кав’ярні Болальського, Інгбера та Вайнера і яка публіка у них збиралася, які страви подавали у закусочній, що її відкрив неподалік від вокзалу Йосип Заблотін, і чи комфортно було мандрівникам у заїжджому дворі Літвака. Так прикро, що у дослідників наразі немає свідчень, які б описували інтер’єр, деталі, атмосферу цих місць, і покладатися ми можемо лише на власну уяву.

«Але джерела натомість зберегли імена тих, хто в різні роки, у міжвоєнний час, мешкав на Колейовій», – зауважує Орися. – «І ми знаємо, що десь на цій вулиці жила приятелька Сталіна на прізвище Мєдвєдєва, акушерка Л. Теппер, інженер Артур Гебгарт, посередник з купівлі-продажу нерухомості К. Лісовський та інші».

Але веселе жваве життя Колейової тривало до початку німецької окупації. У 1942 році нацисти збудували гетто, межа якого пролягала якраз по вулиці. 

Щодня зморених і змучених євреїв, мешканців гетто, ганяли по Колейовій на залізничну станцію розвантажувати боєприпаси – зокрема авіабомби. Про це пише у своїй книжці «Володимир єврейський» дослідник Володимир Музиченко, наводячи спогади сучасників.

Конвоїри знущалися з полонених, били прикладами і підкутими залізом черевиками, нацьковували на них собак. Практично ніколи розвантажувальна команда не поверталася у гетто в повному складі: тих, хто падав і не міг підвестися, стріляли на місці. Шлях від гетто до залізничного вокзалу був всіяний загиблими…

У подальші роки ця вулиця де-не-де змінювалася до невпізнання, а де-не-де лишалася, такою ж, як і була, лишень постарілою на десятки років. В обидвох кінцях Колейової виросли багатоповерхівки, одні старі будинки потемніли від часу або вкрилися тріщинами, інші ж руками господарів «омолодилися», вкрившись модними штукатурками й утеплювачами, але позбувшись свого первозданного шарму.

Незмінною зосталася лише кам’яна бруківка, яка хоч і перекладалася з місця на місце, та лишилася тою самою. Саме вона найкраще пам’ятає і криваві трагедії, і веселі часи вулиці Колейової.