Розповіли історію володимирчанина, який проходить навчання у королівській військовій академії в Бельгії
Володимирчанин Павло Богуш – військовослужбовець у званні підполковник. Здобув освіти розвідника та юриста і трохи більше як за двадцять років служби у нього кардинально змінювався вектор професійної діяльності. Починав із підготовки курсантів-снайперів, а зараз проходить навчання у королівській військовій академії в Бельгії.
Довелося служити у військовій службі правопорядку, «спецназі», побувати з миротворчою місією в Конго та бути спостерігачем від ООН у Південному Судані, – пише журналістка Валентина Тиненська для газети “Слово правди”.
Звісно, не кожен зміг би пройти такий шлях, бо ж для цього доводиться багато чим жертвувати, передусім розміреним і тихим сімейним життям, а ще постійно розширювати межі зони комфорту, наполегливо вчитися і долати усі виклики, які посилає доля. Та йому це під силу.
Мріяв бути розвідником
Для того, щоб вступити у Одеський інститут сухопутних військ – єдиний навчальний заклад, що готував розвідників, Павло тричі писав листи до міністра оборони з проханням надати дозвіл на проходження навчання. Адже після закінчення одинадцятого класу юнакові було лише 16 років (до школи пішов у шестирічному віці). І таки згоду отримав. А рівень знань, фізичної підготовки і володіння англійською та французькою мовами дозволили успішно скласти усі іспити, щоб стати студентом омріяного факультету.
Ще змалку хлопця цікавила військова справа. Прикладом для нього у цьому напрямку був тато його друга Тимура Пістрюги Валентин Михайлович, який свого часу очолював частину, що дислокувалася у селі Жовтневе (нині Сусваль). Також на вибір професії надихали фільми та книги. Та уже з перших днів навчання зрозумів: легко не буде.
Більшість його одногрупників уже пройшли вишкіл у військових ліцеях, деякі здійснили по кілька стрибків з парашутом, а він тільки приїхав з дому і відразу почалися наряди, польові виходи, заняття зі спецпідготовки, марш-кидки на великі відстані… Каже, напевно, найважчими у житті були ці перші місяці навчання і заняття на полігоні у селищі Десна Чернігівської області, де проходив курс молодого бійця.
Там довелося взяти на свої плечі не лише відповідальність за власну поведінку та зброю, а також за тих, хто поряд. І це уже у 16 років. У Десну згодом повернувся знову – коли разом з іншими студенти інституту готувалися до участі в параді до Дня Незалежності.
Тоді на величезному плацу зібралися парадні розрахунки з усієї України. Тож коли, отримавши звання лейтенанта, був направлений у це селище міського типу для проходження військової служби на посаді командира розвідувального взводу, вже добре знав, куди їде. Але без сюрпризів не обійшлося.
Снайперське навчання і викладання в інституті сухопутних військ
Виявилося, що вільної посади командира розвідувального взводу на той момент не було й Павла призначили командиром взводу снайперів. Довелося пройти відповідні курси для того, щоб опанувати цю вузьку спеціалізацію, і після того він два з половиною роки навчав військових строкової та контрактної служби теорії й практики стрільби з різних позицій.
Згодом Павло Богуш обійняв посаду заступника командира роти і навіть часто виконував обов’язки командира. Його снайпери показували хороші результати. Приміром, у тирі на відстані ста метрів зі снайперської гвинтівки Драгунова з простим прицілом ПСО-1 солдати могли поцілити в монету номіналом п’ять копійок.
Успіхи завзятого старшого лейтенанта помітив заступник командира навчального центру і запропонував «капітанську» посаду курсового офіцера в Львівському інституті сухопутних військ. Павло погодився. Два роки опікувався курсантами, відповідав за їхню дисципліну та виховання, фізичну підготовку, привчав до порядку в навчальних аудиторіях і розташуваннях (казармах).
І хтозна, як би склалася його доля, якби чоловік вирішив і надалі працювати в інституті на посаді викладача, як йому й пропонували. Але закінчив з відзнакою Волинський національний університет імені Лесі Українки і став одним з небагатьох військовослужбовців, хто здобув ще й юридичну освіту. І знову кардинально змінила напрямок його кар’єрна стежка.
Перша ротація в зону АТО
Від начальника Західного територіального управління військової служби правопорядку Павло Вячеславович отримав пропозицію перевестися на посаду офіцера групи проведення службових розслідувань. Новий для себе вид діяльності швидко опанував і навіть згодом отримав підвищення, ставши старшим офіцером групи.
У підпорядкуванні Західного територіального управління військової служби правопорядку – вісім областей і велика кількість частин, куди виїздила група проведення службових розслідувань. Часто з’ясовували обставини скоєння правопорушень, здійснювали контроль над проведенням розслідувань місцевими ВСП, хоча в основному займалися профілактикою вчинення таких протиправних дій з боку військових.
У кінці 2014 року Павло Богуш одним із перших серед своїх колег поїхав виконувати обов’язки у зону АТО. Там впродовж майже місяця перед ним стояло завдання забезпечувати дотримання правопорядку серед військовослужбовців Збройних Сил України та інших формувань.
З миротворчою місією у Конго
Щойно Павло Богуш повернувся зі Сходу, як у його військову частину надійшла телеграма про те, що оголошено відбір військовослужбовців, які володіють англійською мовою, для проведення миротворчої місії в республіці Конго. Вільною була посада військового перекладача штабу 18-го окремого вертолітного загону місії зі стабілізації ситуації в цій африканській країні.
Павло вирішив спробувати свої сили і пройшов серйозний відбір. Більше того, він показав досить високий рівень знань і володіння французькою та англійською (до речі, за це він не перестає дякувати мамі Валентині Петрівні, яка працює вчителькою у ЗОШ №2, і з дитинства прищепила йому любов до цієї іноземної мови) і його призначили старшим перекладачем штабу, тобто він був керівником групи перекладачів, серед яких – п’ятеро наземних і одинадцять бортових.
Рік служив у Конго, де велися бойові дії, а вдома на його повернення тоді чекали не лише батьки та рідня, а й кохана дружина Катерина і дворічний син Владислав.
– Ми працювали на Організацію Об’єднаних Націй. З командиром частини і його заступниками їздили на різні брифінги, наради, часто бували в офісі представництва ООН, де вирішували усілякі питання життєдіяльності та функціонування вертолітного загону. Спілкуватися доводилося з представниками різних країн – членів НАТО і з усіма знаходити спільну мову.
Побував також у сусідніх Уганді та Руанді. Крім того, ми неодноразово вирушали до військових формувань, з якими мали спільні операції, зокрема мова йде про спецпризначенців з Гватемали та Уругваю. Наш загін прикривав їх з повітря (часто вів вогневу підтримку), доки вони проводили наземну операцію з виявлення та знешкодженню повстанців, які ховалися в селах і джунглях, – розповідає Павло Вячеславович.
Після курсів військової поліції у Данії на службу у рідне місто
Після того, як повернувся з Конго, Павло Богуш продовжив працювати у відділі проведення службових розслідувань. Кілька разів вирушав у зону АТО/ООС. А далі знову – телеграма з департаменту кадрової політики, ретельний відбір і Павла ще з одним військовослужбовцем його частини направили на десятиденні курси представників військової поліції у Королівство Данія. Там чоловік уперше побачив на власні очі, як живуть європейці.
Після закінчення цих курсів Павло отримав звання підполковника і посаду начальника відділення військової служби правопорядку. На той час вільними були вакансії керівників цих структур у Чернівцях, Івано-Франківську і Володимирі-Волинському. Звісно ж чоловік обрав службу у рідному місті.
– Це був один з найвідповідальніших років моєї офіцерської кар’єри. Часто працювати доводилося допізна, бо вивчав документацію, опрацьовував телеграми, підписував важливі розпорядження. Якось зателефонувала мама, бо на той час я жив у батьків, і запитала, чи збираюся уже йти додому. Мене це здивувало, бо здавалося, що на годиннику близько 19-ї, а як виявилося – було пів на першу ночі.
Крім цього, виїздили на місця надзвичайних ситуацій і вночі, й у вихідні. Якось, до прикладу, мене викликали о четвертій ранку, бо в Луцьку горів військовий госпіталь і перед нами стояло завдання з’ясувати причини займання (працювали спільно з МНС, поліцією, військовою прокуратурою, державним бюро розслідувань).
А бувало, що три тижні підряд не міг вирватися на вихідні додому, бо трапилося кілька смертей військових. Ми з’ясовували усі обставини трагічних випадків, чекали висновок паталогоанатома. Тоді було встановлено, що ці люди померли через різні проблеми зі здоров’ям.
Досвід спостерігача місії ООН
Коли у відділення, де служив Павло Богуш, надійшла телеграма, що його відібрали військовим спостерігачем від місії ООН в Південний Судан, чоловік був дещо спантеличений. Він уже й призабув, що майже два роки тому закінчив відповідні курси в Києві.
У надісланому повідомленні йому наказано було залишити посаду, яку обіймав, і приступити до виконання нових обов’язків. Так 14 січня 2020 року він поїхав у східну Африку, у наймолодшу країну світу. Там досі триває громадянська війна, воюють між собою племена (а їх у країні налічується близько сотні).
– Я приїхав у столицю Південного Судану – Джубу і відчув неймовірний перепад температур. На Батьківщині був мороз – мінус 15 градусів, а там спека – плюс 45, – ділиться враженнями чоловік. – Через два тижні навчання й інструктажів, вирушив у місто Румбек, де долучився до групи військових спостерігачів.
Серед них – представники Руанди, Уганди, Ефіопії, Непалу, Індії, Бразилії, Перу, Танзанії, Марокко та інші. Нашим основним завданням було здійснювати короткострокові (зранку до вечора) або довгострокові (до десяти днів) патрулювання і про все доповідати у штаб.
Наприклад, отримували інформацію від місцевого населення, що у зоні нашої діяльності (а вона охоплювала близько 300 кілометрів) відбулося масові вбивства людей, чи зґвалтування жінок, убивства дітей, факти канібалізму, різанина між племенами. Нас будили й серед ночі, і ми вирушали на місце події.
Зазвичай їхало двоє військових спостерігачів і поліцейських, представники різних цивільних організацій (деякі займалися заснуванням дитячих шкіл, навчанням дорослого населення, забезпеченням регіону водою, працевлаштуванням, захистом, будівництвом житла – таких організацій було чимало і вони підпорядковувалися ООН).
Також нас супроводжувала охорона. Наш патруль складався мінімум з п’яти, а максимум – з тридцяти автомобілів. Пересувалися джипами, бо там настільки жахливі дороги, що таких ям раніше ніде не бачив.
У цій країні можна виділити дві пори року: коли неймовірна спека і засуха, що й зеленої травинки немає, і період нескінченних дощів, коли не те що великим автомобілем не проїхати, а й вертольотами доводилася діставатися потрібного місця. Про все, що там бачили, доповідали безпосередньо у штаб-квартиру ООН, що в Нью-Йорку.
Про те, де проживати і чим харчуватися, спостерігачі дбали самі. Як розповідає Павло Вячеславович, спати часто доводилося у наметах, а під час дощів – у гамаках під деревами. Харчувалися консервами та тим, що могли приготувати на вогнищі. Остерігалися змій (чорних мамб), які снували під ногами. Також уночі в гамак могли залізти скорпіони. Там чимало малярійних комарів, тому доводилося постійно обробляти шкіру спреєм, але це не вберегло чоловіка від хвороби, яку він важко переніс.
– Траплялися напади на наші табори, повстанці атакували то вдень, то вночі, охорона відстрілювалася, а ми ховалися у броньованих машинах, бо як спостерігачі не мали права брати до рук зброю, – розповідає військовий.
Служба у «спецназі»
Найважче, каже чоловік, було те, що постійно доводилося бути одному, а ще – далеко від дому. З рідними спілкувався через соцмережі, зазвичай, у вихідні.
Тому, коли повернувся на Батьківщину, просив керівництво направити його на службу у Львів, де мешкає його сім’я. Так став начальником відділення спеціального призначення однієї з частин і знову, з огляду на природну скрупульозність і відповідальний підхід до справи, мусив досконало пізнати усі нюанси роботи. Та ця діяльність виявилася досить знайомою, бо її ази він опанував, ще навчаючись в Одеському інституті.
Навчання в Королівській військовій академії
Та не варто й припускати, що на цьому чоловік дещо призупинить свою активність. Звісно, він розвиватиметься в обраному напрямку, бо просто не може інакше. Павло Богуш уже п’ять місяців навчається у королівській військовій академії міста Брюсселя Королівства Бельгія. Цей заклад готує керівників оперативно-стратегічного рівня, по-простому кажучи, генералів.
Шанс здобути таку освіту за кордоном, погодьтеся, дається не кожному. Наш земляк – перший і єдиний військовий з країн пострадянського простору, який там навчається. Після випуску він отримає диплом, а тоді може сподіватися й на вищу посаду як в Україні, так і за кордоном в котромусь з аташатів, консульств чи посольств.
– Усе навчання ведеться французькою і нідерландською мовами, зрідка англійською. Перші два-три місяці я «вловлював» лише половину сказаного і на перерві підходив до своїх колег, щоб вони переклали матеріал англійською. Готуючись до заняття, ми самостійно опановуємо 200-300 сторінок тексту, а тоді ділимося на підгрупи і все аналізуємо, постійно дискутуємо.
Серед тем, які вивчаємо, приміром, глобалізація, зміна клімату, геополітична ситуація в Китаї, політика Росії, а також багато занять присвячені гібридній війні в Україні, – розповідає чоловік. – До нас приїздять викладачі з усього світу – це генерали у відставці з Америки та Єгипту, військові з Хорватії, а ще експерти, військові, дипломати, консули та аташе.
Ми відвідали майже всі великі міста Бельгії, пройшли спільні навчання зі слухачами королівської військової академії Нідерландів, з візитом побували в Нотр-Дамі, у суді в Гаазі, зустрічалися з керівництвом НАТО у Брюсселі, а попереду ще стільки заплановано цікавих заходів…
У вільний від навчання час чоловік займається спортом, а у вихідні – подорожує європейськими країнами. Уже побував у Нідерландах, Франції, Бельгії, Італії, Швейцарії, Німеччині, Іспанії.
Під час зимових канікул приїздив додому – відпочивав з сім’єю у Карпатах, провідував батьків у Володимирі й викроїв час, аби зустрітися з нами та поділитися своєю неймовірною історією життя та розповісти про такий цікавий досвід. У нього ще стільки планів щодо оборони і розвитку України та підняття її престижу на світовій арені. І він їх неодмінно втілить.
