Коли внесли у труні в хату, на щоці Героя покотилася сльоза: спогади про загиблого володимирчанина Віктора Музичука

Сержант командир взводу 14 ОМБР імені князя Романа Великого Віктор Музичук у мирному житті працював учителем історії у Володимирському ліцеї «Центр освіти» Волинської обласної ради. Добрий, щирий, принциповий, таким його запам’ятали друзі і колеги.

З початком повномасштабного вторгнення російської армії в Україну став на її захист. Загинув у селі Орлянка Куп’янського району Харківської області. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а також йому присвоєно звання «Почесного громадянина Володимирської громади» (посмертно), пише ВСН.

У п’ять років читав газету «Труд», перекладаючи українською

«Знову метелик прилетів, – торкаючись хустинкою вологих очей, промовила Людмила Дмитрівна, звертаючись до чоловіка, не відриваючи погляду від кольорового красеня, який кружляв над місцем останнього спочинку сина, інколи приземляючись на квітковий кущ, який, на диво, ожив, вкривши квітами могилу. – Таке враження, що це Вікторову душу Господь до сорока днів відпускає на зустріч із нами».

Віктор Музичук народився у місті Славута 24-го грудня 1976 року. Так трапилось, що того грудневого морозного дня Людмила гостювала у своєї мами. Жінка сподівалась встигнути повернутися до народження первістка. Але він вирішив інакше, й став проситися на світ. Так, замість народжувати у Володимирі, довелося їхати у пологовий міста Славути.

«Син із дитинства ріс допитливим та розумним. У п’ять років умів читати. Пригадую, як брав газету «Труд», яка тоді виходила російською мовою, і йшов у двір. Там, примостившись біля чоловіків старшого віку, які полюбляли збиратися за столом за колодою карт або шахівницею, читав їм, перекладаючи українською. Він дуже любив книги, читав їх запоєм, і дуже часто засинав із ними».

«Син втілив мою мрію, обравши професію вчителя»

Віктор на відмінно закінчив дев’ять класів ЗОШ №5 імені Анатолія Кореневського та вступив до педагогічного коледжу імені Агатангела Кримського на вчителя молодших класів. Після закінчення став студентом заочної форми навчання історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Однак здобуття освіти у виші довелося поєднувати зі службою у лавах ЗСУ. Жінка зізнається, син втілив її заповітну мрію, ставши вчителем, оскільки у дитинстві вона хотіла пов’язати долю з освітою, але послухала батька, котрий наполіг на професії, пов’язаній з харчовою промисловістю.

«Свій трудовий шлях Віктор розпочинав після армії у Хмелівківській школі, згодом перейшов працювати у Володимирський ліцей «Центр освіти» Волинської обласної ради вихователем, паралельно викладаючи історію та право. Він одразу знайшов спільну мову з вихованцями, для яких став наставником, другом, порадником, тим, кому вони довіряли та кого поважали.

Син дуже любив дітей, і вони відповідали взаємністю, а ще демонстрували відмінні результати зі знання історії на різноманітних олімпіадах. А одного разу вишили для нього бісером ікону Матері Божої. Якось після його загибелі мені довелося побувати у військовій частині, де до мене підійшов військовослужбовець і висловив співчуття, зазначивши, що є колишім учнем Віктора, який для нього був найулюбленішим вчителем».

«Який полон? У мене є дві гранати»

Повномасштабна війна змусила багатьох чоловіків змінити цивільні професії на військові. Так, простий слюсар став снайпером, водій – мінометником, а IT-шник – аеророзвідником. Віктора Музичука мобілізували до лав ЗСУ 5-го серпня 2022 року.

На посаді командира взводу 1-го батальйону третьої роти 14 ОМБр імені князя Романа Великого разом з іншими побратимами вирушив на Харківщину.

«Мамо, я вже далеко від дому, – повідомив телефоном, – доїжджаємо до першої столиці України». Про своє перебування, та й взагалі про події, у яких брав участь, не розповідав. Якось на запитання: де він є, відповів, що сидить на високому горіхові і дивиться на прекрасне соняшникове поле.

«Сину, коли буде дуже важко, або, не дай Боже, потрапиш у полон, молися Матінці Божій, і вона захистить тебе, – сказала одного разу під час розмови із ним. – «Мамо, який полон? Є дві гранати. Хіба буду у непритомному стані, і не зможу ними скористатися», – була його відповідь. 

Першого жовтня Віктор подзвонив і попередив, що деякий час його не буде на зв’язку.

«Ми тоді найдовше за весь час із ним розмовляли, аж цілих вісім хвилин. Як згодом виявилось, це була наша остання розмова. Потім запанувала тиша. Він більше не дзвонив». Душа Людмили Дмитрівни була не на місці, відчуваючи біду. Згодом російські соцмережі стали поширювати інформацію про те, що підрозділ, у якому служив Віктор, розбили. З одного боку, розуміла, ворог може обманювати та сіяти паніку, але коли не змогла додзвонитися до сина, сумніви стали розвіюватись.

«Коли труну внесли до хати, усі побачили, як по щоці сина покотилася сльоза»

«Ми з чоловіком були вдома, коли за вікном побачила жінок та чоловіків у військовій формі, котрі заходили у двір. Мені без слів все стало зрозумілим. Чоловік відчинив їм двері й покликав мене. Почувши страшну звістку, знепритомніла. Потім був морг, упізнання тіла і труна, у якій лежала моя дитина.

Коли внесли домовину у хату, усі, хто прийшов віддати останню шану сину, стали свідками того, як по його щоці покотилася сльоза. А якби ви чули, як співали пташки, коли його ховали! Я ще такого співу ніколи за життя не чула. Навіть отець Євген це зауважив».

Згорьовані батьки майже щодня їздили до сина на могилу. І щоразу бачили там метелика, котрий кружляв над хрестом. А потім Людмила Дмитрівна захворіла. Материнське серце не витримало горя і дало збій, у жінки стався інфаркт. Лікарі не одразу розпізнали його, тож у лікарню потрапила у важкому стані. Тієї ночі їй наснився сон, у якому вона стояла на роздоріжжі. Одна дорога була чистою та рівною. Інша – вся у болоті та вибоїнах. І тут вона побачила Віктора. Він стояв навпроти й дивися на неї, а потім порадив звернути на чисту стежку. Лікарям вдалося врятувати її життя.

«Він і на тому світі піклується про мене, – говорить Людмила Дмитрівна. –  Пригадую, як багато років тому важко захворіла. Медики поставили невтішний діагноз, і я довгий час знаходилась у лікарні. Віті на той час було чотири з половиною. Одного дня відчинилися двері й він увійшов у палату. Я дуже здивувалася, коли почула, що прийшов сам, без чоловіка. Будинок наш хоч і знаходився неподалік, але ніколи син один до мене не приходив.

Ставши переді мною на коліна, заплакав і став просити, щоб не помирала, бо його до школи нікому буде вести. Усі, хто був тоді у палаті, не стримували сліз, утім числі й медики. Я стала заспокоювати його, і пообіцяла, що не помру, і буду завжди поруч. Хто ж знав, що в останню путь проводжатиму його я. Хоча за два місяці до мобілізації він якось обмовився, що дуже плакатиму за ним. Тоді не звернула увагу на ці слова. А коли його не стало, часто з чоловіком згадували їх, і гадали, чому він так сказав? Та відповіді не знайшли».

Син присвятив вірш батькові, який закарбували на пам’ятнику

За життя Віктор Музичук захоплювався риболовлею, а ще дуже любив збирати гриби. Зі слів мами, міг піти по них у П’ятиднях до лісу, а вийти в Устилузі. У загиблого залишився тринадцятирічний син Роман. Хлопчик пробує писати вірші, один з яких присвятив татові. Саме його Людмила Дмитрівна вирішила закарбувати на пам’ятнику. Упевнена, сину це б сподобалося. Так сталося, що з дружиною Тетяною, котра також є вчителем, Віктор розлучився. Але обом вдалося зберегти теплі стосунки. Після його загибелі вона продовжує підтримувати батьків.

«Як мені сказали, Вітя загинув від вибухової хвилі. Вже після похорону познайомилася з рідними двадцятип’ятирічного воїна Артема Філюка, котрий служив разом із ним. З його розповідей, дізналася, що він з усіх сил намагався врятувати Віктора, якого чомусь називав ангелом-охоронцем. Сподівалася, дізнатися більше, коли повернеться. На жаль, Артем загинув за місяць після смерті мого Віті, так і не дочекавшись народження первістка».

Попри біль утрати, жінка дякує Всевишньому за те, що повернув їй сина, а не залишив лежати у полі чи в лісі, як сотні загиблих воїнів, чиї тіла рідні так і не можуть поховати. Крім Віктора, є ще молодший син Андрій та двоє онуків, які допомагають та підтримують Людмилу Дмитрівну з чоловіком. 

7-го жовтня виповнився рік від дня загибелі Віктора Музичука. Після панахиди рідні поїхали до нього на могилу, де на них там чекав… метелик.

Автор Жанна Білоцька