Свято-Миколаївський Милецький монастир: п’ятисотрічна княжа обитель на Волині, яка очікує звільнення від руки москви
Свято-Миколаївський Милецький чоловічий монастир у селі Мильці на Ковельщини — це не просто культова споруда на поліській землі. Це один із тих духовних центрів Волині, який має вікову історію українського народу, та наразі досі перебуває у руках московської церкви, хоча договір оренди монастирем в громади упц мп завершився ще 1 січня 2026 року.
Ця обитель стоїть понад п’ять століть. І її історія — це зріз історії всієї Волині: князівської, литовсько-польської, імперської, радянської й незалежної української.
Велична історія монастиря
Найдавніша документальна згадка про монастир сягає ще середини XV століття, розповідається в статті опублікованій на порталі Інституту історії України національної академії наук України. У записі князя з роду Сангушків (ім’я невідоме), який був написаний до 1463 року, згадується «monastyr S. Nikolaja Milcze», який він передає разом з рядом інших володінь своїй дружині “Ганці”. Історики припускають, що йдеться про князя Сангушка Федьковича, правителя Ратна і Ковеля, який помер у 1454 році. Це означає: вже в середині XV століття монастир існував і мав певну вагу.
До кінця 16 ст. обитель перебувала під патронатом князів Сангушків, чиїми зусиллями вона стала однією з найбільш відомих і заможних на Волині вже в серед.
Вікіпедія ж говорить про те, що перша згадка про монастир датується 1522 роком, в якій розповідається про те, що монастир є родинною обителлю князівського роду Сангушків.
У XVI столітті Мильці стали родинною обителлю князів Сангушків. У 1542 році князь Федір Андрійович Сангушко розпочинає будівництво мурованої церкви святителя Миколая та наділяє монастир землями, селами, угіддями, озерами й доходами. Саме цей крок перетворює обитель на одну з найбільш заможних і впливових на Волині.
Записи 1542 і 1547 років свідчать про серйозну матеріальну основу монастиря. Він був не лише духовним осередком, а й економічно спроможною інституцією, що забезпечувала свою діяльність самостійно.
XVII століття стало періодом напруженої боротьби між православ’ям та унією. Мілецький монастир у цей час не був периферійним осередком — навпаки, він відігравав значну роль у церковному житті регіону.
Більшу частину першої половини 17-го століття патронами обителі були князі Заславські. У 1637 році обитель відвідав Петро Могила. Монастир зберігав свій релігійний авторитет: у цей час його настоятель Йосиф (Чаплич-Шпановський) став єпископом Луцької і Острозької єпархії, а після нього милецьким архімандритом обрано владику цієї ж єпархії, а згодом – правосл. митрополита Київського Діонісія Балабана.
Друга половина XVII століття принесла зміни. Під впливом політичних процесів обитель перейшла до Берестейської церковної унії. У 1713 році він був перейменований вищою церковною владою УГКЦ у Милецьке абатство.
У 1839 році, внаслідок антиунійної політики російської імперії, монастир знову приєднують до православної церкви. У 1842 році він отримує статус першокласного монастиря. За штатним розписом у ньому мали служити настоятель (архімандриту), намісник-ієромонах, вісім ієромонахів, чотири ієродиякони, три монахи, п’ять послушників і 24 служителів. В 1914 році тут було братії 42 чоловіки.
Під час Першої світової війни обитель евакуювали до Харкова. Монастир залишався православним під час перебування західної частини Волині у складі Польщі у міжвоєнний період з 1921 по 1939 рік
Проте потім прийшла радянська влада. У жовтні 1947 року радянська влада ліквідувала монастир. Його приміщення передали спершу сільськогосподарському училищу, а згодом будинку-інтернату для інвалідів та престарілих.
Це була типова для радянського періоду доля духовних центрів — перетворення сакрального простору на утилітарний.
Богослужіння збереглися лише в Онуфріївському храмі, зведеному ще у 1723 році як каплиця, що згодом став парафіяльним.
У 1994 році монастир відродили. Він поступово повернувся до духовного життя. До комплексу входять Миколаївська церква XVI століття, споруджена 1542 року за сприяння князя Федора Сангушка, братський корпус із теплим храмом Преображення Господнього, дзвіниця, будинок настоятеля, господарські й допоміжні будівлі.
Сьогодні спадщиною користується без права на те довга рука російської церкви
Сьогодні Милецький монастир перебуває у центрі суспільної уваги не лише як історична святиня. 1 січня завершився договір користування об’єктом структурою упц мп. Формально монастир має бути переданий державі. Однак фактичної передачі поки не відбулося.
Ситуація може розвиватися за сценарієм, знайомим для Волині — за аналогією з історією Успенського собору у Володимирі, де процес також затягувався.
І тут питання виходить за юридичні межі. Йдеться про культурну і духовну спадщину українського народу. Про монастир, який формувався ще в княжу добу, пережив імперії, війни й атеїстичну політику.
Монастир як символ
Милецький монастир — це приклад того, як духовні центри переживають держави й режими. Він існував до імперій, під імперіями й після них. Його історія — це історія української землі.
І саме тому сьогодні важливо, щоб доля цієї святині вирішувалася прозоро, законно і з урахуванням інтересів українського суспільства.
Бо монастир — це не лише місце богослужіння. Це пам’ять про князів Сангушків, про боротьбу за православну традицію, про століття духовної культури Полісся.
І якщо ми говоримо про збереження української спадщини — то такі об’єкти мають бути частиною державної й суспільної відповідальності.
Свято-Миколаївський Мілецький монастир — це духовна перлина Волині. І його історія нагадує: спадщина живе доти, доки ми її усвідомлюємо і захищаємо.
