У Луцьку попрощались із загиблим на Сході Миколою Сорочуком
Сотні небайдужих лучан, а також рідні, близькі друзі та побратими 25-го січня попрощалися з загиблим від кулі снайпера 22-річним бійцем із села Лище Луцького району Миколою Сорочуком.
Панахида за військовослужбовцем відбулася 25 січня спершу в рідному селі бійця, а згодом у Свято-Троїцькому кафедральному соборі в Луцьку, – інформують Волинські Новини.
Нагадаємо, 24-го січня кортеж із тілом загиблого Миколи Сорочука прибув на рідну Волинь. Полеглому під Маріуполем уродженцю села Лище було всього 22 роки. Хлопець через рік після закінчення школи пішов добровольцем на війну. Перед цим із бійцем попрощалися в Маріуполі.
Він загинув 22 січня 2020 року, в День соборності України, від кулі ворожого снайпера. Також 23 січня в селі Лище в пам’ять про загиблого бійця провели жалобну лінійку.
Очолив заупокійне богослужіння в луцькому соборі Луцький і Волинський митрополит Михаїл.
«Сьогодні Господь покликав нас до храму на молитву, аби провести в останню дорогу нашого героя, захисника нашої Батьківщини, воїна Миколая. Війна передбачає і має у своїй основі страждання і смерть, але, попри страждання і смерть, є ще велике бажання жити в мирі, щоб наступив мир, щоби над головами родини було мирне небо.
До чоловіків, про яких кажуть, що це сильна половина людства, відноситься цей особливий хист захищати своїх ближніх ціною власного життя, захищати мир над головами своїх рідних ціною власного життя.
Війна – це не романтика, хоча розпочинається в розумі чоловіків як якийсь романтичний вчинок, але, коли потрапляєш на службу в армію або на військові навчання, або на фронт, то усвідомлюєш, що таке життя, смерть, втрата побратима, наскільки вона швидко може трапитися. Ще п’ять хвилин тому ви разом їли скибку хліба, зненацька розпочалася стрілянина і вже його немає, він не дихає. Ось так швидко може закінчитися людське життя – на фронті», – сказав священник.
Опісля богослужіння в храмі на Театральному майдані – біля Волинського академічного обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка – провели громадську панахиду та вшанували пам’ять бійця хвилиною мовчання.
Пригадали, що у 2015 році, зрозумівши, що державі потрібні хлопці на захист кордонів, Микола Сорочук підписав контракт і приступив до служби в 10-й окремій гірсько-піхотній бригаді.
Голова Луцької районної ради, односельчанин військовослужбовця Валентин Приходько згадав, що був вихователем Миколи в дитячому садочку.
«Микола ріс допитливим хлопчиком, завжди був усміхненим і веселим. Мабуть, як і багато інших, не готувався стати героєм, але своєю пожертвою, власними вчинками довів, що є справжнім героєм.
Бог пам’ятає ім’я кожного героя, який загинув за свою країну, за наше мирне небо. Бог пам’ятає кожного з них. І ми повинні у своїх молитвах згадувати наших героїв. Поки ми живемо, поки пам’ять про наших героїв живе в наших серцях, доти їм на небі спокійніше», – зазначив Валентин Приходько.
Його кохана, парамедик батальйону «Госпітальєри» Ярина Чорногуз, пригадала Ярина Чорногуз, вони познайомилися на початку цієї ротації – Ярину відкомандирували парамедиком до підрозділу, де проходив службу Микола.
«Про Миколу не можна сказати одним-двома словами. Цей чоловік вартий багатьох слів і того, чого словами взагалі не передати, – розповіла Ярина. – Я пригадаю ту мить, коли зрозуміла, що я в цього хлопця закохуюся. Якось я зайшла на кухню, а він вчив молодшого побратима розбирати автомат Калашникова. Він мав золоті руки, вправно розбирав будь-яку зброю. Ми почали говорити про те, хто й чому на війні. Я казала, що мені не вдалося потрапити 2014 року, я потрапила сюди зараз. Для мене це та сама війна, на якій так само гинуть люди. Я сказала, що мені подобається бути тут, поруч із такими, як вони, справжніми, захищати нашу країну, бути живою стіною ».
На що Микола, розкладаючи деталі, мені сказав:
«Ти знаєш, краще один рік наступальної війни, в якій загинуть багато людей, аніж 10 років такої війни, як оця, від якої всі божеволіють. Краще хай син прийде на могилу до батька, аніж до нього в дурдом».
Ярина також поділилася іншою історією.
«Якось на світанку ми стояли в окопі один навпроти одного. Він дивився на схід, туди, де була лінія окупантів, а я дивилася на захід. Він сказав: «Тобі пощастило, що ти дивишся на захід, тому що там світло. Мені подобається, що ми дивимося туди і в мордорі завжди темно, а за нашими спинами видно, як сонце сідає». Це був ранок 2 січня. Ввечері він вчив мене робити повний розбір автомата. Це був той день, коли ми вперше поцілувалися і коли почалися наші стосунки. Я дякую долі за це», – зізналася вона.
Та закликала всіх присутніх на Театральному майдані не зневажати солдатів, які зараз воюють на сході, словами про мир чи запитаннями: навіщо воно тобі, тобі немає що робити?
«Є такі люди, як Микола, для яких це покликання. Він – воїн, а не 22-річна дитина. Він любив свист пуль над головою. Він був швидкий, спритний, кмітливий, вмів усе робити. Це було його, він цим жив. Знаєте, є люди, які ідуть захищати, не тому, що так треба, не тому, що там платять великі гроші, а тому, що вони більше нічого робити не можуть. Він і я – ми такі… Знаєте, що саме російські окупанти вбивають там? Вони вбивають не можливість щасливо жити тут із грошима, сім’єю, у комфортному споживацькому світі. Вони не це вбивають. Вони вбивають пристрасть, почуття справедливості, палкість, войовничість», – розказала Ярина Чорногуз.
Бойовий побратим, прапорщик 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Валерій Борзенко додав, що Микола Сорочук – гідний син Волині, який ціною власного життя став героєм краю і України загалом.
«Хочу запевнити, що ми не опустимо руки і гідно дамо відсіч окупантам, які підступно з-за кута ворожою кулею вбили нашого побратима», – сказав військовий.
Перша вчителька Миколи Юлія Володимирівна пригадала, що лише рік тому – на початку лютого 2019 року – клас бійця зібрався на зустріч випускників.
«Ніхто не міг подумати, що для нашого класу це будуть останні спільні фото, – зазначила вчителька. – Жоден урок, проведений не тільки мною, а й іншими вчителями, не навчить того та не покаже те, що покаже такий урок, як життя».
Згодом усі пройшли скорботною ходою проспектом Волі до Луцького педагогічного коледжу.
Поховали бійця на Алеї слави на кладовищі в Гаразджі.
Текст і фото: Ольга Шершень
