Нововолинський лікар Віталій Денисюк: «Ми хочемо захисту від держави і щоб «совок» нарешті пішов в історію»

21-го червня відзначається День медика. Напередодні журналісти БУГу поспілкувалися із лікарем, який рік тому розпочав свою практику. Він – з числа медиків, які перехворіли коронавірусом, і навіть заочно познайомив себе з президентом України.

26-річний лікар ортопед-травматолог Віталій Денисюк родом із Житомирщини, працює в Нововолинській центральній міській лікарні та за сумісництвом – в Іваничівській районній лікарні, розповів про те, як почувають себе молоді лікарі в нашій державі, про плани на майбутнє та свою роботу, зокрема в період пандемії коронавірусу.

— Чому вирішили пов’язати своє життя з медициною? І як визначилися, що хочете бути саме ортопедом-травматологом?

Рішення прийшло не відразу. Піти в медицину не було цілеспрямованою думкою чи мрією дитинства. Два роки вчився в коледжі на програміста, але зрозумів, що це не зовсім моє. Старший брат навчався у медуніверситеті і я бачив, що вчитися нелегко. Та так сталося, що вступив до Національного медичного університету імені Богомольця на бюджет. Навчався в одних із провідних лікарів України, було круте студентське життя.

Люблю гарно попрацювати: плідно і важко, щоб результат роботи було видно вже. Саме тому обрав хірургію, мені подобається працювати руками.

У державному розподілі є багато неточностей. Дуже часто молоді майбутні лікарі не завжди стають тим, ким хочуть. Нам дають місця на університет і ми обираємо з того, що є. Чому саме травматологія? Ось дивіться, людина приїжджає до мене і не ходить або ж не працює руками. Після візиту проходить тиждень-два – і результат очевидний: вона йде на своїх двох. Це – класно.

— Як потрапили в Нововолинську лікарню?

Так як вчився на бюджеті, йшов по розподілу міністерства на роботу. Коли потрібно було обирати, де працювати, було декілька варіантів по Україні. Я не маю сім’ї, тож було все одно, куди їхати. Держава пропонувала Київську, Чернігівську, Херсонську та Волинську область. Обрав Волинь, бо мені до душі і регіон, і люди. Було місце в лікарні Нововолинська, працюю тут з 1-го серпня 2019 року ургентним травматологом на приймальному відділенні. У вихідні чергую по 12 годин, у будні – по 17.

— Працюєте за сумісництвом ще в Іваничах, відчувається різниця?

НЦМЛ моє основне місце роботи. В Іваничівській районній лікарні працюю на пів ставки: 0,25 стаціонару і 0,25 поліклінічна робота. В Іваничівську лікарню випадково потрапив. Попросили мої колеги, щоб підмінив на роботі в Іваничах травматолога. Планував працювати недовго, та захотів лишитися і головна лікарка була не проти. Кожен день після роботи в Нововолинську їду в Іваничі.

У Нововолинську лікарня потужніша за рахунок спеціалістів та кількості людей, яких вона обслуговує. Але в Іваничівській працювати просто та легко. У мене є доступ до операційної та стаціонару. Приходять пацієнти на амбулаторний прийом – можу їх госпіталізувати, прооперувати. Цього в мене немає в Нововолинській лікарні, де я – ургентний травматолог.

— У світі – пандемія коронавірусу і ви опинилися в числі медиків, які захворіли COVID-19. Розкажіть, як ви працювали в режимі карантину та як відчули симптоми недуги?

Було складно всім лікарням України, раніше не бачили такого і ніхто не був готовий. Протиепідемічних засобів не вистачало. Спочатку ми працювали практично без засобів захисту, в лікарні видали марлеві пов’язки, складені удвоє… Так, ми самі купували маски, ціни на які стали в кілька разів вищі з початком епідемії. Придбали з колегами респіратори за 175 гривень. Його потрібно змінювати кожні 8 годин, а чергування по 12. Я не мав змоги змінювати часто, тож як міг, так і ходив. І ось тільки 15-го квітня видали захисні костюми, маски, окуляри і саме в цей день мені стало зле.

Як виявилося, захворів на коронавірус. Адміністрація лікарні запевняла, що не на роботі, а контактно-побутовим шляхом. Та я свідома людина, не ходив нікуди, ні з ким не спілкувався, окрім колег.

Асистував лікарю-хірургу в операційній. Відчув різку слабкість в тілі, ломоту та біль в попереку та литках, незначне запаморочення. Це була перша година ночі, думав організм виснажений. Та, здавши аналіз, отримав позитивний результат ПЛР-тестування.

— Як себе почували під час хвороби, чи справді вона така небезпечна?

Виражених симптомів в мене не було. Температура взагалі була і 35,4, рівно 7 днів боліла голова. Кілька ночей була задишка і постійна слабкість, втрата апетиту, нюхової та смакової чутливості, виражена реакція на світлові подразники. За день могло стати краще і гірше рази чотири. Лікувався симптоматично, офіційного протоколу взагалі немає. Та було страшно тільки за рахунок того, що знали, що може бути. І дійсно симптоми коронавірусу не схожі зі звичними нам ГРВІ.

Що було приємно: головна лікарка Іваничівської лікарні ледь не щодня телефонувала та запитувала як самопочуття. З Нововолинської лікарні станом здоров’я цікавилися завідуючий відділенням та колеги.

Був класний підхід до амбулаторного лікування: щодня своєму лікарю я і колеги, які також хворіли, скидали симптоми, в нас була “вайбер-палата”, онлайн-обхід. Близько 12-ти днів тривав лікарняняний. Колеги та друзі не давали померти з голоду, передаючи нам смаколики.

— У своєму фейбуці ви розмістили саркастичний пост після того, як отримали лист від першої леді України, і він набрав неабиякого розголосу. Що вас підштовхнуло на таку публікацію?

Пригадую, колеги жартували, що мені прийшов подарунок. В голові були думки: можливо, премія (усміхається – ред)… А вручили лист від Олени Зеленської, такий же отримали колеги, які також хворіли. Можливо, вона думала, що робить великий жест, але краще не зробила нікому. Ми працювали голими руками, а головний лікар по телебаченню говорить, що заразилися медики не на роботі, і тут ще той лист.

Я не так часто роблю публікації в фейсбуці і забув, що там можна натиснути кнопку “для друзів”. У мене в друзях знайомі, викладачі, однокурсники, колеги, – хотів для них показати. Емоції переповнювали, коли писав. І ще більше, коли побачив, якого розголосу набрав пост.

— Навіть президент зрегував. В інтерв’ю одному з видань Володимир Зеленський зазначив, що ви зробили антипіар першій леді і запитували де ваші 300% надбавки, хоч на них не маєте права, бо не рятували людей від коронавірусу.

Так, у своїй відповіді на мою публікацію про “подяку”, гарант робить акцент на те, що я вимагаю 300% надбавки за свою роботу, але це не так. Перегляньте мій пост і самі переконайтеся. Не очікував, що він взагалі зреагує. Але ж це нічого не змінює: ми далі виконуємо свою роботу за мізерну оплату, без соціальних та юридичних гарантій і належних умов праці. Ех, якби ж всі питання вирішувалися публікаціями у фейсбуці чи у власних медіа ресурсах. Та президент вирішив заступитися за дружину і тут немає нічого дивного.

— Олена Зеленська також захворіла на COVID-19. Чи не виникло у вас бажання написати їй листа після одужання?

З колегами обговорювали це питання. Ми пережили ті симптоми, побороли хворобу і усвідомлюємо, як це нелегко та іноді страшно. Тому ми б не стали насміхатися з цієї ситуації, пишучи у відповідь подібну “подяку”. Бажаємо їй витримки та сил для швидкого одужання!

— Ви кажете, що виконуєте свою роботу за мізерну оплату, без соціальних та юридичних гарантій і належних умов праці. Живеться та працюється молодим лікарям в Україні нелегко?

6 років навчання, 2 роки інтернатури – і ти йдеш працювати. Хотів потрапити в районну чи міську лікарню, щоб побачити її зсередини. Нововолинська лікарня насправді не найгірша, у неї є багато потужностей для розвитку. Але разом з тим в адміністрації має бути бажання щось змінити.

Я приїхав відпрацювати державі, а вона не хоче надати мені житло, ми з колегою змушені знімати квартиру за власні кошти. Бувають ситуації, коли з листом від міністерства тебе ще й не хочуть брати на роботу. Так не повинно бути. Ми хочемо як краще, хочемо захисту і щоб цей «совок» пішов в історію. У нас же часто буває так: ти намагаєшся щось зробити, а тебе “ставлять на місце”.

Моя зарплата – 4,5 тисячі, це я рахую вже “чистими”. Колеги в Києві отримують і менше, бо я маю нічні чергування. Багато моїх знайомих або вже пішли з медицини, або планують піти, або виїхали працювати за кордон.

Нам потрібно розвиватися щодня задля нашого професійного зростання. Необхідно відвідувати курси, семінари, майстер класи, стажування, які зовсім не дешеві, а лікарні не в змозі їх оплачувати. Наприклад, курс по остеосинтезу коштує біля 600 євро, а про стажування за кордоном я взагалі мовчу.

— В Україні триває медична реформа, але важко зрозуміти, що відбувається. Нас таки чекають зміни в медицині?

Ми самі не розуміємо. На мою думку, не зовсім розуміє, що це має бути, наш міністр і все міністерство. Задумка була класна і, можливо, вона втілиться в життя, але в реальності зараз немає нічого. Особисто в мене нічого не змінилося в кращу сторону. Наприклад, ми пишемо все вручну і треба ще вписувати в електронну систему. Для чого дублювати роботу – незрозуміло. Багато питань з цінами на послуги, скільки лікар буде отримувати з тих грошей, які прийдуть на лікарню. Взагалі, чіткої інформації нема. Маємо надію, що все буде добре, та на це потрібно мінімум 5 років. І залишається вірити, що ще буде кому працювати.

— Чи думали про приватну медицину?

Поки зарано, потрібно набратися досвіду, але на майбутнє – звичайно. Бачу своє життя в Україні виключно в приватній медицині.

Немає сенсу працювати за 4,5 тисячі, та й люди бачать медицину через свою вузьку призму сприйняття. Я – ургентний травматолог, приймаю гострі травми, а коли 8 днів боліло, а в суботу ввечері вирішила людина прийти, – це не моя робота. В цей час можуть привезти хворого з ДТП. Донести ж щось складно, та і відмовляти важко.

В людей поняття, що лікарі мають жити в злиднях. І часто, коли ти рятуєш життя, менше вдячності, ніж офіціанту в кафе. В приватній медицині пацієнти знають за що платять і скільки, а лікар працює в комфортних умовах і отримує за це гроші.

— У вас багато фото з різноманітних подорожей. Яким чином лікар, у якого 4,5 тисячі зарплати, має можливість подорожувати?

В 2013 році ми з товаришем створили туристичний клуб “Медоходи”, в першу чергу для медиків. Далі долучилися знайомі, знайомі знайомих. Наймолодшому учаснику туристичного клубу 12 років, а найстаршому – 52.

Я складаю маршрут, також допомагає колега. Організовуючи відпочинок, маю невеликий заробіток і сам подорожую безплатно.

— А як вам Нововолинськ? Подобається?

Я його майже не бачу – постійна робота і саморозвиток не лишають часу для прогулянок. Привітні та порядні люди, хороший колектив вже рідного відділення ортопедії та травматології. Але місту однозначно є над чим працювати та розвиватися. Впевнений, що найближчим часом зміни на краще все ж відбудуться.

Спілкувалася Катерина Костючик