Найбільше борюся з міфом про те, що Нововолинськ – то радянське шахтарське місто, – дослідник історії Нововолинської громади Юрій Велінець

Велика зала з паркетом. Очі впираються у дерево, яким обшита стіна навпроти. За класикою, перед нею мав би стояти стіл радянського чиновника. А поруч у стіні ховаються двері в дрібнішу кімнату. Натомість зі стін дивляться порепані лики святих зі старих ікон. На підлозі – царські ворота з іконостасу, який колись викинув з храму одіозний його колишній настоятель Павло Лебідь. 

Нас зустрічає історик із Нововолинська Юрій Велінець. І найперше показує в цій залі стіл реставратора Артема Погрібного. Пензлі, фарби, скальпелі, пляшки з розчинами… На одній із них напис: “Дощова вода”. Той повертає навколишнім селам їхні мало не втрачені раритети, а сам у це місто приїхав аж з Харкова після перших бомбардувань, пише ВСН.

Є велика іронія долі в тому, що у тім, аби ці люди і ці артефакти зійшлися в одному просторі, сприяла війна. 

Зала з паркетом – один із кабінетів місцевого музею. Тут місту з радянським спадком, створеному совєтами на місці знесених ними ж чотирьох сіл, повертають його справжнє минуле. Юрій досліджує, знаходить, спростовує міфи, розповідає про це і відкриває зовсім інший Нововолинськ. Він – правнук учасника ОУН і син шахтаря одночасно. У дитинстві мріяв бути …священиком. 

Сьогодні Юрій Велінець працює в місцевому історичному музеї. Кілька років тому створив у соцмережах спільноту, в якій почав розповідати нововолинцям про минуле цих територій і ділитися знахідками. Згодом з колегами рушив у локальні експедиції. І раптом підсадив місто і його околиці на історію…

З історії. Нововолинськ – наймолодше місто Волині. Рішення про його створення радянська влада прийняла, коли після Другої світової тут, поруч із кордоном з Польщею, в межах Львівсько-Волинського вугільного басейну почали розробляти поклади вугілля. 10-го квітня 1951 року указом президії тодішньої ВР УРСР створили селище для шахтарів з назвою Нововолинське. У 1957 році воно отримало статус міста. Будували місто на території чотирьох сіл: Дорогиничі, Низкиничі, Будятичі та Русовичі. Нині воно входить до Нововолинської тергромади, де, окрім власне Нововолинська, є ще села Грибовиця, Гряди, Низкиничі, Тишковичі, Хренів, Кропивщина і селище Благодатне.

…Юрій ріс у Грядах, і у Нововолинську він ламає одразу два найбільші міфи. Перший – про зразкове соціалістичне місто, існування якого мало утверджувати віру в СРСР. Його знахідки показують, як Радянський союз однією рукою будував Нововолинськ, а іншою – все минуле навколо нього прагнув зробити темною плямою, стерти українцям їхню історію. Другий – про шахтарське, наркоманське і трохи бандитське місто, яке не заглиблене у своє минуле. 

Про темні плями в минулому ми говорили поміж мало не втрачених ікон. Про радянський спадок – поміж мозаїк на площі Нововолинська. Про місто, яке може бути цікавим, – поміж будинків і стін, що назавше зафіксували дух сталінської епохи, але вже мають геть інше життя. 

Навряд чи може бути краще місце, де доба СРСР така очевидна, що її можна спробувати на дотик. Як і її злочини. Одночасно. 

МІСТО ДЛЯ ГОМО СОВЄТІКУС

…«Тут часто кажуть: «Та що в тому Нововолинську показувати?». Мовляв: місто наркоманів, тут нічого не було, що ви намагаєтеся довести? І не збираюся дискутувати. Просто роблю роботу, якою живу. 

У дитинстві рідко кудись їздив, у Нововолинськ теж. Для мене то було місто комфортне і тихе. Це вже потім я почув про бандитизм і наркоманів, ніби то це давало уявлення, що Нововолинськ – депресивний. Але я бачив зелень, будинки, людей, які відпочивали. Бачив романтичне і цікаве місце. 

Чим більше місто, тим більше через метушню, напругу в ньому ти не помічаєш там вечорів. Я дуже люблю вивчати суспільство, людські емоції. От коли ти увечері ходиш Києвом, ти бачиш метушню. Немає такого, як в Луцьку чи в Нововолинську: приходить вечірня пора, сидять люди з дитячими візочками, хтось бесідує, хтось відпочиває – і відчувається, що людина вже відпрацювала, час відпочити. На цьому фоні відпочиваєш і ти. Через це я не жалкую, що тут».

…  «У книзі  «Апологія історії або ремесло історика» Марк Блок каже: приступаючи до написання роботи, історик має повністю відкинути національні, релігійні погляди, якісь особистісні уявлення того чи іншого процесу, щоб об’єктивно висвітлити історію. Те саме можна говорити про Нововолинськ. 

Так, була радянська епоха, в радянську епоху місто постало. Так, цей режим – тоталітарний, він винищував українців. Але цей етап вже пройдено. Ми маємо незалежну Україну і повинні цінувати те, що маємо». 

…  «Я розумію емоції. Можливо, теж маю свої причини, щоб знести якийсь монумент на цій території: цей режим позбавив життя мого прадідуся. 

Але пропаганда, перш за все, подається людиною. Менше – каменем, більше – людиною. От якщо посеред площі у Нововолинську буде стояти людина і говоритиме: дивіться, це місто постало тільки завдяки Радянському союзу, тоді це буде пропаганда. І коли вона розказуватиме, що ця мозаїка чи цей пам’ятник – то є уособлення величі Союзу, то це – пропаганда. А коли більшість людей, зростаючи в Нововолинську, навіть не мають уявлення, що символізують ці монументи, а дивляться і бачать тільки візуальний об’єкт? 

Зараз багато істориків, мистецтвознавців це сприймають із точки зору соціалістичного мистецтва, яке закарбувалося в такому вигляді. Ми його маємо зберігати, незважаючи на патріотичні почуття».

… «Для прикладу, є чотири мозаїки на центральній площі. На першій – інтернаціоналізм: українка, росіянка, грузинка, вірменка… З одного боку, це – елемент пропаганди, але символів комуністичних там нема. На другій – шахтар із відбійним молотком, вчитель з журналом і колгоспниця з колосками, вони уособлювали солідарність робітничого класу. Теж немає серпів, молотів, фраз якихось, тому її не чіпали. З протилежного боку – ще дві мозаїки на будівлях. На одній – чоловік та жінка, там же був герб СРСР, його замалювали. Ця історія про союз громадян СРСР, сім’ю як основу і так далі. Герб заретушували, я вважаю, що цього достатньо. Четверта – знамениті будьонівці, які стояли під червоним прапором, а коли відбулися перші процеси декомунізації, вирішили перефарбувати прапора з червоного у синьо-жовтий. Це – невдалий момент декомунізації. І смішно, і грішно, але саме ця мозаїка найбільше пропагує Радянський союз.

Однак ці елементи пропаганди можуть працювати і проти них. Бо одна справа, коли ти говориш, що була пропаганда, а інша, коли ти ще й показуєш: отакою вона була. Можна демонструвати наочно, за допомогою чого формували гомо совєтікус, людину радянську. Завжди наполягав, щоби ставити біля таких пам’ятників таблички про те, що це – елемент радянської пропаганди, й розповідати, для чого він був створений».

… «Тут кожен будинок – це уособлення радянської архітектури. Оці прямі забудови, широкі вулиці – особливості радянського містобудування. У туристичному плані говоримо про Нововолинськ як місто, навколо якого формувалася древня історія, яку маємо зберігати, а з іншого боку – про Нововолинськ як витвір радянського містобудування. І це теж є частина нашої історії, яку ми не повинні забувати. Бо якщо забувати все, то від 1944 до 1991-го маємо все перекреслити. Але для того, щоб зрозуміти вагу і цінність процесу, який був в минулому, і донести людям, що тоталітарний режим – зло, треба про це говорити.

Союз подавав Нововолинськ як витвір соціалістичного ладу. Тут втілювали інтернаціоналізм не тільки в мозаїках. Сюди звозили дуже багато людей різних національностей (усіх було більше 50-ти). Частина поверталася, але не всі. Так само атеїзм: тут його втілювали на практиці, якби якась церква і лишилася, рано чи пізно вона була б знищена.

У 1956-му в червні сюди приїжджав Микита Хрущов, тоді центр Нововолинська вже був забудований. Один чоловік згадував, що в районі площі чи бульвару Шевченка був асфальтний завод і псував вигляд міста. Коли їхав Хрущов, його зрівняли за одну ніч. Тому навіть якщо у селах, на місці яких постав Нововолинськ, і були пам’ятки, їх знищили. Ніщо не мало нагадувати про древність локації».

… «Мене часто просять показати Нововолинськ чи розказати про нього. Тому ми проводимо екскурсії. Чесно кажучи, раніше думав, що люди будуть боятися пройтися Нововолинськом. Я думав, що почую: «О-о-о, ви пропагуєте Союз, бо ви розказуєте, що це збудовано за Союзу!», і мене закидають камінням. Так, я боявся реакції на радянську історію. Але даремно.

Коли вирішували, чи демонтувати мозаїки, я пропонував їх чимось закрити. Потім це можна буде зняти і показати мозаїку минулого. Адже мине кілька поколінь – і люди скажуть, що це було мистецтво того часу. Буквально через століття їх цінність буде така ж, як і столітньої ікони.

Інакше ми наштовхнемося на ту саму критику. Наші нащадки скажуть: що це були за історики, які не змогли відстояти ці речі? Приклад – той же Борис Возницький, який захищав і зберігав іконостаси храмів, які підлягали ліквідації. Якби не він, ми б не мали цих пам’яток. Зараз розуміємо, що він зробив велику роботу, він цінний як музейник, цінний для історії. Можливо, так не було за СРСР, бо він, виходить, зберігав духовність, релігійні сакральні речі в епоху атеїзму». 

ЯКБИ НЕ ВІЙНА, Я НЕ ЇЗДИВ БИ У ЦЕРКВИ

…  «Я цікавився, що було у цій залі раніше: тут чи тодішній народний контроль засідав, чи був якийсь кабінет агітації. Але це тільки один із кабінетів. Тим часом у цьому місті досі багато хто навіть не здогадується про існування музею. 

Музей створений лише у 1998 році Надією Войтюк, першою директоркою і фактично любителькою. Я ретельно вивчив документи міської ради радянського періоду: тут постійно велася розмова про формування музею Нововолинська. Це питання було актуальним у 70-х, і у 80-х роках. Але через різні кризи затягнулося. Тільки у 98-му постав музей в початковому варіанті. І десь у такому стані і був донедавна». 

… «Війна сформувала такий своєрідний ковпак: архіви не працюють, музеї поховали фонди, в будь-який час тебе можуть  мобілізувати, можуть відбуватися якісь баталії, ніхто не знає, на що сподіватися. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, звісно, нікому не хотілося над чимось працювати. Але десь усередині квітня я зрозумів, що ситуація стабілізувалася, треба займатися історією, щоб і відволікати себе, і водночас доводити українцям, що одна з причин подій на сході чи півдні – це незнання своєї історії. 

Позаяк так вийшло, що я опинився тут, на місці, почав збір фотографій  серед людей, свідчень старожилів, їздити в експедиції.

Ми можемо шукати і плюси, і мінуси в тому, що відбувається в країні, але для цього музею то був великий плюс, бо сюди приїхав художник-реставратор із Харкова Артем Погрібний. Думав йому показати наші храми, бо окремі з них – просто храми-музеї. От грибовицька Покровська церква, там ікони 18, 19 століття, в оригіналі все збереглося. Чи Введенська церква села Литовеж – теж унікальна історія. Громада зробила там навіть невеличкий музейчик старовинних речей. 

І коли ми почали знайомитися з цими храмами (особливо, якщо це ПЦУ), нас люб’язно зустрічали, показували всі закутки, дозволяли працювати з архівами. Так ми стали вивчати цю сакральну спадщину, обходити дзвіниці і виявляти, що там зберігаються старовинні речі, які втрачаються». 

…  «Історики не терплять якби. Але якби не було війни, я більше б акцентував увагу на архівах і, можливо, менше уваги  звертав би на людські світлини, церкви і речі, які треба не втратити. 

Власне, це сталося, ми цим займаємося і це мій додатковий набутий досвід. Артем також підсів на цю волинську історію. Пригадую: ми поїхали в церкву села Лудин, піднялися на дзвіницю, поверталися, він каже:  «Ви розумієте, що я реалізував свою мрію? Я змалку мріяв піднятися на дзвіницю якоїсь старої-старої церкви і знайти якісь унікальні речі та з ними працювати». 

… «Бували випадки, коли мені казали: ти неправильним шляхом рухаєшся. Але я відчуваю, що це моє. І, можливо, я був народжений саме для цього. Я вірю у фатум долі. Навіть ту ж зустріч із Артемом Погрібним я вважаю фатумом долі: і він тут опинився, і я тут опинився. Немає в тому якоїсь логіки, це випадок, доля, але це дало поштовх врятувати стільки пам’яток. І дай Бог, ми ще врятуємо стільки». 

СОЮЗ РОБИВ УСЕ, ЩОБ СЛІДІВ СІЛ НЕ ЛИШИЛОСЯ

… «Найбільше борюся з міфом про те, що Нововолинськ – то радянське шахтарське місто. Насправді тут є велика історія. Чи це сакральна, чи світська, чи культурна, але вона є. 

Так, Нововолинськ збудований у 1950-му році. З його появою радянська влада хотіла прикрити давнину цього краю. Затуманювали історію Володимира, затуманювали історію Низкиничів, де був Адам Кисіль. Будятичів, місця народження князя Володимира. Робили так, аби всі забули про Дворницького, бо це ж «поміщик», а це людина, яка берегла ті всі пам’ятки. Тепер же ми цілеспрямовано доводимо людям, що це потрібно вивчати. 

Незважаючи на те, що Нововолинськ будувався як радянський музей соціалістичного міста, він може стати новим центром вивчення давнини. В принципі мені трішечки вдається людей у цьому переконувати. Особливо представників еліти, влади, бізнесу. Вони часто долучаються до якихось справ, пропонують підтримку, цікавляться минулим».

 «У нас тут дуже багато чого до цих пір існує в такому собі втаємниченому форматі. Банально: Івано-Зачатівська церква села Тишковичі. Там у 80-х роках був завалений вхід до склепу, де похована родина Черняків, нащадків полковників Полтавського полку Лівобережної Гетьманщини. Зараз ведемо бесіду, аби його розкопати. Адже сам храм у класичному стилі, він з 19 століття, і дуже цікаво, чи нема там у склепі церковних архівів. Позаяк то пам’ятка архітектури, просто так це зробити ми не можемо, – треба дозволи. Ми над цим працюємо.  

Шукаємо також місця старовинних кладовищ, ставимо поруч інформаційні таблиці. Бо наприклад, у тих же Грядах: я знаю, що це місце старого цвинтаря, а люди через незнання зробили там смітник. Так ми самі плюндруємо історію. 

Є багато людей, які дивуються минулому, бо просто не мали як про нього дізнатися. Тому іноді друкую спеціальні буклети, аби можна було прочитати про щось на ці теми». 

… «Мені не притаманно хотіти розповідати про знахідки. Але я часто спілкуюся, наприклад, зі священиками, які кажуть:  «Ти мусиш доносити це людям». Тому цілеспрямовано про це все розказую у соцмережах. Хоча іноді мені дорікають, що я цим хвалюся».  

… «Ось ікона «Моління про чашу» з Казанської церкви, що в Грядах. Спершу хотіли просто зняти верхній лак, який потемнів. Згодом повезли на рентген, де з’ясувалося: під низом є зовсім інше зображення. Так стало ясно, що тут оригінальніша картина, скоріше за все 18 століття. Окремі деталі ми вже почали відкривати. 

У Провідний тиждень я виступив перед громадою і запропонував, аби ми перенесли зображення «Моління про чашу» на нову дошку, а знизу відкрили те, що є. У церкву повернемо дві ікони.  Зверху зображення початку 20 століття, а під ним невеликими шматочками відкрите інше, значно миліше. Скоріше за все це сюжет воскресіння Христового. Колись у Грядах був храм Різдва Пресвятої Богородиці. У 1870 році його розібрали, почали будувати нову церкву, яку й назвали в честь Казанської ікони Божої Матері.

Російська традиція? (на Волині низка храмів, названих на честь однієї з найбільших святинь РПЦ Так, безумовно. Ніхто не має нічого проти самої Богородиці Казанської. Може, це дійсно було диво, без проблем. Та важливо, що у нас є свої ікони, які треба шанувати. Є Будятичівська чудотворна, і немає жодного храму в честь Будятичівської Божої Матері. У нас є Зимненська чудотворна, але немає ніякого храму в честь Зимненської Божої Матері. А от в честь Казанської – є. Такою була цілеспрямована політика колонізації українців з часів Російської імперії. Я думаю, це повинно бути обов’язково обговорено на рівні духовенства із залученням істориків».

… «Царські ворота, які ви бачите, були зняті з іконостасу в Низкиничах. Одні люди кажуть, що лежали у дзвіниці при в’їзді. Інші – що в одному з підземель храму, де стояла вода, тому вони ввібрали в себе багато вологи. Реставратор працює над ними більше року, насичує чи кожен сантиметр клеєм. Медальйони на цих воротах були перемальовані в 60-х роках 19 століття. Ми відкрили те, що було у 18-му.  Євангеліст у 18 столітті – юнак, а в 60-х роках 19-го – старець. Зовсім інакше і примітивніше». 

… «Навіть якби щось у Нововолинську і могло залишитися на місці знесених сіл, то Союз зробив усе, аби цього не сталося. Саме тоді втілювали так звану політику зселення з хуторів. Господарів змушували перевозити хати. А села, на території яких мало постато місто, були зачищені. Тому в місті Нововолинськ не лишилося жодних старих хатів.

Думаю, що стояло питання навіть ліквідації сільських кладовищ, що потрапляли в межі міста. Бували такі випадки, коли мешканці міста зводили будинки й натикалися на людські кістки. Це могло бути кладовище древнього села Дорогиничі або тих самих Русовичів. 

Коли місто будувалося, деякі села були просто виштовхнуті на околиці. Наприклад, центральна частина Низкиничів – під озером і Шахтарським мікрорайоном, зараз Низкиничі знаходяться північніше, не на своєму місці». 

… «Успенська церква села Низкиничі (нині храм на території Низкиницького монастиря УПЦ МП, де свого часу починав служіння згодом настоятель Києво-Печерської лаври УПЦ МП Павло Лебідь, – авт.) у 40-х роках була внесена  в реєстр пам’яток архітектури. В СРСР старалися формально робити вигляд, що вони бережуть пам’ять. Попри це в час воюючого атеїзму в 60-х роках вчиняли масові акти вандалізму, і Низкиничі не стали винятком. У 1960-му церкву закрили. Але через статус пам’ятки не могли її перевести чи в колгоспний склад, чи в клуб. А в 1962 році  молоді комсомольці зробили тут солідну провокацію. Мені здається, що це не з власної ініціативи. Скоріше за все, хтось хотів так вислужитися.

Зірвали замки з Успенської церкви, розкидали древній іконостас (ось царські ворота з нього), у багатьох іконах повиколювали очі, труну Адама Киселя відкрили, герби позривали. Старожили до цих пір розповідають, що черепом Киселя грали у футбол. Бюст Киселя, який вважається одним із найбільших творінь скульптурної пластики 17 століття, просто перекинули. Він впав і розколовся на дві частини. Так лежав до 1967-го. Поки музейник Борис Возницький, почувши про це, не приїхав сюди зі Львова велосипедом, аби ініціювати порятунок пам’ятки. Коли він все це побачив, організував за власні кошти транспорт і все зробив, щоб забрати це погруддя до Львова, де його склеїли. І коли в 1967-му наново відкрили храм, то повернули на місце. 

Врятували Успенську церкву в Низкиничах священики: було багато тих, хто небайдужий до пам’ятки. Вони писали листи на імя Хрущова, постійно кудись зверталися з проханням віддати їм цей храм для богослужінь. На що радянська влада сказала, що їм для цього треба  дозвіл прямого спадкоємця Адама Киселя. Люди знайшли жінку в Києві (я не знаю, чи вона справді нащадок родини, чи в неї просто співзвучне прізвище), і нібито вона сказала, що дає добро. Тоді в 1967-му його і відкрили». 

І ПРАДІД НЕ ВПІЗНАВ СВОЮ ДОЧКУ І ДРУЖИНУ

… «Мені – 29. Народився у Грядах, колишньому селі Калусів, на Юрія, 6 травня. Наша сім’я з тих, які називали шахтарськими. Батько – шахтар, рідний брат – шахтар. Усі – корінні волиняни. По маминій лінії всі жили в Грядах, по батьковій – в Низкиничах та Дорогиничах. Незважаючи на те, що моя прабабуся з бабусею по батьковій лінії були депортовані в Сибір, все одно потім вернулися сюди і попросили владу дозволити їй тут проживати.

Прадід Григорій Франчук був в ОУН. Встиг записати про це свідчення моєї бабусі, яка вже покійна. Знайшов справу в архіві СБУ, дізнався, як і за що його засудили. Моя бабуся і тітка знали про те, що у СРСР була тенденція судити без вини і що він фактично віддав життя за Україну, але ніхто не знав, що сталося з ним після арешту, він зник безслідно.

Через декілька місяців після арешту  бабусі та прабабусі дозволили навідатися до нього. Коли приїхали до Володимира у в’язницю й зустрілися з прадідом, він був настільки заляканий, що не впізнавав свою дочку і дружину. То був 1947-й рік. Після цього ніхто не знав, чи він у Володимирі розстріляний, чи був депортований на Сибір, чи виселений і отримав нове життя, створив десь нову сім’ю (а це теж тоді було в межах норми). У справі, яку я зміг знайти, було написано, що через рік після арешту Григорія Франчука було депортовано на Сибір, там він захворів важкою хворобою, там помер і похований».

… «Відтоді, коли я серйозно зрозумів, що стану істориком, я намагався в цю історію вникати, записувати свідчення, зберігати домашні архіви. А згодом, коли таки став істориком, то побачив, що генеалогія своєї власної родини – ще один тип історії, яка дає українцям можливість пізнати своє минуле. 

Може, для якогось рядового нововолинця такі речі, як герої Крут чи Чорнобиль, чи інші події, пов’язані із загальними процесами в історії України, – далекі. Ближче, коли ти говориш про минуле свого краю. Людина тут росла, їй цікаво, хто тут жив до неї, звідки тут взялася церква, якась могила і так далі. А свій родовід – стовідсоткова гарантія того, що хтось може зацікавитися минулим. 

В європейських країнах бум на вивчення свого коріння уже пройшов, він був трохи раніше. Сьогодні якщо в нас у родині з’являється хтось новий, наприклад, приводять додому людину, з якою хочуть одружитися, і знайомлять її з рідними, то йому одразу виносять домашній альбом. Тоді як в Європі вже виносять надруковану історію роду». 

… «Я шукав себе змалку. Не впевнений, чи то був свідомий шлях, чи то було якесь захоплення пошуками, але спочатку хотів бути священиком. Бабуся завела мене в церкву – і мені там сподобалося. Так захопився, що вдома збирав вирізки з газет якихось іконок. 

Потім я зрозумів, що вмію гарно малювати. Перемальовував у школі якихось персонажів – всі говорили, що у мене є до того талант. Правда, в старших класах цей хист і це бажання якось відбили. Тим часом у нас з’явилася англійська мова. Тоді я вирішив, що буду перекладачем і англійським філологом. У 5-му класі я побачив підручник з історії Стародавнього світу Шалагінова з фараонами, скульптурами, картами… З кожним наступним роком вивчав це все і розумів, що я хочу бути вчителем історії. Все, іншої професії для себе я надалі й не уявляв. 

Захистив магістерську роботу, і на кафедрі історії України Волинського університету мені запропонували вчитися в аспірантурі. Науковий керівник Володимир Баран дозволив самому обрати тему, мені це дуже сподобалося, бо були керівники, які насаджували тему. Подумав і вирішив дослідити історію вугільної промисловості Волині.  Чотири роки працював над цим, захистив кандидатську». 

… «Нам якось так стандартно доводили, що треба досліджувати загальноукраїнські політичні процеси. Бо що там, мовляв, вивчати в краєзнавчій тематиці, якщо документи якогось гетьмана не збереглися, якісь архіви знищені і так далі.

Мені ж захотілося перевірити, чи справді неможливо глибоко копати в локальній історії. Вирішив взяти Володимирську гродську книгу, подивитися, чи там є щось про наші села. Відкрив і побачив справи: крадіжка грошей у церкві в Калусеві, крадіжка в Тишковичах, то звинувачення родини Черняка у багатожонстві. І ці історії такі об’ємні, скорописом, від 30 до 200 сторінок. Я подумав: ого, а складалося враження, що нічого не відбувалося. Наявність великої кількість архівних матеріалів означала, що з ним треба щось робити». 

… «Розумієте, коли відкриваєш історію Волині, то згадується Полісся, Луцьк, Володимир, а цей край нововолинський – наче якась темна пляма. Мені це постійно боліло. Так я вирішив збирати відомості про села, в яких я зростав. Сам не розумів, що це будуть такі відкриття і такі знахідки.

Кожного дня з 7 ранку йшов в архів, працював до 17-ї, вивчав гродську книгу. Почав опановувати скоропис. Вів пошуки у київських архівах, в житомирському, тернопільському. Маю довжелезні файли записів з описів з тим, що саме мені треба вивчити в архівах. Чекаю закінчення війни, щоб з ними працювати. Іноді не витримую, замовляю дещо». 

ЛЕБІДЬ? НІ, ВІН ЗАЙНЯТИЙ…

… «Для когось ікона – просто сакральне місце, де можна молитися. Мене й богохульником називали за те, що ікону кладу на рентгени… Але я це роблю для того, щоб цю ікону врятувати і відкрити світові нашу спадщину. 

Так, ми брали у руки Будятичівську чудотворну ікону, проводили з нею рентгенівські дослідження, щоб довести її оригінальність. Ми сумнівалися: чи за наявності московського патріархату в тому храмі (вже згодом він перейшов у ПЦУ), її не могли замінити?  Для цього  і треба провести такі дослідження. 

У принципі довели, що вона оригінальна, однак зазнала багато втрат, тому там у більшості живопис 19 століття. Але за часів СРСР її ніхто не вивіз і не чіпав, бо лишилася маловідомою. За легендою, ця ікона 1637 року. На кіоті зафіксовано, що у її 300-ліття їй робили реставрацію. 

Наразі ходять чутки, що ікона Зимненської Божої Матері вивезена, а на місці – не оригінал. Так, чутки. Але їх треба перевірити і сказати людям, що – правда, що – ні.  Ми могли б без проблем цим зайнятися, але з мого досвіду, навіть коли ми проводили екскурсію «Сакральним шляхом» за туристичним маршрутом, який я сформував, там нам ледь дозволили сфотографувати цю ікону. Я вважаю, що храм має бути завжди відкритий до людини. З церквами УПЦ МП взагалі складно працювати на тему дослідження і збереження раритетів». 

… «Ікони, які люди не можуть самотужки зберегти, варто передавати в музей. Це добре, коли церква це розуміє. Як було, скажімо, з іконою «Таємна вечеря» зі знищеного в часи Павла Лебедя  іконостасу Успенської церкви у Низкиничах, яку нам у лютому цього року за допомоги колишнього священика того храму Віктора Мартиненка громада віддала. Вони теж могли сказати, що це їхня пам’ятка, але ні –  розуміли, що у них на шафі (а саме там роками ховали «Таємну вечерю»)  вона втрачає цінність. 

Тепер маємо відомості, що ще кілька  елементів іконостасу із Низкиничів могли зберегтися в келіях Низкиницького монастиря. Але вже пів року ведемо бесіди і не можемо туди потрапити. І, можливо, вони є й у новозбудованих храмах: часто їм передавали старі речі. Тому планую влітку велосипедом об’їхати храми 90-х років і перевірити цю версію. З того іконостасу десь могла зберегтися ікона Христа на троні, дуже висока, габаритна, бо іконостас був великим, а також ікона Воскресіння Христового. Скоріше за все, що вони були на полотні. Можливо, були передані туди, де бракувало церковного начиння». 

… «Лебідь? Ні, не реагував. Він зайнятий, у нього багато справ із Лаврою. Ми тут між собою говорили, що навіть якщо він мене піддасть анафемі за ці знахідки, я вважатиму це за нагороду. Це ж тоді я буду на рівні з гетьманом Іваном Мазепою» (сміється.

Йдемо у місто, за межі музею, який ділить стіни з міською радою, ЦНАПом та іншими «мирськими» установами. 

Ходити вулицями «музею соціалістичного міста» разом із Юрієм надзвичайно цікаво. І якби ви хотіли відкрити для себе Нововолинськ, конче необхідні саме такі прогулянки з розмовами про стіни і деталі навколо. 

…На вершечку палацу культури, стіни якого розпинає від сталінського ампіру, тримається вітру металевий півник. Звичайний металевий півник. Знаєте, такі на дахах хатів у селах ставили? Щоб крутився за вітром. І цей півник раптом, не хотячи, переносить у якийсь простий волинський сільський побут. Дуже схожий на такого собі привида минулого – символ нещадно знесених сільських хатів заради зразкового «музею». 

– А яке тут було село? – запитую в Юрія, не відводячи очей від купола палацу культури і півника. 

– Самісінький центр Дорогиничів, – відповідає він. 

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Людмила Герасимюк