Розповіли, як медійники служать у волинській тереобороні

Сергій Хомінський та Володимир Данилюк – журналісти за покликанням. Нині ж обоє захищають Волинь у лавах територіальної оборони.

І хоч з початком повномасштабної війни улюблену справу довелося залишити, це, запевняють, – тимчасово. Щойно Україна переможе, медійники прагнуть творити нову журналістику – незалежну. А поки, кажуть, їхня місія – виборювати незалежність країни, пише Волиньпост.

Сергій Хомінський – начальник відділу зв’язків із громадськістю 100-ої окремої бригади територіальної оборони. Йдучи у військо, чоловік був переконаний: журналістську діяльність доведеться поставити на паузу. Утім нині він – пресофіцер.

Журналістика для Сергія Йосиповича – юнацька мрія. Медійник любить пригадувати історію вступу в університет, адже іспити довелося складати тричі. Зрештою, омріяне бюджетне місце таки отримав.

За спеціальністю почав працювати ще у студентські роки. Перше місце роботи – газета “Голос України”. Звідтіля пішов в аспірантуру, захистив дисертацію і спробував себе на радіо. Страшенно полюбив цю справу, тож на “Українському радіо” залишився на 10 років.

На Волині опинився через дружину-лучанку. Оскільки здобув науковий ступінь кандидата наук із соціальних комунікацій, то не лише працював кореспондентом у газеті “Волинь”, а й викладав журналістику у волинському та київському вишах.

2022-го року у біографії медійника з’явилася ще одна вагома деталь – початок служби у сотій окремій бригаді територіальної оборони Волині. Про те, що обійматиме посаду начальника відділу зв’язків із громадськістю і таки продовжуватиме писати – не здогадувався, а от повномасштабна війна, зауважує, несподіванкою не була.

“Ще за 10 днів до вторгнення президент США на перші місця порядку денного ставив Україну. А тієї ночі, 24-го лютого у мене було безсоння. Пам’ятаю, як мій “фейсбучний” товариш написав, що у Тернополі гудуть літаки. У Луцьку теж літали, як виявилось згодом, неспроста. Стало все зрозуміло після сотні червоних заголовків у новинних стрічках. Крім того, дружина швидко зірвалася і побігла. Вона у мене в поліції служить”, – пригадує журналіст.

Залишившись удома разом із двома малими дітьми, під час кожної повітряної тривоги мусив бігати у сховище. А 27-го лютого, як і планував, відправив малечу з тещею до Польщі і пішов у військкомат. 6-го березня Сергія Хомінського мобілізували.

“Коли я вчився на журналіста, в університеті був військовий інститут. Я два роки проходив військову підготовку офіцера запасу і одержав звання молодшого лейтенанта. Нині воюю на інформаційному фронті, а далі буде видно. Мати зброю і пройти бойову підготовку мусять і пресофіцери теж”, – зауважує журналіст.

На службу не нарікає, бо, каже, якщо немає невідкладних завдань – вночі можна й поспати. Говорити про свої заслуги, вочевидь, не любить, а от працею бригади не перестає захоплюватися.

“Тероборонівці живуть в абсолютно польових, у нашому випадку – лісових умовах. Сила-силенна роботи – за плечима кожного. Усі, хто до нас навідуються, в один голос зазначають: ні у кого немає таких фортифікаційних споруд, як у волинян. Ми вгризлися у поліські піски”, – запевняє Сергій Хомінський.

Велика та свята Перемога, каже, буде однозначно, щоправда, треба набратися терпіння. Будувати плани поки не бариться, але знає напевне, що журналістику не лишить.

“Не варто недооцінювати ворога, бо він готує нам іще чимало підлості. Загадувати наперед не хочу, бо хто знає, як доля складеться. Зазначу лише, що кидати журналістику не збираюсь. Не дарма колись тричі атакував приймальну комісію. Можливо, у своїх матеріалах висвітлюватиму більше військову тематику. Повномасштабна війна довела, наскільки важливо, аби медійники стежили за розвитком армії”, – резюмує Сергій.

Головний редактор “Волинської газети” та секретар Національної спілки журналістів України Володимир Данилюк нині теж служить у війську. Офіцер обіймає посаду заступника командира з морально-психологічного забезпечення одного з батальйонів ТрО ЗСУ.

У журналістиці, каже, завжди любив розслідування, зокрема історичні. Шукати істину, розповідати людям те, що від них приховують, – чи не найбільше захоплення Володимира Данилюка. До того ж, здобуті навички та багаторічний досвід у сфері медіа і на війні, запевняє, згодилися.

“Журналістика – це про вміння уважно слухати і аналізувати. Тому про те, що наше співіснування з Рашастаном закінчиться приблизно так – здогадувався”, – ділиться Володимир Данилюк.

І відразу зауважує: до повномасштабної війни був готовий задовго до її початку. Ідею створення в Україні територіальної оборони підтримував, додає, вже давно.

“Ідея розвитку територіальної оборони для нашої країни – не нова. Вона почала ширитись кілька років тому. Я знав, як ці структури працюють у Литві і Польщі, тож розумів, що вони необхідні в Україні й у відносно мирний час”, – пояснює журналіст.

Володимир Данилюк вступив до лав ТрО, відколи у Луцьку сформували батальйони. Тож, розповідає, у день повномасштабного наступу РФ – не здивувався: уже звично вдягнув військову форму і поїхав у свій підрозділ.

Розповісти, чим саме займається на посаді заступника командира з морально-психологічного забезпечення, наразі не може, але зауважує: щодоби – різні завдання.

“Воїна можна озброїти, забезпечити технікою та усім необхідним, аби він міг виконувати бойові завдання. Але важливо, аби його морально-психологічний стан дозволив це зробити. Так, з патріотизмом у нас проблем немає, але це не означає, що бійці за замовчуванням не бояться і готові адекватно діяти в екстремальних ситуаціях. Цього теж треба вчитися”, – продовжує чоловік.

Сам же до військової справи адаптувався відразу. Бо, каже, два роки строкової служби на далекому Сході замолоду минули не дарма.

І хоч нині місія Володимира Олексійовича – не журналістська, у професію однозначно повернеться. Щоправда, після Перемоги ще більше хочеться творити нову журналістику, незалежну. Мріє, аби в Україні діяв медіацентр на зразок німецького.

“Відповідальність за слово – не менша, ніж відповідальність за постріл. Хай журналістика не буде «четвертою владою», але буде журналістикою. Хочу, щоб медіа функціонували не за гроші олігархів чи влади, а за передплату читачів, наприклад. Це дозволить журналістам працювати вільно і не залежати від фінансово-побутових умов, але водночас кожен громадянин зможе скористатися цим медіа, аби висловити свою думку”, – пояснює журналіст.

І наприкінці додає: «Ми повинні побудувати нову країну, в якій право на свободу слова – не лише записане в основоположних документах, а реалізовуватиметься за статтями. А поки – служу там, де належить».