Шачанин розповів про свої дитячі роки воєнного лихоліття

Діти, які зростали у воєнні роки, дуже відрізняються від інших. Їх чутливу психіку було травмовано втратою близьких, знущанням окупантів, злиднями й постійною небезпекою.

Хтось не отримав освіти, комусь не дісталося батьківської любові, а іншим просто доводилося щодня боротися за власне життя. Про свої дитячі роки воєнного лихоліття розповів шачанин Георгій Терета, пише газета «Шацький край», – передає район.історія.

Георгію Яковичу нині 87 років. Він сам дає собі раду та за допомогою рідних вправно порається по господарству. Чоловік знаходить час на читання газет, перегляд телепередач та спілкування з близькими.

Його не залишає байдужим ні теперішня ситуація в країні, а ні події на Сході. Адже, переживши багато лиха, він бажає усім односельчанам та українцям загалом лише миру та добра.

«Коли у 1941-му році німці захопили владу у Шацьку, життя простих людей було більш-менш спокійним: старші господарювали, діти продовжували навчатись у школі, а молодь навіть ставила міні-вистави у єврейській хаті, пристосованій під клуб. Так велося до перших нападів партизан.

Мені на той час було десять років, і я разом з іншими дітьми ходив до школи. Вона знаходилась у тому ж приміщенні, де пізніше, за радянських часів, була початкова школа.

Про навчання під час німецької окупації можу розповісти багато. Різні за віком учні, від п’яти до семи років, вчилися у дві зміни. Програма була однаковою для всіх: німецький алфавіт та читання, письмо, таблиця множення, вивчення віршів.

Уроки починались і закінчувались тим, що учнів шикували в коридорі, і вони зі складеними долонями читали українську молитву: «Милосердний Господи, пошли нам ласку Духа Святого, що подає нам розум і зміцнює сили наші, щоб ми, уважно переймаючи науку, виросли Тобі, Творцеві нашому, на славу, батькам нашим на радість, Церкві й Україні на користь». Німці ніколи не нищили українське коріння.

Якщо ми при цьому порушували дисципліну, то директор Іванов бив так, що слабші не могли встояти на ногах і падали додолу. Чоловік був дуже грубим та жорстоким, подейкували, що доносив німцям.

Підручників тоді майже не було, лише один на цілий клас. Тож у наших полотняних торбах, що висіли у кожного через плече, замість книжок, лежали лише окрайці хліба з цибулею. Але я та мої друзі не зважали на труднощі та завжди раділи життю.

Якось дорогою до школи, проходячи повз будинок, від якого доносився запах смаженого сала, хтось із нас вигукнув: «Давайте шкварки з хлібом їсти!». Всі дружно вийняли шматки хліба та смачно ними перекусили, вдаючи, що їдять хліб із салом.

В холодну пору до школи ходили в постолах, а втеплу – босі. Ноги від цього були порепані та брудні. На це казали: «Журавель ріпу посіяв». Деякі вчителі примушувала мити їх одне одному. Від образи ми дуже плакали, не бажаючи цього робити.

На уроках при порушенні дисципліни вчитель на прізвище Романюк, не пам’ятаю імені, кидався тим, що під руку потрапить: крейдою, чорнильницею, ганчіркою. Потім наказував нам це приносити і дуже боляче бив лінійкою по руках.

Під час партизанських нападів школа не працювала, а після згасання сутичок навчання продовжувалось знову.

Приблизно у 1944 році, коли німці потрохи відступати, і бойові дії точилися під Ковелем та Заболоттям, на нашій території діяв спеціальний батальйон, винищуючи по лісах партизанів.

Тоді мирне населення Шацька зігнали на територію колишньої «Сільгосптехніки», аж до Чорного озера, огородженою дротом у вісім рядів. Німці аж з-під Мельників гнали людей разом з худобою. Бідолашні дуже боялися, галасували, думали, що з ними вчинять так, як з євреями, яких зганяли у гетто та розстрілювали.

А там, де зараз знаходиться молитовний будинок, проводили відбір: одних чоловіків – для копанням окопів під Ковелем, а інших чоловіків та жінок – у Німеччину на роботу. Було й так, що коли відправляли туди дівчину, то за нею, аби тільки не розлучатися, їхала уся сім’я.

Ми допомогли батькові, який мав хворобу вен, швиденько обмотати ноги шматами, висмикнули з плота палицю і вткнули йому в руки, щоб створити вигляд хворої, немічної людини.

Та довго «за дротом» не були, бо німці взяли мене та моїх рідних під розписку для роботи на створеній у нашому дворі кухні. У підворку стояла худоба: біля двадцяти корів та коні.

Чоловіки доглядали тварин, жінки варили їжу, ми рубали дрова і підкладали їх в плиту, а пізніше – возили возом гаряче харчування німцям у ліс. Для цього вони спеціально обирали дітей, бо знали що партизани в них не стрілятимуть. І навіть слізні прохання матері Катерини їх не зупинили.

Я керував кіньми, а німець, що сидів позаду, – мною. Він пильно дивився, аби кінь не сходив з дороги, бо все було заміновано. Їздили в сушник, під Оріхово. Німецькі солдати не стояли на місці, а прочісували ліс і «по проводу» передавали, куди привозити їжу.

Як зараз пам’ятаю, якось повертаючись з лісу додому, потрапив під обстріл і від переляку завмер на місці. Оторопілий від гучних пострілів сидів на возі, та дивився, як кружляє хуртовина з шипоти та сухого листя…

Схаменувся лише тоді, коли німець потягнув мене за ногу та скинув під віз. Після таких обстрілів доводилося везти в село мертві тіла ворога та всю дорогу слухати, як хлюпає кров. Потім клали їх, загорнутих у плащ-палатки, під величезною старою грушею.

Покійників приїжджали забирати рідні. Німки дуже вирізнялися своїм зовнішнім виглядом з-поміж наших жінок, бо були розкішно одягнені та носили капелюшки, прикрашені пір’ям, з чорною вуаллю.

Особливо запам’яталася молоденька німкеня, яка сильно плакала за вбитим чоловіком. Швидше за все, вони нещодавно одружилися та дуже любили одне одного і їх спільне життя закінчилось, так і не розпочавшись. Якщо родичі не з’являлися – решту тіл везли машиною ховати десь під Томашовку.

Коли останні німці забиралися із села, то наказали спекти багато хліба, а нас знову здали «за дріт». Переночували там ніч, а на ранок наступного дня оголосили наказ всіх відпустити.

Ніколи не забуду, як люди, збившись до купи, боялися ступити й крок, бо думали, що на виході їх почнуть розстрілювати. Та знайшлися сміливці, що рушили першими, а за ними шугонув увесь натовп.

Ми з братом найперше знайшли корову і вже з нею повернулися додому. Бо як же бути в спустошеному німцями селі без головної годувальниці? Отак було за війни. Жили, підлаштовуючись під обставини: німці діяли згідно з наказом, а ми, дорослі та діти, корилися їм, бо всі хотіли жити».