Три місяці оббивав пороги ТЦК, щоб потрапити на фронт: спогади про загиблого Героя з Нововолинська
Герой з Нововолинська Володимир Поліха загинув у розпал літа, 16-го липня 2022 року, під Білогорівкою Луганської області, до останнього подиху виконуючи бойове завдання. Він лише місяць не дожив до 33-х років.
Володя народився 18-го серпня 1989 року в Нововолинську і був старшою дитиною в сім‘ї. Батько хлопця, Володимир Зіновійович, спочатку трудився на шахті №10, а після скорочення влаштувався на роботу на «БРВ-Україна». Мати, Любов Зіновіївна, 30 років забезпечувала зв’язок між вугільними копальнями Донецька, Червонограда, Сокаля та Мінвуглепромом у Києві на дільницях виробничо-технологічного зв’язку, – спочатку у «Львіввугіллі», а потім у «Волиньвугіллі». У місто гірників родина переїхала зі Львівщини, із села Тудорковичі після того, як жінка знайшла тут роботу, пише ВСН.
«Найяскравішими рисами характеру Володі змалечку були настирливість, цілеспрямованість. Якщо він щось задумував чи спланував, то ніколи не відступав від своїх задумів, завжди йшов до кінця. Правда, коли був ще зовсім маленьким і навчився ходити, був дуже жвавим, тільки і встигай ловити, аби кудись не вліз. Коли подорослішав, став спокійнішим, товариським, зовсім не конфліктним, мав багато друзів», — згадує мама Героя, пані Любов.
«Сльози на очах від того, що я не знаю як допомогти своїй державі»
Навчався Володимир у нинішньому ліцеї №4, який тепер носить ім’я Тараса Шевченка. Закінчивши там 9 класів, він став учнем Центру професійно-технічної освіти в Будятичах, де здобув фах автослюсаря. Не знайшовши роботи за спеціальністю, влаштувався на БРВ, де пропрацював декілька років. Але потім розрахувався й поїхав у Польщу. Багато та сумлінно навчався, щоб освоїти нову для себе професію у портовому місті Гданську. Але врешті вирішив, що не бачить свого майбутнього в Польщі, тому в листопаді 2021 року повернувся до Нововолинська.
Сказав рідним, що планує знайти роботу вдома та створити сім’ю, адже мав на той час уже 32 роки. Почав пробувати себе в електронній комерції. Та планам цим не судилося збутися, бо в Україну прийшла велика війна. Тож через кілька днів чоловік добровольцем пішов у ТЦК. Хотів боронити свою Батьківщину від лютого ворога, який бомбив і обстрілював мирні села й міста, вбиваючи жінок і дітей.
«Та йому відмовили, оскільки мав другу групу інвалідності, тому в армії не служив. Отримавши відмову, син дуже через це розізлився й намагався записатися в тероборону, але туди його теж не взяли. Тоді він записався на курси, де навчали поводженню зі зброєю, стріляти та надавати першу медичну допомогу. Потім знову став оббивати пороги ТЦК. Ходив туди упродовж всього березня і частину квітня, але знову і знову його відправляли додому. Я тоді була в Польщі. І, телефонуючи мені, Володя скаржився: «Ну, як так? Мене постійно відшивають, я їм не потрібний». А тут, як ще стали говорити, що ворог іде до нас із Білорусі, то він узагалі розлютився не на жарт. «Сльози на очах від того, що я не знаю як допомогти своїй державі», – сказав якось сестрі Олесі».
Ми просили його не приймати поспішних рішень, зауважуючи, що має проблеми зі здоров’ям. Але на всі наші умовляння він уперто заявляв: «Я нічого не вмію, бо не служив, тому треба вчитися. Бо як вони прийдуть сюди, буде уже пізно». І таки добився свого: наприкінці квітня отримав повістку.
«На початку травня його відправили до навчального центру. Після навчання Володя отримав розподілення в 79 окрему Таврійську десантно-штурмову бригаду. Хлопців направили в Донецьку область, де вони ще якийсь час проходили бойове залагодження. «Дізнавшись про це, я казала: «Сину, вчися, що і як потрібно робити на позиціях, як себе поводити в умовах бойових дій, аби вижити. Пам’ятай: саме від цього залежить твоє життя і життя тих хлопців, які будуть поруч із тобою», — давала настанови мама.
Бої за Білогорівку
Після злагодження, підрозділ, у якому довелось воювати Володимиру, перекинули на позиції поблизу Білогорівки. Звідти їх відправили на завдання і цілий тиждень із ним не було зв’язку. Якось Олеся отримала повідомлення: «З вашим рідним усе нормально, скоро вийде на зв’язок».
Коли хлопців вивели з нуля, їм мали надати тиждень відпочинку, але почалися сильні ворожі обстріли, і їх знову відправили на позиції. Рідні захисника два тижні не могли заснути від переживань, не відаючи, де їхній брати і син. Володя не скаржився та не казав, в яких складних умовах вони перебували. Про це пізніше розповідали його побратими. Він сумлінно виконував усі завдання.
Як згодом стало відомо, 16-го липня 2022 року ворожі війська, не рахуючись зі втратами людей та техніки, за будь-яку ціну намагалися захопити Білогорівку, яка була для них плацдармом для наступу на Сіверськ та його околиці. Там ішли жорстокі бої. Ворог безперервно гатив по українських позиціях з усіх видів зброї. До села було неможливо дістатись.
Того ж дня рідні в чергове отримали повідомлення від побратима, що з Володею все добре, і він просив передати, що через три дні вийде на зв’язок. Але цього так і не сталось.
На завдання завжди ішов першим
Отримавши пізно ввечері цю звістку, пані Любов, яка на той час перебувала в Польщі, дуже зраділа й рахувала дні, з нетерпінням, чекаючи дзвінка від сина. Під час роботи постійно бігала до телефону й запитувала в доньки, що там чути про Володю. Не знала, що почути рідний голос їм уже не судилося. Через 3 дні Олеся повідомила, що Володя зник безвісти…Згодом дівчина поспілкувалась із побратимом брата, який розповів, що 16-го липня їх з позицій відвели на відпочинок в сусіднє село. Вони вперше за місяць змогли покупатися та привести себе в порядок. А потім до них підійшов командир і сказав, що йому потрібно 20 добровольців, згодних виконати завдання командування. Володя зголосився одним із перших.
«Сталося це десь о 17-й чи то 18-й годині вечора. Хлопців поділили на кілька груп. Коли вирішували, хто піде першим, Володя взяв у руки рацію і сказав: «Пацани, я піду». В дорозі вони нарвалися на російську засідку. Вдарила кулеметна черга: Володимир упав. Побратим, який був позаду, розповів, що вони чотири години лежали, притиснувшись до землі, не маючи змоги підняти голову. Було чути, як поблизу переговорювались росіяни. Коли все затихло, побратим став кликати Володю, але той не озивався й не ворушився.
Підповзши до нього, побачив, що той лежить лицем до землі, а перевернувши, зрозумів, що куля смертельно ранила Володю, і він більше не подавав ознак життя. Став помалу повзком його витягувати, але орки знову почали обстрілювати місцевість. Тож мусив рятуватися сам. І коли вийшов на зв’язок з рідними, плакав та картав себе, що залишив тіло друга на полі бою», – витирає набіглі сльози мама Героя.
«Ваш син зник безвісти…»
На світанку на позиції прибула евакуаційна бригада, яка мала на меті забрати тіла загиблих, але росіяни знову почали обстріл. Нічого не вийшло. Ворог швидко просунувся вперед і захопив позиції. Далі залишалось лише чекати. Рідні не могли змиритися з цим, та звертались до різних пошуково-евакуаційних груп. Згодом їм сказали, що, за свідченням побратимів, в частині відомо, що Володимир загинув, але поки немає тіла, він вважається зниклим безвісти.
Любов Зіновіївна, почувши це, хотіла їхати додому, але донька її відмовляла, обіцяючи повідомити, коли знайдуть брата. 9-го вересня, завдяки зусиллям пошукової бригади, стало відомо, що тіло захисника перебуває за п’ять кілометрів від лінії фронту, на тимчасово підконтрольній росіянам території. Зателефонувавши матері, дочка сказала їй повертатися в Україну. Пані Люба довго не хотіла вірити у смерть сина, казала Олесі, що, можливо, побратими помилились. Та донька відповіла: «Мама, готуйся до найгіршого».
Аналіз ДНК підтвердився
«Додому я повернулася 19 вересня, а 21-го, зателефонувала Олеся й повідомила, що Володя знайшовся. Таке ж повідомлення я отримала з ТЦК. Олеся задала свій ДНК ще в липні, як тільки отримали сповіщення про безвісти зниклого, але результат ще не був готовим. Тому потрібно їхати й здавати повторний ДНК. Тож 26-го вересня ми були у Дніпрі. Чесно кажучи, до такого упізнання ми морально не були готові. Адже пройшло 2 місяці з моменту загибелі. Та нам вдалось його упізнати. Звісно, цього не достатньо, тож потрібно було дочекатися результатів експертизи. 16-го листопада нам повідомили, що аналіз ДНК зійшовся, хоч ми й раніше знали, що це він, але дуже не хотілося в це вірити», – тремтячим від сліз голосом зауважує жінка.
Похоронили Володимира 20 листопада на Алеї Героїв в районі другої шахти. Разом з ним Новововолиськ прощався ще із трьома Героями громади: Артемієм Голодюком, Віктором Глинюком та Віктором Крутієм.
За виявлену у боях відвагу, мужність та відданість рідній землі Герой посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеням, а рішенням сесії Нововолинської міської ради, Володимир у числі інших загиблих земляків, удостоєний звання «Почесний громадянин міста» з відповідною відзнакою.
Володимир, приховавши інвалідність, будучи без досвіду, свідомо став на захист України і робив усе, залежне від нього, аби вберегти її від ворога. Разом із побратимами та захисниками з інших бригад, утримували останній, дуже важливий для сил оборони, населений пункт Луганської області. І вони впорались із завданням: 19-го вересня Білогорівку звільнили від ворога.
Ціною власного життя, Герой виконав свій обов’язок Воїна. Хоч і не мав своїх дітей, але віддав найцінніше за щасливе майбутнє маленьких українців. Завдяки йому та таким як він, рідна Україна буде вільною і незалежною!
