«Це не АТО, це війна»: розповіли історії загиблих на Сході Героїв-випускників Нововолинського ВПУ

Коли підходиш до Нововолинського центру професійно-технічної освіти, вражає ряд меморіальних дощок на стіні. На портретах – 11 усміхнених молодих чоловіків і зовсім юних хлопців, які загинули у війні на Донбасі. Вони навчалися в цьому училищі на слюсарів, будівельників, електрогазозварників. І тепер назавжди залишаться героями у пам’яті своїх викладачів.

Історії Героїв опублікував Вісник.

Історії загиблих Героїв-випускників Нововолинського ВПУ

Ті пекельні весна та літо 2014-го приголомшили викладачів та учнів Нововолинського центру професійно-технічної освіти. У місто стали привозити загиблих бійців – колишніх випускників училища. І першим був Павло Попов, який загинув 22 травня 2014 року під Волновахою. 30-го червня йому мало виповнитися 23, натомість того дня були сороковини по його смерті. Його одноліток Роман Бірюков загинув 30-го серпня того ж 2014-го – не вийшов з-під Іловайська. Йому теж було всього 23. Свого сина, обгорілого, мама впізнала по натільному хрестику…

– Вони були дуже різні. Павло стриманий, відповідальний, справедливий, спокійний. Викладачі між собою казали, що комусь попадеться дуже гарний зять. А от Роман жвавий, непосидючий, енергійний. Є фото, де він ніжно тримає в руках горобчика, – згадує викладачка Наталія Каганюк. – Романова мама запам’ятала синові слова: «Настане час, що будете мною пишатися». Так і сталося.

Заступник директора з навчально-виховної роботи Наталія Селецька гортає «Книгу пам’яті», яку написали педагоги про всіх загиблих випускників профтехучилищ Волині, і знаходить прізвища своїх колишніх учнів.

Ігор Кантор працював на шахті в Нововолинську, згодом на заводі «Кроноспан». Загинув 14 липня 2014 року на Луганщині, коли українських військових сепаратисти обстріляли з «Градів». Бронежилет, кошти на який збирали усім селом, запізнився до Ігоря на день.

Сергій Бугайчук теж працював на шахті у Нововолинську. Потрапивши на Донбас, подзвонив додому: «Це не АТО. Це війна». Коли перервався зв’язок з ним, мама одразу відчула, що Сергія нема. Він загинув під Іловайськом на світанку 25 серпня 2014 року.

Андрій Комаристий на фронті врятував життя чотирьом побратимам, а сам був поранений у руку. Перед боєм востаннє подзвонив мамі і сказав: «Я тебе люблю». Був важко поранений біля селища Хрящувате на Луганщині. 4-го вересня 2014 року помер у Харківському госпіталі.

Вадим Демчук ріс у родині військових та шахтарів. Загинув 20-го січня 2015 року у Донецькому аеропорту, а батькам ще майже місяць повідомляли, що син у полоні. Вадима поховали лише 8-го липня 2015 року. Хоча рідні не впевнені, що це він.

Василь Касьян служив добровольцем в «Азові». Викладачі запам’ятали його слова: «У світі стільки воєн, добре, що у нас нема». Але саме на війні хлопець загинув – при нез’ясованих обставинах біля Маріуполя 12-го листопада 2015 року.

Петро Мороз працював у ресторанних закладах «Едем», «Три бобри» у Нововолинську. Родина не знає подробиць його смерті. Офіційно повідомили, що загинув 26-го січня 2016 року біля Попасної Луганської області. Згідно з медичними висновками, мав травматичний крововилив у мозок.

Олександр Смирнов пройшов Іловайський котел, був поранений, потрапив у полон, лікувався. І знову пішов на фронт. Загинув 14-го жовтня 2016 року на Луганщині. Робочий комп’ютер вдома не розблокований, бо пароль – ім’я дівчини чи дата їхнього знайомства, про що рідним не встиг сказати.

22-річний Богдан Корнелюк змінив на фронті свого батька, який повернувся додому. Останній запис у соціальних мережах зробив 11 січня 2017 року словами Ліни Костенко: «Нам треба жити кожним днем…» А наступного дня загинув від кулі снайпера.

Олег Пушкарук працював на ливарному заводі у Нововолинську. Воював під Дебальцевим. Потім на навчаннях на Яворівському полігоні військові з Канади запропонували йому участь у миротворчій місії за кордоном. Відмовився – і поїхав на передову. Загинув 9-го травня 2018 року.

Меморіальні дошки

Загиблих випускників училища вшанували меморіальними дошками, які виготовив місцевий майстер, деякі зробив за свій кошт. Не лише ці портрети полеглих в АТО при вході в училищі нагадують про патріотів. Експонати музею у навчальному закладі розповідають про бійців УПА, солдатів Другої світової війни, воїнів-афганців, героїв «Небесної сотні», воїнів АТО.

– Разом з викладачами ми збирали матеріали про кожного загиблого, вітаємо зі святами їхніх рідних, готуємо подаруночки для дітей, – розповідає учениця Люба Мартиненко. – Коли не було карантину, бійцям на фронт передавали вареники, проводили зустрічі з учасниками АТО, із сім’ями Героїв Небесної сотні та полеглих на Донбасі.

– Важко, моторошно пережити смерть своїх колишніх учнів. Здається, тільки вчора вони заходили в училище, жартували – і вже їх немає. Хтось мав дружину і діток, когось чекали батьки, сестри, брати, – із сумом каже Наталія Селецька. – Віримо, що ця страшна війна закінчиться і не буде забирати життя молодих квітучих чоловіків.