Млини Волині: історія зниклого ремесла, яке годувало покоління

Колись вітряк чи водяний млин був невід’ємною частиною волинського краєвиду й важливим осередком господарського життя. Сьогодні ж від розгалуженої млинарської інфраструктури залишилися лише поодинокі згадки та поодинокі споруди.

Чому млини були життєво необхідними

Протягом століть Волинь залишалася аграрним краєм. Зібране зерно потрібно було переробляти, а без млина це було практично неможливо. Саме борошно становило основу щоденного раціону, тож без помелу врожай втрачав свою цінність.

Млини виконували не лише функцію перемелювання зерна чи проса. Їх часто використовували для інших виробничих процесів: валяння сукна, розпилювання деревини, виготовлення паперу, віджимання олії та інших господарських потреб.

Попит на млинарські послуги залишався стабільним упродовж року. Після кожного врожаю та впродовж усіх сезонів люди регулярно зверталися до млина, що робило його ключовим елементом сільської інфраструктури.

Окрім економічної ролі, вітряки мали й соціальне значення. Біля млина збиралася громада: сюди приїжджали возами із зерном, приходили з клунками з сусідніх сіл, утворювалися черги, подібні до ярмаркових. Поки чекали, люди спілкувалися, домовлялися про справи, а молодь організовувала забави та співала веснянок.

Розташування і кількість млинів

Млини рідко зводили в центрі поселення. Здебільшого їх будували на околицях — за межами житлової забудови, біля доріг, на пагорбах чи поблизу водойм. Для вітряків важливою була відкрита місцевість із постійним вітром, що забезпечував роботу механізму та зменшував ризик пожеж. Не менш значущою була близькість шляхів, адже користувалися млином жителі кількох населених пунктів.

У 1872 році у Волинській губернії налічувалося 2 993 млини: 29 із паровими машинами, 1 910 водяних, 1 038 вітряних і 16 кінних. Уже в 1887 році їх кількість зросла до 3 344.

Така чисельність пояснюється тим, що млин був складовою практично кожного поміщицького маєтку, монастирського двору або громади. Так, у 1888 році лише в околицях Турійська діяло 14 вітряків — дерев’яних і мурованих.

Млин як промисел і джерело прибутку

Помел зерна був постійною потребою, а отже — забезпечував стабільний дохід власникам. На початку ХХ століття близько 45% млинів Волині перебували у власності євреїв, 28% належали українцям, 18% — полякам, 7% — німцям і чехам.

Млини існували на Волині задовго до їх документальної фіксації. Із розвитком промислу сформувалася окрема професія — мірошник. Його праця мала особливий соціальний статус. У народній уяві мірошника часто наділяли навіть певною містичністю. Фах передавався у спадок, утворюючи родинні династії. Звідси й поширені прізвища: Мельник, Мельничук, Мірошніченко, Жорняк, Крупник, Дертач та інші.

За податковими реєстрами міста Ковеля XVI століття, у 1576 році князю Андрію Михайловичу Курбському належало близько 22 млини — водяні на річках Турія та Вижва, а також у навколишніх селах.

Робота на млині вимагала знань механіки, досвіду й уважності. Помел відбувався неспішно: мірошник перевіряв зерно, контролював якість борошна та стежив за справністю механізму.

Зазвичай млини були власністю шляхти, монастирів або заможних родин. Якщо ж власник не міг самостійно утримувати млин, його здавали в оренду. Орендар сплачував фіксовану суму або частку прибутку та відповідав за експлуатацію і ремонт.

Наприклад, у 1915 році млин у селі П’ятидні (Володимирський район), що належав С. А. Ледоховській і був орендований І. М. Познанським, приносив 5 000 рублів на рік, а млин у селі Ставок Луцького району у власності І. І. Будкевича — 12 000 рублів.

Механіка і принцип роботи

Попри простий вигляд, вітряк був складним інженерним механізмом. Його ефективність залежала не лише від сили вітру, а й від умінь мірошника.

Зазвичай це була одно- або двоповерхова споруда висотою 6–10 метрів, встановлена на спеціальній основі, що дозволяла повертати її на 360 градусів відповідно до напрямку вітру. Надмірний вітер міг пошкодити механізм, тому його роботу постійно контролювали.

Стандартний вітряк мав чотири крила (рідше шість) довжиною 6–9 метрів, розташовані під кутом 45 градусів. Їх обшивали дошками або полотном. Для регулювання швидкості обертання частину дощок знімали чи змінювали кут нахилу. Для повної зупинки використовували спеціальне гальмо.

Вітер обертав крила, рух передавався на горизонтальний вал, далі — через систему зубчастих коліс на вертикальний вал і жорна. Вони складалися з двох кам’яних дисків: нижній залишався нерухомим, верхній — обертався. Зерно засипали у дерев’яну лійку, звідки воно потрапляло між каменями й перемелювалося. Відстань між жорнами регулювали, отримуючи різний ступінь помолу. За сильного вітру мішок зерна перемелювався приблизно за пів години.

Занепад і спадщина

Наприкінці XIX — на початку XX століття традиційні млини почали поступово витісняти парові, газогенераторні, а згодом електричні механізми.

Остаточний занепад настав у ХХ столітті через війни, націоналізацію та колективізацію. Млини втратили власників і економічне підґрунтя. Частину розібрали, інші занепали без належного догляду.

Разом із ними зникла й професія мірошника. Знання, що передавалися поколіннями, втратили практичне значення. Та попри це, “тіні” млинів і досі присутні в ландшафті, документах, народній пам’яті та фольклорі.

Частково збережені або відреставровані млини сьогодні можна побачити в селі Четвертня Луцького району, селі Карасин Камінь-Каширського району, селі Щурин Луцького району, селі Красносілля Рівненського району, у комплексі «Совин Яр» у селі Водяникі Черкаської області, у Музеї народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького («Шевченківський гай») у Львові, а також у Національному музеї народної архітектури та побуту України «Пирогів» у Києві, де зібрано найбільшу колекцію традиційних млинів.

Матеріал підготовано на основі статті Vladyslav Matviiv.