Коли дім пересувають підводою: історія Залужжя Устилузької громади
Майже сотню хат із села Залужжя, нині Устилузької громади, 85 років тому розібрали, щоб перенести на нове місце. Радянська влада вирішила «відсунути» село від кордону з Польщею углиб української землі. Та недалеко – лиш на кілометр. І ця їхня нехитра забаганка перетворилася на справжню трагедію для селян, які усе, що мали на своїх обійстях, мусили дощенту розібрати, підводами поперевозити й заново спорудити, а що залишалося на місцях людських садиб – зрівнювалося з землею…
Кілька тижнів тому, поїхавши у відрядження в Устилузьку громаду, ми зустрілися з тими людьми, які народилися ще у «старому» Залужжі. Арсентій Боритюк проживав у нім до п’ятирічного віку, а Софія Лавренюк – лише кілька тижнів від народження, яке припало на той період, коли розпочалося примусове виселення селян. Це не єдина трагедія, яка торкнулася їхніх життів, адже, як і у цього села, гірких сторінок на їхній вік випало немало, пише газета “Слово правди”.
Народилися у «старому», а зростали у «новому» Залужжі
«Народився я у селі Залужжя, що на побережжі річок Луга і Буг, у 1935 році. У квітні 1940 року це село, яке було на кордоні з Польщею, радянська влада вирішила перенести на один кілометр північніше», – каже Арсентій Боритюк і дорогою до уже «нового» Залужжя показує місцину, де колись на трьох довгих вулицях вирувало життя, де стояла його батьківська хата. Нашому співрозмовнику 89 років, у минулому він вчитель фізкультури Устилузької школи, активний учасник вокального колективу «Сузір’я». І саме він був ініціатором написання цієї публікації. Бо цьогоріч минуло 85 років з цієї події, яка вплинула на життя й долі залужан і їхніх нащадків.
«Он там, понад кладовищем, була вулиця, яка тягнулася аж до озера Милево, за яким знаходилося сусіднє село Вілька. Наша хата стояла крайньою, – розповідає Арсентій Боритюк. – Її перенесли і звели уже на новому місці мамині брати, бо нашу сім’ю як неблагонадійних виселили і хотіли вивезти на Сибір. А причина крилася в тому, що батько мав 12 гектарів землі… Транспорту не було. Одну ніч ми переночували на вокзалі у Володимирі, наступного дня підводами нас відвезли у німецьку колонію Дмитрівку, що знаходилася між Затурцями і Садовим. Там ми прожили два роки, а тоді переїхали в Устилуг, де нам дали половину хати».
У рідну сторону Боритюки повернулися, коли замість радянської армії прийшла гітлерівська. Ще через чотири роки, у 1946-му, Арсентій з сім’єю оселився у «новому» Залужжі. Він побачив, як уже іншими, невідомими вулицями розкинулося колишнє село, оновивши своє літочислення. Знайшли своє нове місце 94 «переселені» будинки.
Дорогою до обійстя уродженки «старого» і мешканки «нового» Залужжя Софії Лавренюк, з якою нас вирішив познайомити Арсентій Арсентійович, зупиняємося на одній з вулиць.
Тут родина Арсентія Боритюка поставила поряд дві хатини – ту, що належала його батькам, і старенький будинок діда Мусія – у нім і тулилася сім’я з п’яти осіб, яку радянська влада вигнала з будинку в Устилузі.
Так із маминими батьками жили з 1946-го по 1954 рік, а потім Арсентій Арсентійович полишив це село, й не мешкав у ньому більше, та воно у серці назавжди. Нині будинок дідуся й бабусі мого співрозмовника стоїть пусткою, а батьківський давно уже належить іншій родині.
Однолітка села
Софія Лавренюк теж живе не у батьківській хаті. Той будинок, який переносила-перевозила її родина, знаходиться недалеко від магазину. Вона ж уже після заміжжя разом із чоловіком облаштували своє обійстя, взявши свого часу каркасний будинок у колгоспі.
Жінка зустрічає нас біля воріт, запрошує у дім й розповідає свою історію. Народилася вона 26 квітня того страшного 1940 року ще у «старому» Залужжі, але буквально через кілька тижнів, а може й днів, достеменно невідомо, стала мешкати вже на новому місці. Жили спершу у стодолі, доки перевозили хату. Розповідає, що коли її хрестили, то уже стріху з хати знімали. На вік цієї жінки випало чимало негараздів тих років, зазнала й особистих трагедій.
Дівчині було лише десять, а її наймолодшій сестричці півтора року, як від туберкульозу померла мама. Батька ув’язнили ще за два роки до цього. Тож чотирьох дітей, щоб ті не потрапили в сиротинець, забрали до себе бабуся з дідусем. Гляділи їх упродовж шести років, доки не повернувся батько. Згодом він одружився вдруге, створивши сім’ю.
Доля Софії Миколаївни тісно переплетена із новим Залужжям. Вони, можна, сказати, однолітки. Тут жінка вийшла заміж. Разом із чоловіком виховали трьох дітей. На жаль, нині вже немає в живих її чоловіка, молодшого сина та доньки – вони відійшли у Вічність. У Залужжі нині мешкає її старший син Віктор разом із родиною.
Минули роки у праці й турботах. Трудилася жінка деякий час у лісі, висаджуючи сосну, в сільській раді працювала техпрацівницею, та найдовше – 30 літ була у колгоспі дояркою.
Сторінками історії
Розповідаючи історії свого життя, Софія Миколаївна і Арсентій Арсентійович, поринають у спогади, згадуючи, яким було їхнє «старе» й «нове» Залужжя.
«Дуже мальовничою була місцевість на місці старого села. Такі верби росли… Красиве озеро Милево тішило око. Все село над тим озером садило капусту. Цією водою її й поливали. У «старому» Залужжі були три довгі вулиці, нове ж побудоване, подібно до квадрату. Пам’ятаю ще ті колишні будинки під солом’яною стріхою, лише чотири були під бляхою. Зараз таких уже не побачите. Це вже історія», – ділиться Арсентій Арсентійович.
Оселившись у «новому» Залужжі, він пішов навчатися у місцеву школу – у четвертий клас.
Пам’ятають мої співрозмовники тодішню чотирирічку. У ній здобували знання близько 60 учнів, працювали двоє вчителів. Пригадують, якими колись були парти – за ними сиділо по четверо дітей. Розповідають, що у селі на той час було дуже багато молоді, вечорами на кожній вулиці було чути, як співають українських пісень. Пригадує Арсентій Арсентійович, що дівчата вбиралися у вишиті сорочки, а хлопці, схоже, не їх і не дуже й мали, бо не пам’ятає чоловік, щоб його ровесники одягали вишиванки.
«Залужжя було дуже спортивним. За клубом розміщувалися два волейбольні майданчики. І збиралися черги охочих, щоб грати волейбол. Я нещодавно порахував, що хлопців, народжених у період між 1927-им і 1935-им роками, було аж 72. Я на той час був серед наймолодших», – пригадує чоловік. Славилося де одне десятиліття спортивними успіхами це село, було активним і у художній самодіяльності.
Кілька трагічних сторінок пережило Залужжя і його мешканці. Окрім примусового перенесення людських обійсть, випали на їхню долю й інші гіркі випробування. Торкнулася їх Волинська трагедія. У той час загинули кілька місцевих жителів. На початку німецької окупації сталася ще одна біда. Двоє місцевих чоловіків убили гітлерівця, який ще з одним вояком збирали по селу яйця, молоко, й тим самим розлютили німців, які, щоб помститися, спалили одну з сільських вулиць, що вела до лісу, – дотла згоріли хати й майно.
Ще однією трагедією Арсентій Боритюк називає колективізацію. Колгосп у Залужжі створювали з нічого. Розповідає, що у стодолі діда Мусія облаштували невеликий колгоспний корівник, куди конфіскували й корову-годувальницю Боритюків – перевели її з хліва, що був на відстані 10-ти метрів. Тож мама, яка працювала в колгоспі дояркою, доїла тут, по суті, свою корову.
«На літніх канікулах після 9-го класу я працював у колгоспі на «лобогрейці», то як жатка. Відпрацював 56 трудоднів. За це заробив 11 кілограмів зерна…», – пригадує ті роки Арсентій Арсентійович.
«Я добре пам’ятаю давні часи… Особливо, голодний 1947-й рік. Пам’ятаю людей, котрі приходили із півдня і зі сходу України, які під плотами просили їсти. Тутешні, хоч самі жили бідно, але не відмовляли. Ми питали, із яких областей ці люди, – найбільше їх було із Кіровоградської і Херсонської», – ділиться мій співрозмовник.
Пригадує «агентурників», які нишпорили по людських обійстях, забираючи все, що на очі потрапить, особливо зерно.
«У той час кожному дозволяли кожному мати біля хати 25 соток городу. Частину площі засаджували картоплею, решту – засівавали. І навіть оте, що людина зібрала на своєму полі, забирали. Якось батько закопав дві діжки зерна на городі, то ті «агентурники» щупом знайшли, – пригадує чоловік. А якось одного ранку мама каже мені: «Сьогодні в школу не підеш! Ти хворий». Я здивувався, але маму треба слухати. Лежу на ліжку. «Агентурники» прийшли, обшук зробили – нічого не знайшли. Виявилося, в нас залишилося пів мішка ячменю, який мама сунула мені під перину».
Важким був 1948 рік. Тоді за ніч сімох жителів села арештували. Серед них і батька Арсентія Боритюка. Він свого часу був головним бухгалтером в редакції «Радянської Волині», потім в Устилузькому районному земвідділ, а згодом – в колгоспі. Засудили його на 25 років тюрми. Тоді ж посеред ночі прямо з гуртожитка Луцького педучилища забрали у в’язницю й сестру, засудили на п’ять років. Подібна доля спіткала й інших земляків, не всі повернулися додому з ув’язнення.
Ці трагедії, насправді, торкнулися не одного окремого села, це болючі й гіркі сторінки історії нашого народу, усієї країни. І, на жаль, ці біди й випробування не закінчилися. Триває війна. Місцеві жителі, як і багато українців, стали на захист рідної землі, а дехто додому повернувся на щиті…
Залужжя зустріло нас привітними сонячними променями. Привертали погляд розлогі сади, ошатні обійстя місцевих мешканців – живуть тут працьовиті люди, які ростять дітей, ведуть господарку, обробляють власні поля, збирають у лісах гриби-ягоди… За кожною з вулиць села, кожним обійстям стоїть чийсь спогад, чиясь доля. Ми розповіли частинку його минувшини, можливо, незабаром, більше розкажемо і про сучасність.
Автор Валентина Тиненська
