«Повідомив, що не виходитиме на зв’язок три доби, а наступного дня його не стало»: спогади про загиблого Героя з Литовезької громади
Того дня, 3-го травня 2022 року, їх загинуло троє: Петро Царик, Богдан Білоконь та Андрій Ващук. Усі родом з Волині. Звістку про загибель чоловіка Тетяна Царик з Литовезької громади отримала у частині, куди звернулася після того, як дізналася про смерть чоловікового побратима – Богдана Білоконя.
Не змігши додзвонитись до Петра, поїхала до Володимира, сподіваючись почути, що він живий, пише ВСН.
У 16 років за дитячим паспортом поїхав за кордон на заробітки
«Війна для нашої сім’ї розпочалася у 2014. Петрик не став чекати поки його призвуть до лав ЗСУ, і пішов добровольцем. Служив у 51 ОМБР, згодом їх перекинули до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, у складі якої вони боронили Луганщину та Донецький аеропорт. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, не зміг спокійно сидіти вдома, і разом з односельцем Ігорем Модіним звернувся до ТЦК та СП (військкомату), де їм сказали чекати на дзвінок. Однак трохи заспокоївся лише тоді, коли облаштував з хлопцями блокпост у селі, – ділиться спогадами дружина полеглого воїна Тетяна.
– Дзвінок з військкомату пролунав 4-го березня о 10 ранку, того ж дня Петрик був у частині. Свекруха просила не їхати, на що відповів: «Ви не розумієте, що може бути, коли вони прийдуть сюди». Напевно надивився на Луганщині, що відбувалось у 2014-2015, і добре знав, про що говорить. Я встигла приїхати до нього у частину два рази перед відправленням на Схід. Коли прощались, навіть у думках не було, що обіймаю його востаннє».
Солдат розвідник 14 ОМБР імені князя Романа Великого Петро Царик народився у селі Заставне Литовезької громади 26-го червня 1990 року. Так трапилось, що хлопець зростав без батька, і був єдиним сином у мами – Любові Леонтіївни, котра працювала сільською бібліотекаркою і вчила сина любові до України. Мабуть, тому йому так подобалась державна символіка, яку він використовував навіть удома, а ще мріяв стати військовим, і захищати рідний край. У дитинстві уявляв себе воїном, і рідні пошили йому на замовлення військову форму, у якій ходив до школи. Коли підріс, взяв на себе чоловічі обов’язки по господарству, а в 16 років за дитячим паспортом поїхав у Польщу на заробітки.
За зароблені кошти купив диван та м’які крісла у хату, й щиро радів цій покупці. Але справжньої чоловічої справи навчився у дідуся, котрий займався столяркою. Згодом сам став виготовляти вироби з дерева, спочатку на дідусевому верстаті, а коли справи пішли вгору, придбав ще кілька станків. Його першим виробом був декоративний вітряк. Потім на подвір’ї з’явилась альтанка, гойдалка та інші вироби з дерева. А коли народилася перша донечка – Аня, зробив для неї ліжечко. Останньою його роботою стала рамка, яку виготовив для місцевої церкви.
Після армії хотів стати рятувальником, але любов до столярної справи переважила
Тетяна з Петром познайомились у його двоюрідного брата, коли дівчина приїхала у гості до тітки. Тоді вона навчалася у школі. Молоді люди одразу сподобались один одному, згодом почали зустрічатися. У 2008 році Петро був призваний до лав ЗСУ на строкову службу, звідки писав коханій листи.
«У це важко повірити, але у час інтернету та мобільних телефонів Петрик писав листи на папері та надсилав поштою, це так зворушливо і водночас романтично. Я їх усі зберігаю, інколи дістаю перечитую, і плачу. Від початку нашого з ним знайомства захоплювалась, як він з повагою та шанобливістю ставився до державної символіки. Пригадую день, коли ступила на його подвір’я, перше, що впало в очі, – величезний тризуб, виготовлений з паперу».
Тетяна з Петром одружилися у 2009 році, коли він повернувся з армії. Їй на той час було дев’ятнадцять, йому – двадцять. Після служби чоловік планував стати рятувальником, але любов до столярної справи переважила, і стала способом його життя, де кожен виріб був унікальним витвором мистецтва. Не завжди ця справа приносила бажаний прибуток, через що йому довелося їздити на заробітки за кордон.
Та попри це, Тетяна усіляко підтримувала коханого, усвідомлюючи, наскільки важливо для нього займатися улюбленим заняттям. Вона завжди була поруч, коли йому потрібні були поради або просто теплі слова підтримки. Її розуміння та відданість допомагали Петру рухатись вперед, навіть коли робота вимагала часу, сил і затрат. А ще бачила, як горять його очі, коли працював, і знала, що це не просто професія, а справжня пристрасть, яка робила їхній зв’язок ще міцнішим. Їхнє подвір’я прикрашали надвірні споруди, дбайливо виготовлені Петром, тож коли люди приїздили робити замовлення, легко знаходили потрібний будинок.
Після народження донечок усім казав, що живе у жіночому царстві
За рік після одруження першою у шлюбі народилася донечка Аня. Чоловік мріяв про дівчинку, і завжди казав, що буде тільки донечка. А коли на світ з’явилася Богданка, з гордістю усім розповідав, що живе у жіночому царстві, до слова, прізвище Царик додавало цьому вислову родзинки. Зі слів Тетяни, Аня була ближчою до Петра, оскільки чимало часу проводила з ним у столярні, де допомагала у роботі, малювала ескізи виробів, і вчилася столярної справи.
«Упродовж спільного життя у нашій родині започаткувались деякі сімейні традиції. Якось донечка поцікавилась, чому ставимо ялинку на новий рік, і запропонувала робити це у день Святого Миколая. Відтоді усією сім’єю стали прикрашати її саме у цей день. Особливою традицією, якої дотримувались майже щодня, була ранішня кава. Я б сказала, це був наш ритуал. Обидва любили посидіти з горнятками напою на кухні, а коли на вулиці було тепло, йшли в альтанку або на гойдалку, змайстровану Петриком.
А ще чоловік полюбляв сімейний відпочинок на природі, особливо любив смажити шашлики, тож коли випадала нагода, вибиралися до лісу усією сім’єю чи з друзями, або ті приходили до нас у гості, де ми весело проводили час. Разом із тим не забував робити сюрпризи. Якось на мій день народження приніс торт, власноруч перемазаний кремом, і зрізав на подвір’ї усі хризантеми зі словами, що ці квіти для мене. Загалом він любив дарувати квіти, і не важливо, які. Траплялось, дорогою додому рвав їх на полі або у лісі і привозив цілі оберемки».
Перебуваючи на фронті, просив дружину виїхати з дітьми за кордон
Щасливе розмірене життя прекрасної родини, сповнене радощів та планів на майбутнє, перекреслила клята війна. Петро Царик із перших днів повномасштабного вторгнення тримав оборону Київщини та Житомирщини, на власні очі бачив пекло, яке росіяни творили у Бучі, Ірпені. Потім його підрозділ перекинули на Харківщину.
Страшною звісткою для нього стала інформація про загибель Ігоря Модіна, котрий помер 30-го березня 2022 року в шпиталі внаслідок отриманого поранення під час виконання бойового завдання біля селища Засілля на Миколаївщині. Йому було 27, у нього залишилась дружина Ірина та донечка Юлія.
Розуміючи серйозність ситуації, у телефонній розмові Петро просив Тетяну виробити документи та виїхати з дітьми за кордон, але вона відмовилась. Своє рішення мотивувала тим, що не хоче лишати коханого, адже насамперед він пішов заради неї з донечками, і вони мають його підтримувати. Чоловік за першої можливості телефонував своїм дівчаткам, і запевняв, що з ним усе добре.
«Того дня він ніяк не міг додзвонитись, і вже пізно вночі, 2-го травня, зателефонував з телефону Богдана Білоконя. У розмові повідомив, що не виходитиме на зв’язок три дні, бо йде на завдання. А наступного дня його не стало. Зі слів побратимів, вони потрапили у засідку у селі Завгороднє Ізюмського району Харківської області. Я не одразу повірила у його смерть, бо у списках загиблих фігурувало прізвище Царик, але ім’я було іншим, тому до останнього сподівалась на диво. На жаль, його не трапилось. З підтвердженням про смерть чоловіка по обіді завітали представники військкомату. А 7-го травня Петрик повернувся на щиті».
Найважче було повідомити про загибель чоловіка свекрусі. Та коли Тетяна приїхала додому, та, поглянувши на неї, зрозуміла все сама. Донечкам жінка вирішила одразу розповісти. Вони важко сприйняли звістку, і довго не могли оговтатись від страшної втрати. На похороні молодша Богданка підійшла до труни і, торкнувшись татового обличчя, промовила, що він воскресне, як воскрес Ісус.
Війна змусила дітей воїна поглянути на світ дорослими очима
«Після загибелі Петрика нам з донечками потрібно було вчитися жити заново. Аня після пережитого замкнулася в собі, Богданка теж важко переживала втрату. Попри невимовний біль, що розривав серце й душу, я була змушена взяти волю в кулак, і зробити все, аби витягнути дітей з цього стану. Одним із варіантів стали поїздки у літні табори, де вони могли відволіктися від пережитого. Руку допомоги протягнув відомий волинський волонтер Руслан Теліпський, котрий організовує для дітей полеглих воїнів різноманітні поїздки та заходи. Я щиро вдячна йому за підтримку та розуміння, завдяки яким не лише мої донечки, а й діти інших захисників мають можливість отримати психологічну та моральну підтримку, а також побувати у цікавих місцях».
Війна змусила дітей дивитися на світ дорослими очима. Залишившись без батька, у них з’явилось бажання допомагати військовим. «Не хочемо, аби інші діти були сиротами», – пояснили своє рішення передати власні заощадження на закупівлю Starlinka для військових бригади, у якій служив батько.
На той час у сільській раді збирали гроші на нього, і дівчата долучилися до збору, передавши 400 доларів. А на різдвяні свята діти наколядували майже півтори тисячі гривень, які також передали на потреби армії. До слова, коли був живий їхній татусь, він водив їх до друзів та знайомих, де вони разом співали колядки та щедрівки.
«Старша донечка успадкувала від Петрика талант до малювання. Свої роботи вона дарує рідним та знайомим, а цієї зими вирішила написати картини, аби продати їх на аукціоні, а за вторговані кошти купити дрон-камікадзе для 14 ОМБР. Аню підтримала Литовезька сільська рада, розгорнувши персональну виставку у ЦНАПі, де розкупили її витвори. Одну з картин придбав чоловік з-за кордону, і попросив аби вона знаходилась у нас вдома, поки він повернеться і забере її».
«Розумію, що Петрика вже немає, але постійно відчуваю його присутність»
Від дня загибелі Петра минуло два роки. Упродовж цього часу Тетяна навчилася давати раду собі та дітям. Для неї це непросто, навіть дуже, але інакшого виходу не було. З села вона перебралася до Нововолинська, де, за її словами, для донечок більше можливостей для розвитку. Утім вони не втрачають зв’язку з бабусею, мамою Петра, з котрою прожили під одним дахом багато років. А ще Тетяна пішла вчиться на психолога та навчилася водити машину. Першою її поїздкою була поїздка на Львівщину. «Я пообіцяла відвезти свекруху до її сестри, і, подолавши страх перед дорогою, таки виконала обіцянку».
«Чи звикла я жити без Петрика? Ні. Розумію, що його більше немає, але бувають моменти, коли відчуваю його присутність. Після того, як переїхали у квартиру, деякі ремонтні роботи довелося виконувати самій. Однієї ночі наснився сон, у якому коханий прийшов до нас додому, і вказав не закінчену ділянку роботи, порадивши, як правильно її виконати. Я не перестаю думати про нього, і часто згадую той час, коли ми були разом, і були щасливі. Він завжди житиме у нашій пам’яті і у своїх роботах, які можна бачити чи не на кожному подвір’ї та хаті у селі. І не лише у Заставному, а й в інших куточках Волині, і навіть Львівщини. Чоловік мав золоті руки і серце, і міг би ще багато чого зробити та навчити своєї майстерності інших. На жаль, не судилося».
Петро Царик нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) та відзнакою Князівський хрест Героя «Навіки в строю». На його честь перейменували одну з вулиць рідного села Заставне, у якому він знайшов останній спочинок. Герою назавжди 31.
Автор Жанна Білоцька