Про гриби, війну і надію: життєві діалоги з вулиць Нововолинська

Спекотний червневий день. Картопля сама себе не стане підгортати – вагомий аргумент кума в точку, відтак ми в автобусі на фазенду. Хороший, зручний – давно би такі пустили! То вже не звична чортопхайка, що скрипіла, тріщала, диміла і ледве сунула дорогою до масиву.

Дачний транспорт наповнений особливим гомоном. Тут, серед шелесту пакетів, дзенькання сапочок, сухого кашлю ветеранів шахтарської праці та легкого запаху того чогось особливого, що є лише коли їдеш на масив – розгортаються цілком нові світи.

Ось два літні чоловіки, схилившись один до одного, тихо, але з гіркотою обговорюють грибо-лісові справи.

• Юрко, вже життя не те, вже на Полісся по гриби не поїдеш. Син пішов воювати,вже ж 8 років як, то завжди нагадує, аби сушених йому передати. Каже,що хатою діда Устима пахнуть, дитинство нагадують, — зітхає один в веселій синій футболці про “дякую Богу, що я не москаль”, похитуючи головою.
• І не кажи, цього року замучила спина… Ще й в ліс, кажуть, не пустять, отам, де завжди їздили ми – прикордоння.
• То Юро, я за те, що не пускають, і кажу більше. В лісі мені і дихається добре. А ще роззутись, і босим походити по тому мохові! Як в дитинство, зразу як пару років скидається. Потім, правда, знову коліна крутить. Хоч біля Буга треба буде походити за якими грибочками…
• Та не ятри душу, Федю, не ятри. Але малому твому Арсену таки наберемо.
• Та який він малий, вже дослужився до офіцера…
  Голос його на мить затихає. Відчувається, що болісне зачепили. І аби переключити розмову, промовля з новою хвилею смутку:
• А ще, скажу тобі, мені так шкода Асканії-Нової. Був там, коли в студентські роки відправляли на практику. Орки ж там понищили, а така природа…
  І тиша…
  Зіхтання…
  Та бесіда недовго залишається на сумній ноті. Надія – як молодий пагінець:
• Та ну, друже-брате Федю! Не сумуймо! Зате, згадай, як Великий Луг відновлюється, — каже, аж просвітлівши. — Після Каховки ж… Отам сила! Козацький дух, знаєш він який! Ух!
  Слова, немов оберіг, наповнюють простір, обіцяючи, що все зле мине.

А трохи далі, ближче до переднього сидіння, чути схвильований жіночий голос.
-Ти уявляєш, що витворяє моя кума Ірочка, робили з нею в магазині, пам’ятаєш? Мама мого похресника Андрійка? — бідкається миловидна охайна жінка елегантного віку, звертаючись до сусідки з обличчям рясно вкритого ластовинням. Та зацікавлена, аж знімає окуляри, поправляє приятельці срібну сережку, що заплуталась у волоссі.
Розповідь розгортається, наче драма в прямому ефірі…

• Він же доброволець з першого дня війни.. Настільки дістала рідна матера, що телефонує тепер тільки дружині. Ну і мені, але то рідко, може раз на місяць.
• Як це, мати дістала? Що ти таке кажеш? – злітають угору тонкі намальовані брови, біжить чолом хвиля зморщок.
• А та Ірочка ж, не соромлячись, донімала сина, сам розказував мені. То приїдь картоплю обгорнути, то домовся за мотоблока, то щось зроби з гамірною молоддю під вікном, а що вже за драми сусідські переказувала , хлопу ж “дуже треба” знати, за що погризлись Поліна з 14-ї з Антоніною з 8-ї. Андрій на Покровському напрямку, там несолодко…
• Та знаю, знаю, Зінулю, в самої там племіннички два, – втирає сльозинки, що перлинками впали на щоки.
• Та не перебивай, бо збиваєш… Ото Іринка і плачеться всім і кожному: “У нього ж четверо дітей! Міг би вже й звільнитися, а в мене серце не на місці…”.
• Зін, не мати ж, можна було би зрозуміти…
• Ой Ніно, я все ж теж розумію. Тож мати, недовго думаючи, сама поїхала у сільраду “розбиратися”, як звільнити сина.
• А що, так можна???
• Слухай далі … А коли той більш як два тижні не відповідав на її дзвінки, бо прямим текстом вимагала кидати все і зайнятись її дачею, взагалі заявилася в поліцію виясняти чи не зник безвісти! Ох і висповідав Андрійчик її, ох і кричав! Із невісткою Іринка вже місяць не розмовляє, внуки самі приходять.
• Оце так поворот… Не ждала такого від неї…
• Так Андрію ще й хтось з командирів вичитав, ще й при побратимах присоромив! Жалівся мені от нещодавно…

Поруч, у центрі салону, дві молоді дачниці обмінюються дачними секретами.

• Аню, глянь!Мій клематис зараз такий гарний! А ірисів зацвіло — вісім кольорів, навіть новенький, ніжно-персиковий! Шкода, що фото не передає аромат… — з гордістю розповідає одна, простягаючи телефон.
  Інша, без ентузіазму глянувши на екран, відмахується:
• Ну, не знаю, Віко. У мене на дачі має рости те, що їсти можна, а клематиси твої на зиму не закрити, – і додає з саркастичною усмішкою. – До речі, у мене ото навесні троянди покрали. Ті, що свекруха посадила позаторік перед поїздкою в Іспанію.
  Пауза…
• Так й добре, що покрали! Я їх і так не дуже люблю — ні тих квітів, ні свекрухи. От тільки не знаю, як їй скажу, що кущ викопали…
  Обидві жінки хихочуть, і їхній сміх розчиняється серед шуму двигуна.

На задніх сидіннях двоє чоловіків поглинають один одного в бесіду про городні турботи.

• Васю, я не знаю, як дати лад з тим лопухом, не гербіцидом же бити… — бідкається один.
  Другий, з виглядом знавця дивиться на колегу, як на школяра, помало поправляє кепку і повільно рокотить: “То ти Петре, лопух, скажу чесно. Ти ж не знаєш, що лопух то добра рослина! Ти ж чорнобилець, і не в курсі, що він радіонукліди виводить? А ще імунітет зміцнює, печінку нормалізує? Ще й від нього волосся стає міцніш, кісткова тканина відновлюється, бо кальцій засвоюється краще! Протидія остеопорозу!
  Немов лікар, починає викладати секрети. Товариш слухає…
• От ти знав, що з кореня лопуха, який так хочеш вивести, можна зробити цілющий відвар для шлунково-кишкового тракту,що помагає при отруєннях, для чистки крові, нирок, від температури. У тебе ж діабет?
• Ну…
• То ще й підшлункову простимулює. І для ран хороший.
  Чоловік, що слухав, здивовано округлює очі:
• Та ну, от даєш, а я й не знав…
  Василь сміється:
• Бо ти, Петре, недооцінюєш велику силу природи! Ледь що, зразу до лікаря, в аптеку. А я травами лікуюсь з дитинства, у нас після війни в селі не було нічого, добре пам’ятаю, хоч і народився у 1947 році, тяжко було… Нас всіх лікувала моя баба своїми травами, і мене потім привчила.
• Так що там по відвару? Я його вдома зробити сам зможу?
• Смішний який, звісно ж! Його приготувати дуже просто: береться ложка сухого кореня лопуха на склянку окропу, кип’ятиш хвилину, настоюєш десь півгодини, далі проціджуєш. Тримати в холодильнику, в склі. Столова ложка, 4-5 разів на день.
• А сушити в сушарці піде?
• Хоч в сушарці, хоч де.
• От поміг, треба заготовити, пригодиться!
  Пробираємось з кумом до виходу, скоро вже наша запинка.. Чути бас поважного сивочоголого вусатого здорованя, що серйозно говорить до чи то до доньки чи невістки:
• Лілюню, треба щось робити, аби Микитка не слухав російську музику. Ти ж молода і ліпше за мене знаєш, що то ж монетизація, а кошти йдуть на російську армію”.
  Лілюня, худенька, немов дівча, не дивлячись, відмахується:
• Тату, не лізьте у виховання, самі розберемось, переросте!
  Чоловік в потертих колись модних джинсах, що теж чекав на вихід, очевидно, чув усю розмову, втручається, стаючи на сторону діда: –
  Паняночко, скажіть чесно, а Ви донатите на військо?
  Вона, здивовано глянувши на нього, відповідає:
• Та звісно! З кожної зарплати кидаю волонтеркам, яких знаю давно, хороші дівчатка з Іванич. І чоловік одноденний заробіток здає!
  На що чоловік спокійно, але твердо пояснює:
• Ото дивіться, і одноденний заробіток, і ваші донати нівелює те, що ваш синочок слухає російську музику. Я тільки сподіваюсь, що не ходите в московську церкву, бо …
  Але далі товариш мене вже посунув виходити, бо ж нас чекала картопля.

Ось так у поїздці на дачу, сплітаються нитки війни і миру, персонального і колективного, дрібних турбот і великих трагедій, віддзеркалюючи таке непросте, але все ж стійке наше життя …( всі імена змінено)