Сімейна ферма з Волині увійшла до двадцятки найкращих в Україні

На Волині родинна ферма «Молочне ранчо» з Любешівщини, попри виклики війни, перебої з паливом і світлом, продовжує успішно розвиватися. За три роки сім’я Дорошів збудувала одну з кращих ферм України з понад 40 головами худоби та власною продукцією, яка має стабільний попит.

Про це пишуть на сайті «Нове життя» – новини Любешівщини».

А розпочинали Дороші все три роки тому. Саме тоді й народилося їхнє “Молочне ранчо” завдяки участі в проєкті від ТОВ «УкрМілкІнвест». Але вже давно господарі вийшли на свою незалежну діяльність, до того ж значно розширивши її. Бо ж коли “Нове життя” розповідало про цих наших земляків восени 2021-го, у них нараховувалося сім корівок, дві телички і троє биків. А нині кількість зросла вчетверо. І це попри різні труднощі, котрі неабияк вплинули на роботу єдиних на Любешівщині фермерів.

Особливо їх відчули Микола та Оксана Дороші, коли розпочалася повномасштабна війна.

“Відразу перестав їздити молоковоз. Тому не мали збуту молока. На щастя, потім усе налагодилося з цим”, – пригадує весну 2022 року Микола Петрович.

Але як тільки вляглися ці негаразди, з’явилися інші: нестача палива. А землю ж то треба обробляти. Вона не чекає, коли закінчаться довжелезні черги до автозаправок. Тож знову довелося бірківчанам відшуковувати різні шляхи, аби мати бодай кілька літрів соляри. Зверталися до підприємців, до помічників та самих депутатів. Але майже всюди розводили руками, мовляв, нічим підсобити не можемо.

“Тож виходили із ситуації, як тільки могли. З Луцька нам привозили паливо, до того ж за високою ціною купували. Аби тільки могли посіяти хоч трохи”, –долучається до розмови Оксана Михайлівна.

Далі почали вимикати світло. А вручну стільки ж корів важко подоїти. Тому фермери підлаштовувалися під графік вимкнень, позичали генератор, потім і власний придбали.

Тож, попри все, працювали, сіяли, обробляли. І, вишуковуючи різні шляхи, Дороші усе розширювали свою діяльність: купували нових корівок, залишали собі народжених теляток.

За роки праці у бірківських господарів виробився чіткий графік, за яким уже машинально виконують усю роботу. Зранку хазяїн дає їсти худобі. Господиня розпочинає доїння.

Син Арсен – надійний помічник батьків. Він після школи настеляє хліви. А ще постійно допомагає у різних сільськогосподарських роботах, на тракторі працює. Он одного силосу минулого року заклали добрячих дев’ятнадцять ям. А сіна стільки тюків наскладали, що й не злічити.

«І я маю теж обов’язки: яйця збираю, лоток для котика міняю», – долучається до розмови маленька Орися.

Вона, за словами мами, влітку ще більша помічниця – теж може вже під’їжджати трактором, коли старші сіно збирають. Тобто до роботи Дороші привчаються змалку. Ось так гуртом і трудяться, в основному самотужки, рідко просячи сторонньої допомоги. Щоправда, інколи, коли особливо гаряча пора в аграріїв, то наймають пастуха. Бо ж і відпасти 22 корівок теж час потрібен.

Коли ж усе оце встигати? На таке запитання Дороші лише усміхаються. Кажуть, що власна техніка виручає. А ще все якось уже пішло в ритм, звикли до такого способу життя. Так, звісно, бувають моменти, коли опускаються руки, приходить думка все покинути.

“Але потім задумуєшся: а що ж робити далі? На сезон їхати, дітей кидати, матір стареньку? А тут же вдома можна господарювати. Та й ми нарешті вже вийшли на той етап, коли заробляємо якусь копійку. Бо донедавна лише все вкладали у нашу справу, а віддачі не мали. А ще любимо ми свою роботу, своїх корівок”, – підсумовують власники сімейної молочної ферми, котра, до слова, за показниками діяльності входить у двадцятку по Україні.