Ретро історія: тисячі кілометрів листоноші з села Кладнів Устилузької громади
Чотири десятки років він возив листи на своїй бричці до Кладнева. Енергійний, як на 83 роки, та все те пережите за плечима, а ще ерудований та кмітливий Павло Ольховський був одним із тих мешканців села, з яким власне воно і асоціювалося. Він народився і помер у Кладневі – селі в якому нині ніхто не мешкає. Його онук Олександр на сторінках нашої газети розповідає про свого діда.
Про це написали у Слово правди.
Павло Ольховський народився у селі Кладнів 1903 року у багатодітній родині. З дев’яти дітей декілька з них померло відразу по народженні. З приходом на Волинь Першої світової війни родину із шістьма дітьми вимушено перевезли до росії.
Потрапили в Саратовську губернію. Спочатку все було добре, працювали біля худоби, у полі. В околицях Саратова розміщувалась одна із літніх резиденцій імператора. Влітку якраз перед революцією він приїжджав зі своїми доньками і відпочивав. Для його зустрічі брали дідусевих сестер, аби встеляли квітами дорогу до палацу.
Пізніше, коли вибухнула революція, почалися хвороби, епідемії, а лікарів не було. В родині померло двоє дітей, згодом і батько Мирон, пізніше – мама. Дуже важко булок цій місцевості, де проживали. Рештки родини перекинули в Астрахань вантажити рибу на причалах. Але це тривало недовго, перевезли їх назад під Саратов. Життя стало нестерпним. Мої родичі підтримували зв’язки із земляками, адже багато людей було з сусідніх сіл, зокрема Коритниці.
П’ятеро дітей на початку 20-х років вирішили вертатися на Волинь. Роздобули білети на потяг з Саратова до Ковеля, який виявився переповненим переселенцями. В останній момент загубився наймолодший у родині 10-річний Йосип. Мусили їхати без нього. На всіх полустанках зупинялися, їсти варили, поїзд міг стояти по два тижні. Їхали майже два місяці і вже в березні 1922 року повернулися Кладнева.
Двоє братів і дві сестри звели землянку. Але найперше в кладнівському храмі відспівали брата Йосипа.
Швидко відновлювали господарство. На осінь діду Павлу та його брату Дмитру прийшла повістка у Польську армію. Але перед тим, як мали їхати на службу, десь після Михайла, на велике здивування, з’являється найменший брат Йосип. Він, коли загубився,знайшов людей з Коритниці, які з мешканцями Стенжарич та Мосира формували підводи в обоз, щоб їхати додому. Не хотіли брати, тому що свої пожитки і дітей мали, пообіцяв працювати. Тож пас коні ночами, поки їх господарі спали на возах. І так їхав півроку. Але помер у 12 років від туберкульозу – далися взнаки недоспані ночі та холод.
Старші брати пішли до війська. Павло зі своїм конем, бо хоч і служба тривала сім років, але відпускали на осінні та весняні роботи на два тижні.
Тим часом найстарша Текля вийшла заміж за Макара, яких помер рано. Антоніна створила сім’ю з Миколою Будницьким. Дмитро раніше демобілізовується та з дружиною Ольгою поселяється на хуторі біля Мокреця.
Павло демобілізувався у 1928 році. Я зберігаю його дембельську фотографію, свідоцтво про закінчення навчального закладу. Дід був грамотний, трохи самоучка, трохи вчився, ерудований як на сільського хлопця. Одружився у 1930 році на мешканці Кладнева Ганні Ткачук із заможної родини. Побудували невелику хату народився син Мирон, згодом ще двоє дітей. У школу діти ходили в Солтиси, переходячи Буг. Це село і досі є в Польщі.
У 1938 році дворічним захворів на кір найменший син. Привозили лікаря із Хелма, з Дубенки, але не врятували.
1939 року прийшли совєти, а гарненька хата вже не їхня. Встигли лише закопати скриню з добром. Весь Кладнів виселяють, бо тут мав пролягати новий кордон, переважно в Горохівський та Локачинський райони. Дмитро і Павло з родинами потрапляють в Гранатів останнього. Діду дали добротну хату, криту бляхою, яку відібрали у німців чи чехів, які мали там колонію.
У вересні1942 року почали вертатися у Кладнів. Дмитро вирішив залишитися в Гранатові та дав підводу, щоб перевезти майно. Їхали помаленьку двома підводами, аби об’їхати П’ятидніта виїхати в Стенжаричах. На першій підводі дід Павло, а позаду старший син Мирон, якому було 12 років і який добряче відстав. І раптом на повороті на Ворчин почув автоматні черги і гучні крики. Вийшов німець, запитав, куди їде, завернув, але здалеку Мирон побачив, як падають люди після тих черг. В той день нацисти розстрілювали євреїв. Хлопець так розхвилювався, що вдома ні з ким не хотів говорити.
Знову почали обживатися. Дивом не вивезли в інші райони сестру діда Павла Теклю. У неї дітей не було, то допомагала рідним. Діти ж у в рідному селі гайда по хатах та садках покинутих нишпорити. Мирон на голодний шлунок наївся грушок зі сливами, його після цього трохи вдома лікували, але згодом завезли у «червону лікарню» до Володимира. Тиждень пролежав,баба через день ходила пішки з Кладнева. Поки одного разу не зустріла двох санітарок- полячок, які з головного корпусу виносили на ношах когось накритого простинею. На запитання, хто це, одна з них обернулася і каже: «Пані син».
Поховали Мирона. Та життя продовжувалося, закінчилася війна, збудували хатину. Мій тато почав ходити в школу. З довоєнного Кладнева у 300 дворів назад вернулося 50 родин.
1947 року діду Павлу запропонували стати колгоспним поштарем. Відтоді пропрацював 40 років, доки у червні 86-го у 83 роки трагічно не загинув.
Маса преси, пенсії, кореспонденції, посилок, бандеролів… З’їздив, дві брички – одну саморобну, другу подаровану тодішнім головою колгоспу Новосадом. Цю бричку зберігаю досі в робочому стані. Тільки на початку 80-х перевели її на гумовий хід. Тисяч кілометрів за ці роки наїздив дід. До речі, в той час коні мали тільки він і лісники.
У середині сімдесятих дали дуже ручну кобилу. 4 червня 1976 року дід звично мав їхати за поштою. Пішов за кобилою, баба вдома чекала, бо мав мене, а я тоді п’ятий клас закінчив, забрати до Кладнева на канікули. Почула, що кобила заіржала. Вже в обід зрозуміла, що щось не так, але знайшли чоловіка вже мертвим. Забираючи кобилу з поля, він намотав вуздечку на руку, тварина чогось злякалася та вдарила передніми ногами.
При дідові я навчився читати у чотири роки, тому що безліч було було преси, газет, журналів, до нас всі сходилися, забирали посилки. З середини грудня і майже до Старого Нового року йшли листівки.
Ось така доля мого діда Павла. 21-го вересня минуло 120 років з дня його народження: хто пам’ятає, згадайте добрим словом.
Розповідь записала Ярослава КОЛОСКОВА
