Чоловік воює, дружина волонтерить: історія сім’ї з Володимира
Володимирчанин Василь має величезний бойовий досвід, і носить на бронежилеті маленького іграшкового динозавра – талісман, подарований 2-річним сином Матвієм. Служить у Князівській 14 бригаді із 2016. Майже одразу після того, як розпочав службу, прийняв на себе командування танковою ротою.
І хоча зараз вже обіймає вищу посаду, досі, розповідаючи про війну і про те, через що довелося пройти, каже «моя рота», – йдеться на фейсбук-сторінці 14 ОМБр імені князя Романа Великого.
Повномасштабну війну в лютому Василь зі своїм танковим підрозділом зустрів на Рівненському загальновійськовому полігоні. Звідти, як і вся бойова бригада, здійснював марш на Київщину, куди ворог уже заходив колонами.
“Самовпевненість російських окупантів, їхні прорахунки, незнання ними місцевості дозволили нам тоді успішно знищувати ворожі колони, що рухалися вглиб українських земель. Водночас, далися взнаки роки постійних наполегливих тренувань, які ми проходили в районі ООС навіть тоді, коли активні бойові дії на Донбасі не велися, і гармати танків мовчали – як виявилося, в професійному плані ворог підготовлений значно гірше нас. Попри це було складно, дуже допікала ворожа авіація. Та ми вистояли і вибили ворога з Київщини”.
Після Київщини й Житомирщини Василь зі своїм підрозділом успішно воював на Миколаївщині, на Харківщини, впродовж трьох місяців знищував ворожі сили на Донбасі, звільняв міста й села Харківщини під час успішної контрнаступальної операції українських сил оборони.
Василь уже давно не рахує, скільки ворожих танків знищено ним та його побратимами, і нині в складі свого танкового підрозділу продовжує звільняти окуповані українські землі. Каже, за 8 місяців війни чимало змінилося.
“Ворог уже давно не заходить колонами, розуміючи, що буде знищений. Він став обережнішим і хитрішим, та все одно зазнає нищівної поразки по всій лінії фронту, скрізь, де ступив на українську землю. Як показує досвід, так звана «друга армія світу» – це всього лише мильна бульбашка, міф, створений ворожою пропагандою. Ми цей міф уже давно розвінчали, і зовсім скоро виб’ємо окупантів із території України”.
Удома на Василя чекають його опора і джерело сили – дружина і маленький син. Іванна, крім того, що дружина і мама, ще й талановитий фотограф, надзвичайно креативна особистість, а з початком війни займається волонтерством, організувавши активну волонтерську діяльність.
Допомога, яку Іванка вже зібрала як для підрозділу, в якому служить Василь, так і для інших підрозділів Князівської бригади, й «перетворила» на автомобілі, квадрокоптери, тепловізори та інші потрібні на фронті засоби і прилади, вже давно сягнула позначки у кілька мільйонів. І зупинятися на цьому Іванна не збирається – її волонтерська робота кипить.
“Мені легше переживати війну, легше радіти усмішці сина, коли я знаю, що купила й передала потрібне для чийогось тата, брата, чоловіка, – ділиться Іванна, яка чекає на Перемогу і на свого Василя. – 24 лютого в мене, як і у всіх, був шок… Перша думка була – де мій Василько… Чи зміг він і його хлопці взяти з собою їжу і теплі речі… Вже тоді усвідомлювала, що допомога хлопцям потрібна буде величезна.
І хоча спочатку не розуміла, як саме допомогти, з часом за підтримки друзів і знайомих навчилася це робити. Кожного дня, дивлячись на небо, я розумію, скільки наших чудових хлопців заплатили надзвичайно велику ціну за те, щоб я бачила його. Кожного разу, коли хлопці дзвонять чи пишуть з передової і дякують за те, що вдалося придбати і передати їм, я розумію, що все роблю правильно. І продовжуватиму це роботи – аж поки ми всі разом зробимо селфі і підпишемо його – «наша Перемога»!
“Я знаю, моя родина і Україна вірять у мене, в нас і в нашу Перемогу, – каже Василь, – а це найкраща мотивація. Тож усе буде – Україна”!
