«Там мій дім»: нововолинець Дмитро Назаровський повернувся з-за кордону, щоб боронити Україну і віддав за неї життя
Життєпис Дмитра Назаровського – це історія про те, як внутрішній стержень людини виявляється міцнішим за будь-які медичні висновки чи життєві обставини. Народившись 9-го січня 1990-го року, Дмитро пройшов шлях від учня 12-ї школи (нині – ліцей № 6) до людини, чиє серце завжди билося в унісон із долею України, – інформує БУГ .
Його дорослішання було стрімким: одразу після шкільної лави він обрав працю, проте справжньою мрією юнака була служба в армії. Навіть попри те, що стан здоров’я став на заваді призову, Дмитро не здався – він проходив лікування та вперто боровся за право стати до лав захисників, демонструючи рідкісну для вісімнадцятирічного хлопця цілеспрямованість.
Доля часто випробовувала його відстанню
Коли на київському Майдані виборювали майбутнє під час Революції Гідності, Дмитро перебував в Італії. Попри тисячі кілометрів, він душею був на барикадах, щиро прагнучи повернутися та підтримати свій народ у вирішальний момент. Хоча тоді обставини змусили його залишитися за кордоном, це лише загартувало його внутрішній спротив несправедливості та любов до рідної землі.
Початок повномасштабного вторгнення став для Дмитра точкою неповернення. Коли ворог переступив кордон, він зрозумів: час очікувань вичерпано. Людина, яка роками виборювала право на службу, не змогла сидіти склавши руки, коли країна опинилася у вогні. Його приклад — це свідчення того, що справжній патріотизм не знає кордонів, а мужність — це не відсутність діагнозів, а незламна воля захистити свій дім.
Син, який став опорою: виховання відстанню та благородством
Мама Лія з особливим теплом згадує дитинство Дмитра, називаючи його дитиною, яка ніби з народження мала мудрість, не притаманну малечі. Він ніколи не створював проблем, навпаки – ще хлопчиком взяв на себе роль захисника. Життя виставило суворий рахунок: коли Дмитру було лише 12 років, мати була змушена поїхати на заробітки до Італії. Через паперові перепони їхня розлука розтягнулася на довгих майже п’ять років. Весь цей час юнак виховувався дідусем та бабусею, гартуючи характер у чеканні, і лише у серпні 2009-го року він нарешті зміг обійняти маму на італійській землі.
Дмитро завжди вирізнявся серед однолітків. Поки інші шукали розваг і легковажного дозвілля, він обирав шлях самодисципліни та праці. Мама розповідає, що він мав зовсім інші пріоритети: замість вечірок – спорт, велопоїздки та творчість. Його серйозність, скрупульозність і виваженість дали плоди досить швидко. У віці, коли багато хто лише визначається з майбутнім, Дмитро вже міг пишатися власним магазином та заробленою власною працею квартирою. Він не просто мріяв – він будував своє життя власноруч, цегла за цеглою.
Проте за зовнішньою суворістю та діловою хваткою ховалося надзвичайно добре і благородне серце. Для матері він став не просто сином, а справжньою опорою, скелею, за якою можна було сховатися від усіх життєвих бур. «Він був настільки благородною людиною, що це важко описати словами», – ділиться пані Лія.
Це була доброта найвищої проби – та, що не вимагає визнання, а просто діє, захищає і любить. Дмитро дотримав своєї дитячої обіцянки: він став захисником не лише для своєї родини, а й для всієї України, коли настав час великих випробувань.
Останній вибір: між особистим щастям та обов’язком
Лютий 2022-го року мав стати для Дмитра початком нової, світлої сторінки життя. Лише за два тижні до великої трагедії, 12-го лютого, він поєднав свою долю з коханою Іриною. Весілля, відгуляне наступного дня в Україні, було сповнене надій та планів на майбутнє. 21-го лютого Дмитро на короткий час повернувся до Італії у робочих справах, залишивши молоду дружину вдома – вона чекала на закордонний паспорт, аби невдовзі возз’єднатися з чоловіком. Але доля розпорядилася інакше.
Ранок 24 лютого розірвав тишу телефонним дзвінком тітки: «Обстріляли Луцьк». Для Дмитра цей момент став моментом істини. Мати, пані Лія, серцем відчула: цього разу сина не втримають ніякі вмовляння, ніякі кордони. Попри сльози та благання дружини залишитися в безпечній Італії, Дмитро був непохитним. Його внутрішній кодекс честі не дозволяв бути стороннім спостерігачем, коли його дім опинився у вогні. «Мамо, я поїду, тому що там мій дім. Я хочу бути корисним», – ці слова стали його маніфестом.
Вже ввечері того ж дня він вирушив у важку дорогу додому. Крізь затори, черги та виснажливі переправи, заночувавши у Львові, 27-го лютого він нарешті дістався рідного Нововолинська. Але й тут на нього чекало випробування – те саме, з яким він боровся ще в юності. П’ять днів поспіль Дмитро оббивав пороги військкомату, доводячи своє право захищати Батьківщину. Його впертість і незламне бажання бути корисним перемогли систему: 3-го березня 2022-го року Дмитра Назаровського офіційно зарахували до війська. Він нарешті став тим, ким мріяв бути все життя – солдатом, який стоїть на варті свого народу.
Світло, що не згасає: портрет справжнього Героя
«Я хочу, щоб люди розуміли, які діти гинуть за нас», – із болем і гордістю каже пані Лія. Постать Дмитра – це образ людини з великої літери, чия енергетика була настільки світлою, що про нього неможливо знайти жодного лихого слова. Він належав до тих рідкісних натур, які мало говорять про себе, але чиї вчинки кричать про велич душі. Справжній майстер, він власноруч, до останнього гвинтика, облаштував і квартиру, і власну справу, вкладаючи креатив та серце у кожну деталь – від меблів до побутових дрібниць.
Його від’їзд з Італії був не просто поривом, а усвідомленим вибором вільної людини. «Якщо я залишуся тут, то хто піде захищати Україну?» – це питання Дмитра стало крапкою в будь-яких сумнівах. Маючи все – комфортне життя в сонячній країні, успішний бізнес, безпеку – він обміняв це на важкий шлях воїна. Він не шукав слави чи високих посад, хоча за час служби його груди прикрасила не одна нагорода. Дмитро залишався простим, добрим і неймовірно скромним чоловіком, який понад усе любив життя і свою родину.
Військовий шлях Дмитра був позначений невтомною працею: від складання снарядів для дронів до служби в інженерних військах. Коли життя поставило його перед черговим вибором, він, не вагаючись, обрав найнебезпечніше – пішов у сапери. Він мріяв про прості, але такі важливі речі: побудувати міцну сім’ю, стати батьком, колись почути вживу улюблений «Rammstein». Він просто хотів працювати на своїй вільній землі.
Життя Дмитра обірвалося трагічно, у вогні пожежі, яка забрала не лише його самого, а й телефон – єдиний місточок пам’яті з останніми кадрами його буднів. Сьогодні про нього свідчать лише нагороди та невгамовний біль у серці матері. Але в історії Нововолинська та всієї України він назавжди залишиться прикладом того, як успішний європеєць стає відданим солдатом, бо честь і Батьківщина для нього виявилися дорожчими за саме життя.
Між пеклом війни та світлом милосердя
Про свої військові будні Дмитро розповідав матері скупо, оберігаючи її серце від зайвих тривог та знаючи про її високий тиск. Проте деякі події були настільки кричущими, що замовчати їх було неможливо. Одного разу він згадав обстріл, де життя і смерть розділяли лише десять секунд. У той критичний момент, коли секунди важили більше за роки, він із побратимами встиг вискочити в єдиний безпечний бік – ліворуч, адже все довкола було щільно заміновано. Снаряд прилетів рівно туди, де вони стояли мить тому. Один боєць отримав поранення, а лейтенант, який не встиг вистрибнути, загинув на місці. Дмитру та його товаришам довелося нести тіло командира на собі – страшна картина понівеченого обличчя назавжди закарбувалася в пам’яті, ставши німим свідченням ціни нашої свободи.
Випробування війною не обмежувалися лише боями. Побут воїнів був виснажливим: протягом півтора року Дмитру разом із побратимами доводилося спати у звичайному автобусі, який замінив їм дім. Але війна наздогнала їх і там – під Костянтинівкою їхню стоянку вщент розбили ворожі снаряди, залишивши без даху над головою навіть у такому примітивному розумінні.
Та навіть у самому епіцентрі цього кривавого хаосу Дмитро не дозволив війні випалити свою душу. Він залишався чуйним до кожної живої істоти. Коли разом із підрозділом копав окопи, він обережно діставав і рятував дрібних тварин, що ховалися під землею від гуркоту канонади. Його серце було відкритим для тих, хто не міг себе захистити – за час служби він привіз додому не одного врятованого котика. Це був його власний спосіб протистояти руйнації: створювати затишок і дарувати життя там, де ворог приніс лише смерть.
Визнання та вічний спокій: ціна незламності
Бойові заслуги Дмитра Назаровського були неодноразово відзначені командуванням, хоча сам він ніколи не хизувався нагородами. Його шлях – це шлях відданості, закарбований у наказах та відзнаках. Вже у вересні 2022-го року він отримав подяку за особисту мужність та героїзм, а згодом, у грудні, був удостоєний грамоти за сумлінне виконання обов’язку як старший солдат роти охорони. Дмитро опанував складну професію механіка-водія у складі інженерно-саперної роти військової частини А7015, де його професіоналізм також був відзначений почесною грамотою.
З роками війни його внесок у оборону держави ставав дедалі вагомішим. У 2024-му році груди воїна прикрасив пам’ятний нагрудний знак «Захиснику Вітчизни». Служба у складі славетної 4-ї окремої танкової бригади принесла йому ще одну почесну відзнаку – «Лють керує зброєю», а також статус «Ветерана війни». Кожна з цих нагород – це не просто метал, це свідчення безсонних ночей, ризику та важкої чоловічої роботи на межі людських можливостей.
Проте чорна звістка назавжди змінила життя його родини. Дружина Ірина отримала сповіщення, яке було неможливо усвідомити: 30-го січня Дмитро пішов із життя. Це сталося в районі населеного пункту Вишневе на Харківщині. В офіційних документах причиною вказано пожежу в місці тимчасового розташування підрозділу. Та попри офіційні формулювання, для рідних залишається багато запитань, а істина про ті страшні хвилини, можливо, назавжди залишиться таємницею того згарища.
Дмитро Назаровський повернеться додому «на щиті», залишивши по собі світлий смуток, врятованих котиків, власноруч збудований дім і порожнечу в серцях близьких, яку не заповнити жодними словами. Він був воїном за покликанням і людиною за станом душі – тим, хто змінив сонячну Італію на холодні окопи, щоб ми мали право на майбутнє у вільній Україні.
Символ вічної душі: шлях у безсмертя
У пам’яті матері Дмитро назавжди залишиться її «синочком-голубо́чком». Цей ніжний домашній епітет дивним чином переплівся з реальністю, ставши лейтмотивом його прощання з рідними. Щоразу, коли Дмитро повертався додому або знову вирушав у горнило війни, до вікна матері прилітав голуб – наче небесний вісник, що оберігав його шлях. Цей птах з’явився і того фатального вівторка. Навіть у Празі, де проживає тітка Дмитра і де голубів майже не зустрінеш через суворі міські правила, один із них прилетів до її вікна. Це сталося за день до того, як прийшла страшна звістка, ставши тихим пророцтвом розлуки, яку неможливо осягнути розумом.
Остання розмова сина з матір’ю тривала лише чотири хвилини – короткий спалах тепла наприкінці січня. 27-го січня, після недовгої відпустки, Дмитро знову поїхав на фронт, сповнений рішучості продовжувати свій чин. А вже у неділю, 31-го січня, телефонний дзвінок колишнього чоловіка розірвав світ пані Лії на шматки, принісши звістку, яка не вкладалася в серці: Дмитра більше немає.
Свій останній спочинок Герой знайде у Суходолах. Він повернеться до землі, де спочивають його предки і де живе родина його коханої дружини Ірини. Дмитро Назаровський прожив коротке, але неймовірно змістовне життя, довівши, що справжня любов до Батьківщини вимірюється не гаслами, а готовністю залишити все заради її порятунку. Його душа, мов той голуб, злетіла у височінь, залишивши нам світлу пам’ять про людину, яка понад усе хотіла просто жити і працювати на вільній українській землі.
Журналісти БУГу висловлюють щирі слова співчуття рідним і близьким Дмитра…
Дякуємо пані Лії за щиру розмову. Авторка: Вікторія Михалевич
Читайте також:
Повідомили, коли і де попрощаються із Захисником Дмитром Назаровським з Нововолинська
