Півсторіччя на водоканалі: Раїса Свєтна – людина, яка творила історію водоканалу У Володимирі
Раїса Свєтна пропрацювала на володимирському водоканалі понад 50 років. Її трудовий шлях розпочався у далекому 1970-му році, коли у місті почали прокладати водопровідні мережі, і вона одна з перших стояла у витоків розбудови водоканалу.
Ця фахівчиня з великої літери достеменно володіє інформацією щодо розташування усіх водопровідних та каналізаційних комунікацій міста, знає місця та кількість врізок, і не тільки. Якщо бути точнішим, знає усе про підприємство, якому віддала півсторіччя. Немає жодного питання, пов’язаного з роботою, на яке б не могла дати відповідь. Через це колеги між собою називають її ходячою енциклопедією. Нещодавно Раїса Володимирівна завершила трудовий шлях, пропрацювавши після виходу на пенсію чимало літ, передавши у спадок колегам неоціненний досвід.
– Я прийшла на роботу на початку 70-х, коли усі об’єкти обслуговування входили до складу комбінату комунальних підприємств (ККП), а це: водозабір, ритуальні послуги, зелене господарство, саночистка, готель, водовідведення, банно-пральний комбінат. Штат працівників налічував понад півтори сотні осіб, – розповідає Раїса Володимирівна. – Керівником комбінату був Віктор Скромний, котрий згодом очолив міськвиконком, а на його місце призначили Володимира Гендиса. Директором водозабору, який входив до складу ККП, керував Борис Дума. Після відокремлення його від ККП очільником став Олександр Власюк, після нього – Володимир Власюк.
Раїса Свєтна розпочинала свій трудовий шлях з посади хлораторниці, в обов’язки якої входила очистка води. Потім трудилася лаборанткою, контролеркою, операторкою-машиністкою, майстринею, інженеринею та начальницею виробничо-технічного відділу. Так, крок за кроком, здобувала досвід та авторитет у колективі.
– На той час у місті налічувалося чимало свердловин та шахтних колодязів, але воно було нерівномірно забезпечене водою. Можливо мало хто знає, але першу свердловину пробурили у 1925 році по вулиці Академіка Глушкова. Однак вона давно вже виведена з ладу, і затампонована. Існуюче водопостачання не забезпечувало збільшених за ці роки водногосподарських потреб міста, тому виникло питання будівництва централізованого водопроводу. Водопровідні мережі були прокладені головними вулицями міста Луцькій, Ковельській, Сагайдачного, Павлова, Княгині Ольги, а також через провулок Веселий, вулицю 20 Липня, Львівську, Цинкаловського, Миколаївську.
Будівництво І-ї черги даного об’єкту було завершено у 1971 році і в січні місяці 1972 року введено в дію міський водозабір. Відтоді розпочалась історія розвитку комунального водопостачання міста та розбудова центральної частини Володимира.
Найпроблемнішою ділянкою міста, зі слів Раїси Свєтної, є водогін у районі скотофуражного ринку. До речі, саме ця місцевість є найвищою точкою у Володимирі, що впливає на тиск на водопроводі, який становить 0, 2 атмосфери. У свій час на вулицях, що знаходяться у цьому районі, були встановлені колонки, а люди у будинках ставили підсилювачі тиску води. Торік коштом міського бюджету там був прокладений новий водогін, який дозволяє стабілізувати його.
– Роботи було дуже багато, до того ж умови праці були, м’яко кажучи, не з легких. Інколи траплялися моменти, коли хотілося усе кинути. Якраз тоді починали прокладати водопровідні мережі, і потрібно було постійно бути разом із робочими на місці проведення робіт, контролювати їх ведення та приймати на баланс. Робота проводилась за будь-яких погодних умов. Нерідко доводилося мокнути під дощем та мерзнути на морозі. Для прикладу, через зношеність каналізаційного колектору, побудованого у середині 60-х років минулого сторіччя, траплялися часті пориви, в результаті чого підтоплювало будинки. На той час я була майстром, і потрібно було виїжджати на аварійні ділянки. Колектив здебільшого складався із чоловіків. Ситуацію ускладнювало відсутність спецтехніки, яку постійно випрошувала на різних підприємствах. Та попри усі труднощі, мережі чистили двічі на рік. У 1985-1986 роках нарешті переклали каналізаційні труби та реконструювали головну каналізаційну насосну станцію, через що аварійних ситуацій поменшало. Пам’ятаю, як у 1978 році починали будувати очисні споруди на Лобачині, я їздила з проєктантами шукати взимку пікети. І досі перед очима засніжене поле, вітер, а ми ходимо і розставляємо їх. Загалом, як кажуть, пройшла, вогонь, підвали й залізні труби, одна єдина обстежувала усі мережі, працювала контролером, укладала договори зі споживачами, видавала технічні умови. Вже потім колектив почав зростати, прийшли дівчата на посади контролерів: Світлана Парфьонова, Анна Корнійчук, Марія Войтюк, Анна Вавринюк. У 1977 році я пішла у декретну відпустку, але довго не дали сидіти, бо за дев’ять місяців вийшла на роботу і вже займалася проєктуванням та будівництвом каналізаційних мереж. Тоді було прокладено 10 км мереж, які ми перевіряли та приймали на баланс. Сказати, що було важко – нічого не сказати. Я в кабінеті ніколи не сиділа.
Тож коли чоловіка військовослужбовця перевели по службі до Польщі, Раїса Володимирівна, не задумуючись, вирушила за ним. За кордоном не довго довелося відпочивати. На території гарнізону були мережі, які потрібно було обслуговувати, тож її знання та досвід, набуті в Україні, стали у нагоді, й вона одразу приступила до виконання обов’язків на посаді інженера-сантехніка, на якій трудилась до виведення радянських військ.
А вже 9-го листопада 1992 року знову переступила поріг водоканалу, де пропрацювала ще понад тридцять років інженером, а потім начальницею виробничо-технічного відділу. Разом із нею двадцять п’ять років підприємству віддав коханий чоловік Микола Свєтний, котрий після завершення військової кар’єри не захотів сидіти вдома, і влаштувався машиністом насосних установок на головну каналізаційну станцію. Свій досвід Раїса Володимирівна передала колегам, котрі втілюють та розвивають його у роботі, і дякують своїй наставниці.
Матеріал підготувала Жанна Білоцька
