Хто і коли збудував каплицю святого Володимира у Володимирі-Волинсьокому

У 1892 році Володимир-Волинський (тоді – Володимир) отримав пам’ятку на честь родини Романових – російських монархів, що не відзначались прихильністю до України.

Що стало причиною цьому, та за яких обставин звели пам’ятку – в публікації «Хронік Любарта».

Кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України Віталій Скальський зазначає, що у ході вікіекспедиції до Володимира-Волинського, яка відбулась 29-30 липня цього року виявили, що більшість памʼяток міста не має власних статей у Вікіпедії. Наразі ситуація покращується. Зʼявились статті про Домініканський монастир, Стару катедру, Лодомирське кладовище, меморіал «Борцям, полеглим за волю України». Покращили низку інших, уже існуючих статей. Завантажили понад 200 фотографій.

«Наразі постало питання про підготовку вікіпедійної статті про каплицю святого Володимира, що стоїть на перехресті вулиць Соборної та Данила Галицького», – зазначає Віталій Скальський.

Майже усі сучасні путівники одноголосно твердять, що каплицю звели у 1888 р. до 900-річчя Хрещення Русі. Таку ж дату знаходимо в офіційних переліках памʼяток архітектури та історії. Та історична наука вимагає перевіряти будь-яку інформацію. Й справді, повідомлення про відзначення у Володимирі 900-річчя важливої для українських християн дати не містять жодних згадок про будівництво чи освячення каплички. А така подія, як зведення тематичної культової споруди просто не могла не потрапити до подібних звітів. Отже, капличку звели в інший час та з іншого приводу. Коли, ким та навіщо?

Відповіді на ці запитання лежать не так глибоко як може видатись на перший погляд. Просто варто заглядати в уже написані книжки. Отже, відкриваємо історичний нарис М.Теодоровича «Городъ ВладимиръВолынской губерніи въ связи съ исторіей волынской епархіи», і дивуємось.

Камʼяну каплицю вирішило будувати місцеве православне Свято-Володимирське братство у памʼять про події 17 жовтня 1888 р. та 29 квітня 1891 р. Власне, після останньої дати і виникла ідея будівництва. Міська влада підтримала ідею, купила дві земельні ділянки у приватних осіб та пожертвувала їх братству. У вересні 1891 р. завершили розробку плану та звели деревʼяну огорожу на місці будови. До травня наступного року каплиця та сквер навколо неї були готові. На 11 травня назначено освячення. Усіма справами з каплицею займалась родина Омеляна Дверницького – голови братства і відомого громадського діяча, чиє ім¢я нині носить місцевий музей.

У цей же час російська православна церква робила усе, щоби ще більше русифікувати Волинь. У цьому велика роль надавалася різноманітним відзначенням ювілеїв. У 1888 р. широко святкували 900-річчя Хрещення Русі. Мовляв, тут Русь (що тоді сприймалась тотожною Росії) уже майже тисячу років, а України ніби-то ніякої нема й бути не може. У цьому ж контексті планувався 900-літній ювілей Волинської єпархії. Володимир мав стати головним осередком цих імперських урочистостей.

Будівництво культової споруди цілком вписувалось у цей ідеологічний контекст. Чин освячення здійснив митрополит київський та галицький Іоаникій. Одночасно освятили ікону св. Володимира та металеву хоругву.

Ідея побудови каплиці виникла у членів свято-Володимирського братства у 1891 р. Того року 22-літній наслідник російського імператорського престолу подорожував Японією. Там, у місті Оцу, на майбутнього останнього імператора Росії здійснили замах. Спроба вбивства виявилась невдалою. Тож в Росії оголосили цей випадок «чудом», а вірнопіддані, у пошуках прихильності імператорської родини, розпочали «парад лизоблюдства». Зазначимо, що в тодішній Росії існувала така система відносин у суспільстві, яка вимагала наявності покровителя з вищих верств. Чим вище у суспільній ієрархії перебуває такий покровитель, тим краще почувалася організація. Свято-Володимирське братство мало покровителя в особі великого князя Костянтина Костянтиновича. Здобуття ж такого статусу від Миколи, старшого сина діючого імператора, відразу ж піднесло би статус братства в очах оточуючих, а першою чергою – в органах влади. З таким покровителем можна було би збирати більше коштів на потреби братства, легше домовлятися з чиновниками.

Відтак, усі притомні громадські організації тодішньої імперії кинулись наввипередки проявляти свої вірнопідданські почуття. Свято-Володимирське братство здійснило це шляхом будівництва каплички на згадку про «чудо». Зауважимо, що за три роки до цього, у 1888 р. імператорська родина уже пережила одне подібне «чудо».

Тоді поїзд з імператором, його дружиною та дітьми зазнав катастрофи, вагони зійшли з рейок та розбились. Але монарх майже не отримав ушкоджень. Це сталося, до речі, на території сучасної України – у с.Бірки (нині –Зміївський районі Харківської області). Цю подію тоді теж оголосили «чудом». І імперська влада отримала проросійську «патріотичну» мобілізацію суспільства, яке ставало більш відданим імперії, більш русифікованим, більш православним.

Таким чином, у 1892 р. Володимир отримав пам¢ятку на честь родини Романових – російських монархів, що не відзначались прихильністю до України.

Та схоже, що народна пам¢ять жодним чином не прив¢язувала цю капличку до Романових. Принаймні, у такому контексті про цю споруду ніхто не писав. А уже у радянський час, коли каплицю відносили до переліку пам¢яток, датою її будівництва визначили 1888 р. Чи то через невігластво, чи то через те, що згадувати про причетність споруди до імператорської родини було небезпечно – чого доброго, ще б знесли комуністи «кляту спадщину» імперії.

Ось, власне, така коротенька історія про шанування володимирцями останнього російського імператора Миколи ІІ, якого більшовики називали Кривавим, а Російська православна церква визнала страстотерпцем. Для українців же він правитель чужої, далекої, незрозумілої, а нині ще й ворожої країни.

Віталій Скальський