Дитинство в Стенжаричах під кулями: розповіли історію Марії з Володимирського району

Діти «тамтої» війни (Другої світової) багато чого не можуть пояснити, багато чого забули у своєму житті. Крім війни. Марії Царук 92. Росла по хуторах навколо Стенжаричів Володимирського району. Без батьків. По чужих. У розпал Волинської трагедії, каже, її хотіли вбити і ті, і ті. Набачилася розстрілів — і втратила мову на три місяці.

Про це йдеться на фейсбук-сторінці Занесло в село.

“Як розстрілювали, як били, трохи пам’ятаю. Поляки з Іванич йшли і нападали на українців, а українці потім — на поляків. Та й мене на розстріл два рази вели. То поляки, то українці.

Батьків нікого не мала, повмирали. Коло чужих жила. Поляки хотіли розстріляти, бо українка. Українці хотіли розстріляти, бо я в поляків пасла корови, а вони мене годували, то думали, шо я полька. Але мене інші українці, що тут дальше жили од тих поляків, знали ж і кажуть: “Вона не полька, то будете отвічати, як що їй зробите!”. І так осталася я.

Знаєте, я дивуюся, що я живу до теї пори. Я була німа, три місяці лижєла, не вставала зовсім. Чо я була німа? Три місяці не говорила, а чо? При мені розстрілювали дітей. Я стала німа і три місяці з ліжка не встала. Польських і українських дітей. Всіх били. І я перестала говорити. Їй бо. І ни доктора, і ничого.

Відійшла якось, говорю”.

***

— А чого тоді один в одного стріляли?

— А я не знаю. Якось так: поляки — українців, українці — поляків. Українці спалили тут костьол, потім поляки тут — церкву, то я тоє пам’ятаю.

***

— А німці тут були?

— Були. Бо я ше так запам’ятала тую форму німецьку.

— Якась особлива форма?

— Красіва була. Ше канфєти кидали! А ми ше лапали, і я злапала тико шось єдного. Тиї діти більше тянуть, а я перекидаюся. То він мене прикликав: ком, ком! Думаю: шо він хоче? може, забити? А він пригорщ цоколядних цукєрків дав!

***

— Голодовка тоді була після войни. Ше пам’ятаю тую гуму, як мені участковий дав по дупі. А за шо? Тоді тут хліба ни привозили в село, тико в Устилузі (тодішній райцентр поряд, — авт.). Якийсь хліб такий кірпічний. І той хліб, боже: шкірка злізе, а з теї м’якушки вода тече. І такого ше й не застанеш. То я малою пхалася в чергу, бо тико городським, устилузьким, хліб тоді давали. І я десь подипнулася, а він мене — по дупі. Ше пам’ятаю тую гуму, а вже все забула.

Із книги Ярослава Царука, краєзнавця та колишнього мешканця Стенжаричів, який обійшов кожне село цього району і за спогадами очевидців зафіксував кількість жертв та обставини подій Волинської трагедії:

“Як стверджує перший повоєнний секретар Стенжаричівської сільської ради Батогівська Софія Федорівна (1923 р.н.) в Стенжаричах було вбито поляками за війну 198 душ. Вона вкінці 1944 р. брала участь в підрахунках вбитих. У селі перед війною нараховувалось біля 300 дворів, включаючи Самотішшя, Вільховець, Ніпчики, Решитники. Самотішшя та Вільховець не погоріли. 28.08.1943 була спалена церква у Станжаричах. Поляків вбито до 20 душ” (“Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район”).