«Молилися за нього у церкві, а він у той час був смертельно поранений»: історія Героя з Володимира

Навідник старший солдат ЗСУ Сергій Гавура з Володимира загинув 27 серпня 2022 року на Донеччині під час виконання бойового завдання. «Ми за нього молилися у церкві, а він у той час лежав смертельно поранений. Як сьогодні пам’ятаю його слова: мамо, я живим у полон не здамся», – ділиться спогадами про сина Любов Андріївна. 

Про це пише Волинська Служба Новин.

З дитинства захоплювався технікою

Сергій народився та виріс у селі Зимне. Після закінчення школи вступив до Володимирського електромеханічного технікуму на механіка. На четвертому курсі його призвали на строкову службу до лав ЗСУ, закінчувати навчання довелося після демобілізації. Згодом хлопець продовжив здобувати освіту у Львівському аграрному університеті. 

«Син з дитинства захоплювався технікою. Захоплення передалося від батька, котрий працював водієм трактора. Пригадую, як навчаючись у молодших класах, повертався з ним із поля. Сидячи у того на колінах, впевнено керував транспортом, поки не побачив на дорозі поліціянтів. Батько удав, що не помічає їх, і продовжував тиснути на педалі, а Сергій тримав кермо. Виглядало так, ніби дитина їхала сама. Правоохоронці, напевно теж не зауважили, бо навіть не зупинили. Після того, як заїхали на подвір’я, побачила заплаканого Сергійка. На моє запитання: що трапилось? Відповів, що злякався поліціянтів. Чоловік отримав від мене на горіхи, але запевнив, що тримав все під контролем. Просто хотів побачити, як той себе поводитиме у цій ситуації. Таким чином, екзамен на стресостійкість та вміння керувати транспортом син здав ще у дитинстві», – каже Любов Гавура.

У 2015 році вперше опинився на війні

Після армії Сергій два роки пропрацював у Центрі професійної освіти (ВПУ) майстром виробничого навчання за спеціальністю «Тракторист», потім трудився завідувачем майстерні в агротехнічному коледжі. Одружився, у шлюбі з дружиною Іриною народилося двоє синів. Чоловік дуже хотів мати власне авто, задля цього став їздити на заробітки спочатку по Україні, згодом – до Польщі. І зрештою, таки став власником омріяного буса. Та у 2015-му змушений був залишити його у дворі будинку, і стати на захист України. Воював у складі Львівської ОМБр. В одному з боїв отримав поранення та контузію, і потрапив до Львівського військового шпиталю. Лікування тривало понад пів року. На фронт  більше не повернувся. Аж до 2022-го. 

 «Син був дуже добрий і щирий, із тих, хто останню сорочку віддасть, а ще мав відмінне почуття гумору. Любив рибалити та був затятим грибником. Він до лісу став ходити з п’яти років. Правда, далеко не заходив, але з порожніми руками ніколи не повертався.  Коли випадала вільна хвилина, брав вудки та йшов на річку або озеро. Навіть, перебуваючи на війні, поки хлопці відпочивали, знаходив час та можливість, щоб наловити риби до столу, або ж назбирати грибів».  

У перші дні повномасштабного вторгнення Сергій не став чекати на повістку, і добровольцем пішов у військкомат, звідки у складі одного з бойових підрозділів ЗСУ потрапив на Донеччину. 

«Я мушу йти, бо маю дітей, – пояснив своє рішення. – Перебуваючи на фронті, ніколи не розповідав про те, що там коїлось. Завжди говорив, що на роботі, і у нього все добре. Та якось обмовився, що місцеві на Луганщині ненавидять їх. «Ще у 2014 з ними можна було розмовляти. У тій же станиці Луганській вони були інакшими, у них не було стільки ненависті до нас. З початком повномасштабного вторгнення  ми для них стали страшними ворогами. Неодноразово доводилося чути: «Чого ви лізете до нас? Ми жили добре, через вас усі біди». 

Вже потім до мене дійшла інформація, що там було справжнє пекло, з якого не кожному вдавалось вийти живим. Так, за один бій зі ста десяти побратимів сина у живих залишилось десять. Усе навколо було знищено, жодного живого місця не залишили окупанти. 

Кількість загиблих та поранених з кожним днем зростала,  не було на чому їх евакуйовувати. Сергій якось зізнався, що дуже зрадів, коли відремонтував автівку, яка стояла на узбіччі. На ній вони з хлопцями мали можливість пересуватися та вивозити хлопців. А ще казав, що живим у полон не здасться. У мене від цих слів серце краялось». 

У кожному поколінні з родини на війні хтось гинув

Розповідаючи про сина, Любов Андріївна зазначає, у кожному поколінні з їхньої родини хтось гинув на війні. Так, у Першій світовій загинув дід, у Другій – рідні дядьки, а теперішня війна забрала сина. Нині покійний чоловік також брав участь у сирійській війні у складі радянських військ, у якій був важко поранений і отримав інвалідність. 

Напередодні загибелі Сергієві вдалося вирватися у кількаденну відпустку, під час якої побував на могилах бабусі та дідуся, яких дуже любив за життя. У день, коли їхав на фронт, кілька разів  повертався та обіймав матір, прощаючись з нею назавжди. Тоді Любов Андріївна помітила у його очах сльози. Він відчував, що вже не повернеться з пекла, але нікому про це не казав. 

Сергій Гавура загинув на Донеччині поблизу селища Опитне Покровського району разом із капітаном уродженцем села Згорани Ігорем Чоботаном, у котрого день загибелі збігся із днем народження його сина. 27 серпня вони вирушили на бойове завдання, і їхня машина наїхала на міну. Двоє побратимів отримали важкі поранення, а ось Сергієві з Ігорем не пощастило вижити. Про їхню загибель рідним повідомили аж 5 вересня. 

Про смерть Сергія жінка дізналася від доньки Оксани.  

«Від сина кілька днів не було звістки, і у серці закралася тривога, яка ні на хвилину не відпускала. Своїми переживаннями поділилася зі знайомою, але та намагалась заспокоїти, мовляв, зайнятий, або ж немає зв’язку. Та материнське серце відчувало біду. Того дня до мене прийшла Оксана з чоловіком. Присівши у кімнаті, тихо промовила: «Матусю, більше немає твого Сергійка». Я не одразу зрозуміла, про що вона, і стала заперечувати ні то їй, ні то сама собі. Та згодом до мене почало доходити усвідомлення того, що вже більше ніколи не побачу своєї дитини. Донька ж дізналася про трагедію від дружини Сергія, котра не наважилась повідомити мені страшну звістку». 

Після загибелі сина посивіла за лічені дні

Від дня поховання до сорока днів по смерті дитини Любов Андріївна була між двома світами. На п’ятий день насмілилась поглянути на себе у дзеркало, і жахнулася від побаченого: звідти на неї дивилася посивіла та почорніла від горя жінка. 

«За ці кілька днів моє волосся стало геть сивим і почало випадати. Донечка заспокоювала, запевняючи, що це дрібниці, бо є фарби, і сивина зафарбується. Але на той час для мене це було не важливим. Мені тоді жити не хотілося. Відчуваючи це, вона запропонувала переїхати до неї. Та я пояснила, що найбільше, чого б хотілося, – побути наодинці».

Щовечора, аж до пізньої ночі, сидячи на кухні із запаленою свічкою, Любов Андріївна молилася за сина. А коли на очі набігали сльози й хотілося кричати від болю, хтось або щось давав про себе знати тихим стукотом. «Добре, сину, добре, я не буду плакати», – говорила вона у темряву, і одразу все стихало. Інколи у такі моменти легенький вітерець ніжно торкався її плечей. Так за життя любив обіймати Сергій. 

«У перші дні син часто приходив у снах. Перед сороковинами наснився сон, у якому він разом із загиблим побратимом Ігорем Чоботаном підіймалися на височенний потяг такими ж високими східцями. Ігор йшов попереду, а Сергійко  за ним. У його руках був торбина з одягом та особистими речами, яку поклали йому у могилу. Обернувшись, востаннє посміхнувся, і зник у вагоні. Після цього єдиний раз приходив уві сні з покійними батьком та дідусем, моїм татом. Хто зна, може вони тепер там разом».

Жінка зізнається, що дуже важко було до року. Потім стало поволі відпускати, хоча біль утрати назавжди оселилася у серці. 

«Я не один рік пишу вірші. І коли наше місто у 2014 році на колінах зустрічало перших загиблих, народилися нові рядки, які, на жаль, стали пророчими для мене. 

«Плине кача… плине кача,

Пісня мамі серце крає,

Вчора чула голос сина,

На світанку вже немає».  

Саме на світанку не стало мого Сергійка, хоча напередодні ми з ним розмовляли». 

У пам’ять про сина вона власним коштом звела каплицю на території Юр’ївської церкви. Поховали Сергія Гавуру на Федорівському кладовищі.  Йому назавжди 45.

Жанна БІЛОЦЬКА