Греко-католики відзначають день пам’яті святого Йосафата народженого у Володимирі-Волинському
Щороку греко-католики відзначають день пам’яті святого Йосафата, в миру Івана Кунцевича, народженого у Володимирі-Волинському близько 1580 року.
Іскра з грудей Ісуса
Святий Йосафат – перший українець, греко-католик, волинянин, канонізований Католицькою Церквою, нетлінні мощі якого тепер спочивають у базиліці святого апостола Петра у Римі. А розпочалося його земне життя у Володимирі близько 1580 року в побожній родині Марії та Гавриїла Кунцевичів. Хлопчика охрестили Іванком, його батько був шанованою людиною, купцем і міським радником. Мати навчила Івася читати по рукописному Часослову, віддала у церковну школу. Якось, молячись разом із нею біля розп’яття, хлопчик відчув, наче іскра з грудей Ісуса впала йому у серце. Іванко аж скрикнув – так запалала в його душі любов до Бога і безсмертних людських душ. Кажуть, цей хрест досі є у Володимирі, тепер він в Успенському соборі УПЦ, – пише ІА Волинські новини.
З часом в Івана Кунцевича визріло бажання бути лише при тім, що Боже – піти у монастир. Та спочатку, у 1595 році, батьки віддали сина вивчати торгівлю до багатого купця Якинта Поповича, міського радника у Вільні, столиці Великого князівства Литовського, до якого входила тоді й Волинь. Купець полюбив здібного учня, хотів видати за нього свою єдину доньку, передати усе майно та відійти від справ. Однак любов до Бога виявилася сильнішою, ніж прагнення жінки, тому Іван перепросив шляхтича і відійшов сам.
Від Івана до Душехвата
В Україні йшла релігійна війна, спричинена з’єднанням частини православної церкви з римською, так званою Унією, проголошеною на Берестейському соборі 23 грудня 1595 року. Шістнадцятирічному Кунцевичу було важко збагнути, де пшениця, а де кукіль, тому він попросив допомоги у Всевишнього. Іван дійшов висновку про верховенство римських пап над усією Христовою церквою, тим більше, що понтифіки обіцяли: закони, звичаї й обряди української церкви, з’єднаної з Римом, залишаються незмінними. Під впливом таких релігійних ідей чимало парафіян і священиків переходили з одного боку на інший, правда, пізніше дехто каявся і знову повертався у лоно батьківської віри.
У 24 роки Кунцевич стає послушником Святотроїцького монастиря у Вільні, приймає ім’я Йосафат. Не маючи богословської освіти, він ревно ніс щоденний чернечий подвиг. Надзвичайно цікавила Йосафата і полемічна література як на захист унії, так і проти неї, згодом він сам став писати книги – «Оборона віри», «Хрищення св. Володимира», «Першість св. Петра», «Правила й устави для священиків», «Катехизм». Ось що сказав про ці часи ровесник Йосафата Геннадій Хмельницький: «…часто він спав на голій долівці, та ніколи, аж до смерті, не одягав сорочки, лише волосінницю… Серед зими можна було побачити його босим… Денно і нічно бичував він своє тіло, бо долівка в келії була часто у його крові. Протягом п’яти років перебування в монастирі він нічого не пив, крім води, набувши важкої недуги шлунка».
Згодом Йосафата висвячують на диякона, він проповідує у місті, його часто бачили поряд з недужими і бідними у монастирях нез’єднаних – так уніати називали православних. Шукав він заблудлі душі навіть по корчмах. Про Йосафата казали: його келією була церква і лікарня, він уміє промовляти до людей усіх прошарків суспільства, а його ласкавість і покора перемагає усіх недоброзичливців, навертаючи до католицизму, через що противники унії називали його Душехватом. Сучасники свідчили, що він на те прізвисько лише усміхався, кажучи: «Дав би Бог, щоб я «захватив» усі душі для з’єднання». Ішлося про возз’єднання усіх християнських церков навколо Риму.
У 1613 році один литовський шляхтич подарував василіянам новозбудований монастир у Битені неподалік Слоніма, настоятелем якого призначили Йосафата. Наслідуючи діяння святого Василія Великого, наш земляк провадив там доброчинну діяльність, хоч сам жив дуже скромно. Православний каштелян Іван Мелешко, який мав маєток неподалік Битеня, під впливом Душехвата не лише став оборонцем східного католицизму, а й подарував монахам-василіанам Жировиці – село, де стояла церква з чудотворною іконою Пресвятої Богородиці.
У 1613 році, по смерті уніатського митрополита Іпатія Потія, Йосафата призначають архімандритом Святотроїцького монастиря у Вільні. Життєписці святого стверджують: Бог завжди допомагав йому у служінні людям і церкві. Пишуть вони й про учнів Душехвата. Зокрема, ієромонах Єротей Цісович проганяв злих духів, лікував, міг одночасно перебувати у різних місцях, помер біля чудотворного образа в Жировицях, а через двадцять років у домовині виявили його нетлінне тіло. Ієромонаха Семена Яцкевича смерть зустріла під час молитви, при його мощах теж діялися дива.
У 1617 році Йосафата призначають єпископом Полоцької архієпархії, однієї з найстаріших православних єпархій із часів Київської Русі, охрещеної самим Володимиром Великим. Очільники унії та папа Павло V були переконані: лише Душехват зможе насадити тут нову релігійну доктрину. Однак православний патріарх Теофан одночасно висвячує свого архієпископа Полоцького, талановитого полеміста Мелетія Смотрицького, який гнівними листами таки «відірвав» від Йосафата більшість новонавернених до Риму. Хоча, утверджуючи єдність із римським апостольським престолом, волинянин ревно оберігав права східного візантійського обряду, старі київські монаші традиції, бо вбачав у цьому захист української церкви перед наступом латинізації та московізації.
Останній день на Землі
Була неділя 12 листопада 1623 року. Йосафат відслужив утреню, повернувся у єпископську палату. Розлючений натовп увірвався всередину, поранивши домочадців. Єпископ сам вийшов до юрби і сказав: «Діти мої, навіщо ви убиваєте моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене, то ось я!». Тоді хтось вискочив із натовпу й дрючком оглушив Йосафата, а ще хтось сокирою розрубав йому голову. Закривавлений єпископ уже на землі прошепотів: «О, Боже мій, Боже…», перш ніж пролунало два постріли у його голову. Понівечене тіло довго волочили вулицями Полоцька, потім прив’язали до нього камінь і втопили у річці Двіні, в найглибшому місці. Цього ж дня імла вкрила Полоцьк на тиждень, жителі міста перелякалися, чекали страшного суду. На шостий день над місцем затоплення останків єпископа прояснилося, люди знайшли тіло, перенесли його до найближчої церкви – тільки тоді темінь відступила…
Незмінне тіло Йосафата лежало у храмі дев’ять днів, потім ще дев’ять – у соборі, у відкритій домовині, потім у вівтарі – аж до урочистого похорону в січні у каплиці полоцького собору Святої Софії. Гріб відкрили через п’ять, а потім через десять років – тіло було як живе. При цьому діялося чимало чудес, хворі видужували, сліпі прозрівали, паралізовані вставали. Через двадцять років Йосафата проголосили блаженним. «Бо диво – це Божа мова», – казав святий Августин.
Тернистий шлях до Риму
З 1653-го до 1765 року тіло Йосафата переховували від імовірної наруги, не раз вірні охоронці поневірялися зі святими мощами Білоруссю, Литвою та Польщею. У 1867 році Йосафата визнали святим, небезпек стало ще більше. 43 роки мощі були замуровані у підвалі церкви в Білій – містечку на Підляшші. 20 листопада 1915 року стараннями вірян їх видобули й тимчасово перевезли у Відень, подалі від кордону з Росією. Однак «тимчасовість» затяглася на три десятки років. Під час бомбардувань Другої світової війни над мощами знову нависла небезпека, їх перенесли до німецької римо-католицької церкви святого Роха у тому ж Відні. Однак після перемоги храм опинився у радянській контрольній зоні, святі останки знову довелося переховувати у церковних підземеллях до 1949 року. Та нарешті долю мощей українського святого взяв під контроль Ватикан – папа Пій ХІІ наказав перевезти їх до Риму. Доручення успішно виконав отець Нувер, американський військовий капелан. Із віденського аеропорту Святий Йосафат літаком військово-повітряних сил США вирушив в останню подорож – у місто, навколо якого закликав об’єднуватись усіх християн. Проте лише в лютому 1963 року відбулося привселюдне вшанування мощів нашого земляка, саме тоді зі сталінських таборів вийшов Львівський митрополит, страждалець за віру Йосип Сліпий. Він і просив папу Івана ХХІІІ помістити мощі святого співвітчизника в базиліку святого Петра, що й було зроблено.
Світлана ФЕДОНЮК
