Ася Волиняночка з Володимира-Волинського на Майдані була десятником Першої Волинської сотні

Під час Революції гідності Ольга Нечитайло з Володимира була десятником Першої Волинської сотні.

«Беркутівці не дивилися, чи то стара жінка, чи молодий чоловік…», – про це пише «Волинь-нова».

З Асею домовляємося зустрітися у центрі Володимира-Волинського. Вдивляюся в обличчя перехожих, аби впізнати дівчину, — досі ми знайомі тільки у «Фейсбуці», де віртуальні друзі знають Ольгу Нечитайло як Асю Волиняночку. Та вона помічає мене першою. «Ярочка!» — усміхається й обнімає. Шукаємо, де випити чаю й порозмовляти. Ася каже, що не любить барів, і веде в кондитерську. Дорогою минаємо кінотеатр.

— Тут я організовувала показ фільму про Євромайдан під час фестивалю документального кіно Docudays.ua і фотовиставку, присвячену героям революції та війни, — розповідає дівчина. — Прийшло немало глядачів. Хоча на заходах, куди зганяють бюджетників, буває людніше.

У кондитерській пахне духмяною здобою, тут печуть торти і піцу. Ася то заливисто сміється, то втирає сльози, коли розмовляє. Їй 30 років. Вона сирота, має молодшого брата і сестру. Під час революції у Києві була єдиною жінкою-десятницею — у Першій Волинській сотні, а в Луцьку та Володимирі організовувала майдани. Нині займається волонтерством. Збиралася й на війну, та без військової спеціальності не взяли.

— Друзі знають, що маю характер далеко не ванільної панночки, — усміхається. — Їхала на Євромайдан із установкою: жодних кухонь і бутербродів — це не моє. Сотником був мій друг Олександр Приступа. Дозволив побути бойовою одиницею, а за якийсь час призначили десятником. Підозрюю, чоловіки трохи ображалися, що ними командує молода дівчина. Хоча то не було суворе керівництво — перевіряла, чи хлопці ситі й тепло вдягнені, організувала чергування й розподіляла обов’язки, слідкувала, щоб усі тримали зв’язок. Хоча часом доводилося й «рукави закотити». Це, напевно, так, як мама слідкує за дітьми. Потім змирилися, і все було файно. Жартували: «Ася в нас нормальний пацан». Торік на День захисника Вітчизни майданівці мене провідували. Чоловік із сивими скронями, який входив до нашої десятки, впав на коліна, обняв мої ноги й плакав, як дитина. Але з 8 Березня потім ніхто не привітав. …

Зі столиці до Володимира дівчина повернулася 19 лютого увечері. Напередодні її побив беркутівець у Маріїнському парку, коли допомагала звестися на ноги пораненому майданівцю. Отримала сильні забої рук і ніг, нирок.

— Бруківка почервоніла від крові, беркутівці не дивились, чи то стара жінка, чи молодий чоловік, чи взагалі випадковий перехожий, — пригадує дівчина, як розганяли мирну ходу. — Хоча страху не відчували — мабуть, не було коли. Чоловіка, голова якого була розбита в чотирьох місцях, відвела до «швидкої». А він казав, що нічого йому не треба, тільки щоб коктейль Молотова дали. Того й наступного дня загинуло найбільше Асиних друзів. Це люди, з якими ділила склянку чаю, теплу ковдру, наші погляди, патріотизм і віру, — каже дівчина. — Досі важко про все це згадувати.

«БУВАЮ БОЯГУЗКОЮ, АЛЕ БАНДЕРІВСЬКА КРОВ НЕ ДОЗВОЛЯЄ ЗДАТИСЯ!»

На Майдані Ася писала щоденник, але він пропав, коли «Беркут» атакував Жовтневий палац. Так само, як і її зимові чоботи, теплі речі, документи. — Везла з дому чотири великі сумки, а повернулася у футболці і камуфляжі, — говорить дівчина. — Зникли улюблені срібні сережки у формі тризуба. Тепер такі продають на кожному кроці, а ті в мене вже давно, на замовлення виконані. Утім, дещо вціліло. \

Ася малювала плакати, будувала камуфляжну капличку на Грушевського, придумувала лозунги, фіксувала спостереження в нотатках. Її висловами підписували світлини на виставці до річниці Євромайдану в Українському домі. Фраза «Вийду заміж за майданутого» — її авторства. — Треба жартувати, — каже Ася. — Як би тяжко не було. Показує в телефоні фотографії. Ось вона складає ліки й теплі кофти, а на інших кадрах уже везе передачі бійцям на Схід. Співпрацює з громадськими об’єднаннями «Волинський комітет гуманітарного забезпечення війська» та «Маріупольська дружина».

— Що мені дав Майдан? Упевненість, що можемо відстояти своє, багато справжніх друзів, віру, що змінимо країну й очистимося від бруду, який у нас усередині. Насправді я не така вже й безстрашна — теж буваю доброю боягузкою. Але ж ця бандерівська кров не дозволяє здатися! — усміхається дівчина.

Їй хтось телефонує. Має рушати в штаб, пропонує йти разом. Минаємо ринок у центрі міста. Дівчину тут знає чи не кожна продавчиня. Жіночки цікавляться новинами зі Сходу, перепитують, що чути від їхніх спільних знайомих воїнів. Якась пані бідкається: чоловік уже кілька днів не виходить на зв’язок. — Не знаю, що їм казати, — зізнається Ася, коли виходимо з базару. — Як втішити молоду вдову, яка схилилася мені на плече, плачучи? Я крізь пальто відчуваю її гарячі сльози.

Торік улітку дівчина виграла судовий процес у місцевого депутата Руслана Мороза, котрий вимагав 55 тисяч гривень за образу честі й гідності. На вічі активістка розповіла, що у нічному клубі «Метелик», який йому належить, підліткам продають алкоголь. Місцеві активісти пікетували суд, підтримуючи Олю Нечитайло. Заходимо в магазин купити лампадки, щоб поставити їх до меморіальної дошки Героям Небесної сотні. Тут деякі фотографії позатікали від снігу. Ася поправляє рамки, що нерівно висять. Це вона придумала облаштувати тут куточок пам’яті. — Чотири рази зривала з цього будинку партійний прапор комуністів,— усміхається. Прапора тут більше немає. Ася піднімається на другий поверх, відчиняє вікно й махає мені вслід рукою.