Розповіли про бойовий шлях головного сержанта роти 14 бригади
Попри те, що Олександр значно молодший від багатьох побратимів, з якими проходить разом службу в 14-ій окремій механізованій бригаді ім. князя Романа Великого, через особисті морально-ділові якості, надзвичайне почуття гумору, а також здатність легко налагоджувати контакт, він вже давно завоював довіру побратимів.
А командування оцінило це – Олександр обійняв посаду головного сержанта роти. Історію військовослужбовця розповідають на фейсбук-сторінці бригади.
Приміряти український військовий однострій Олександр мріяв ще з часів навчання в медичному коледжі. Але бабця, яка самостійно ростила онука, постійно відмовляла його.
Здобувши освіту фельдшера, хлопець деякий час працював в реанімації одного з медичних закладів Вінниці, а згодом все ж таки вирішив здійснити свою мрію – одягти піксель. В лавах Князівських воїнів він проходить службу вже майже впродовж 4 років.
Торік в ніч з 23-го на 24-те лютого Олександр перебував на посту на полігоні, де бригада завершувала злагодження. Тому про те, що росія пішла великою війною на Україну, дізнався одним з перших.
“Я тоді забіг в намет і голосно повідомив, що російські війська наступають по всьому фронту. Мене вразила реакція побратимів: жодної паніки, жодної затримки – бригада зібралася, за лічені години полігон спорожнів. Всі давно розуміли, що країна-агресорка рано чи пізно розпочне велике вторгнення, і тому морально були готові до такого”, – каже воїн.
Боєць ділиться, що не по собі, коли йдеш у бій, лише на початку, потім страх минає – лишається лише робота, яку потрібно зробити…
Олександр був поранений. Це сталося під час звільнення села, що неподалік Куп’янська.
“Ми мали зайти і вибити з позиції ворога. Я тоді йшов в голові, оскільки виконував обов’язки командира взводу. Але почався потужний обстріл – росіяни гатили з арти та з танчиків. Мені тоді не пощастило – спіймав кілька осколків. Лікувався пів року – лікарі зробили мені пластику вуха, змінили кришталик в правому оці, робили операцію на зіниці, потім були ускладнення з сітківкою. Зараз бачу правим оком на 40 відсотків, але це не заважає мені воювати”, – ділиться воїн.
Напередодні нашої зустрічі Олександр з побратимами повернувся з чергового бойового виходу. Цього разу вони штурмували ворожу позицію, де, за інформацією, перебувало десять окупантів. Штурмову групу вів наш герой…
“Вже по ходу справи з’ясувалося, що противника там було близько двадцяти осіб, підійшли їхні резерви, – розповідає воїн. – Але попри такий неприємний «сюрприз», вихід був вдалим – бій тривав близько 10 годин, хлопці були виснажені, але позицію зачистили”.
У той день, в якийсь момент Олександр опинився на межі життя і смерті – поблизу нього розірвалася міна. Удар був такої сили, що пошкодив кевларовий шолом.
“Я хлопців тоді лише попросив подивитися, чи ціла шкіра і кістка черепа – на струс чи забій вирішив уваги не звертати. Якби ситуація була серйозна, «відкотився» б в тил. Бо в мене є на кого покластися: під час підготовки до штурму ми обов’язково обговорюємо, хто зможе замінити командира, якщо”, – розповідає захисник.
Нещодавно, після навчання в Данії, Олександр був призначений на нинішню посаду – головним сержантом роти.
Після кожного бойового виходу він обговорює хід бою та його результати, тобто проводить аналіз проведених дій.
“Кожен раз, коли ти виходиш на «зачистку», переживаєш з приводу того, що можливо, не володієш інформацією в повному обсязі. Завжди є сумніви, адже ти відповідаєш за життя кожного підлеглого. І вже після повернення ми обов’язково проводимо «роботу над помилками»: обговорюємо, що зробили правильно, а в якому випадку можна було зробити інакше. Це, по-перше, допомагає зорієнтуватися в непередбачуваній ситуації в майбутньому, а по-друге, є таким собі тімбілдінгом…”
Велику роль Олександр приділяє і своїй посаді. Вважає, що головний сержант – це поєднувальна ланка між командиром підрозділу та особовим складом.
“Ти маєш навчити хлопців усього, що вмієш сам. Окрім того, ти повинен бачити, чути і відчувати своїх людей. Я звертаю увагу на настрій своїх бійців, аби з’ясовувати, чи немає в них особистих проблем. Намагаюся зробити так, щоб в голові бійця не було зайвих думок, щоб заважали йому виконувати завдання. Інакше він не те, що не воїн, в бою він – баласт для побратимів… Я зміг завоювати довіру, тому можу сказати: хлопці, оці зайві думки залиште тут. Поміркуєте, коли повернетеся. Якщо ви не можете зараз виконувати свою роботу, просто підійдіть, скажіть про це. Ми вирішимо питання разом…”
Олександр не чекає на перемогу, він її здобуває. І завершувати кар’єру військового, після того, як звільнимо українські землі, не планує.
“Можливо, в майбутньому я захочу отримати офіцерські погони та будувати новітнє українське військо за стандартами НАТО… Я маю про що розповісти майбутнім поколінням, є чим поділитися”, – посміхається князівський воїн.
