Мама зниклого безвісти кулеметника з Нововолинська понад 9 років розшукує сина

Нововолинянка просила допомоги у прокуратурі, в СБУ, зверталася до різних уповноважених, в різні комітети, але згодом, утративши надію на офіційні канали, продовжувала пошуки самостійно. Серед військових вона знайшла 18 хлопців з іменем Сергій Жук. Та її сина серед них не було…

Сергій народився в Нововолинську. Як розповідає мама хлопця, на відміну від старшого брата Сашка, на якого не раз треба було й нагримати, менший син у дитинстві ріс дуже спокійним і лагідним хлопчиком, пише ВСН.

Батьки ніколи не мали з ним жодних проблем ні вдома, ні в дитсадку, ні згодом у школі. Закінчивши 9 класів ЗОШ №2(нині – ліцей), хлопець поступив до електромеханічного коледжу на спеціальність «електротехніка та монтаж серійних споруд і обладнання», після закінчення якого став студентом Волинського політехнічного університету. Потім його на дев’ять місяців забрали в армію, а коли повернувся, мама допомогла йому влаштуватися на роботу за спеціальністю на «БРВ».

Батьківщина покликала, і Сергій, не гаючись, пішов до військкомату

«Сама я вже на пенсії, але тоді працювала у три зміни кранівницею на ливарному заводі. Чоловік, який був майстром на всі руки, 19 років тому загинув у шахті. Свою майстерність він передав і обом синам. Немає такої роботи, з якою не міг би впоратися Сергій. Різьблена альтанка, мангал, клумби, потічок, смітник та все інше біля нашого дому – все це справа його рук», – жінка веде мене на подвір’я і показує все, що зробив менший син.

На початку квітня 2014-го року, повернувшись із роботи, пані Зоя знайшла в поштовій скриньці повістку з військкомату. За неї ніхто не розписувався, і Сергій міг би й не піти, але він був надто вже правильний. Наступного ранку, сів у машину й поїхав. Потім зателефонував матері і попросив принести йому ранець, зубну щітку, пасту і палку копченої ковбаси в дорогу. Приготувавши все, що він просив, жінка сіла на велосипед і поїхала до військкомату, але хлопців уже повезли у Володимир. Тож їй довелося їхати туди. На той час Сергієві виповнилося 24 роки, у нього в Білорусі вже була кохана дівчина, і на великодні свята мали відбутися їхні заручини. Та проклята війна зруйнувала все. З Володимира юнак разом з іншими мобілізованими потрапив на Рівненський полігон, а потім під Волноваху, де на 10 бійців був один бронежилет. У день «волноваської трагедії», він був за 5 кілометрів на сусідньому блокпосту. Звідти їх обіцяли відпустити додому, але повантажили у вагони і відправили під Миколаїв на полігон «Широкий Лан». Туди батьки й передали йому куплений за власні кошти бронежилет.

«В армії син служив у підрозділі зв’язку, часто супроводжував засуджених в колонії, навіть не відкриваючи кобури з пістолетом, а тут йому видали кулемет, який разом із бронежилетом важив майже стільки, як він сам, трохи підучили, посадовили на БМП і відправили воюпати на Луганщину. Вони пройшли Новоайдар, Нову Астрахань, Щастя, Сєвєродонецьк, Луганськ а потім їх перекинули під Іловайськ на Донеччину, де Серьожа стояв на блокпосту № 3196. Хлопці, з якими він служив, приходили у відпустки, а коли я запитала, чому його не відпускають, син відповів: «Мамо, в них є діти, а я неодружений. Якщо всі підуть, то хто захищатиме блокпост?». «Синок, тоді ти хоч телефонуй мені. Скажи всього лише два слова, що ти живий», – просила я. Прийшовши не раз із третьої зміни не лягала спати, поки в трубці не почую його голос»,- згадує мама Героя.

«За роки пошуків я знайшла 18 хлопців із іменем Сергій Жук…»

Син ніколи не скаржився рідним на нелегку долю воїна, завжди казав, що все добре, просив маму, щоб не хвилювалася. Мовляв, стріляють десь далеко, а там, де він, спокійно.

«24–го серпня 2014-го року, в День незалежності, Сергій телефонував тричі. Я тоді дуже переживала, адже по телевізору почула про посилений обстріл Дачного і Дзеркального. Останнього разу він зателефонував увечері 28-го серпня. Ми говорили майже годину. Я плакала, казала йому, щоб вони всі втікали звідти. А він: «Мамо, ми у потрійному кільці. Нема куди тікати…». А 29-го серпня вже ніхто не відповідав на мої дзвінки …», – витирає набіглі на очі сльози жінка.

Згодом хлопці, які залишилися тоді в живих, розповідали рідним, що коли відкрили той страшний «зелений коридор», то п’ятеро бійців, серед яких був і Сергій Жук, виходили на БМП. Під час обстрілу троє хлопців загинуло, ще дехто потрапив у полон. Тому свідків того, що сталося з Сергієм, немає.

«Зв’язку з сином не було два тижні. Я їздила у Володимир, просила тодішнього комдива Яцківа знайти мою дитину. Він подивився в комп’ютер і сказав, що Сергій Жук є серед живих. Я просиділа там пів дня, поки привезли 16 хлопців, яким удалося вийти з-під Іловайська. Як вони прибули, побігла до буса, а там був Сергій Жук, але не мій. Через два тижні ми зі старшим сином поїхали в Запоріжжя, де я здала кров на аналіз ДНК, а потім обійшли всі госпіталі та лікарні, всюди брали номери телефонів. Після цього поїхали в Дніпропетровськ, у госпіталь Мечнікова. Там у морзі лежало 57 тіл загиблих бійців, упізнати з яких можна було за ланцюжками, хрестиками чи татуюванням, хіба що десятьох, інші – понівечені: без ніг, без рук і страшенно роздуті. Я старалася тримати себе в руках, а от Саша, надивившись на це жахіття, втратив свідомість». Став пити. Правда, через рік, покинув. У нього тоді якраз донечка народилася – Аня. Тож тепер і в мене є якась радість, а то всі ці роки рятувалася роботою, працювала по дві зміни. Повернувшись додому, вишивала, в’язала, шила, щоб тільки не думати і не плакати», – з сумом згадує ті страшні дні мати воїна.

За ці роки жінка ще декілька разів здавала кров на ДНК, але безрезультатно. За її словами, спочатку пошуками Сергія займався військкомат, поліція, потім ГУНП. Та згодом усе це якось затихло. Нещасна мати просила допомоги у прокуратурі, в СБУ, зверталася до різних уповноважених, в різні комітети, але згодом, утративши надію на офіційні канали, продовжувала пошуки самостійно. Серед військових вона знайшла 18 хлопців з іменем Сергій Жук. Та її сина серед них не було…

А через пів року після трагедії під Іловайськом в Інтернеті з’явилося відео з полоненими українськими солдатами у Луганську.

«Сусідка побачила на цьому відео хлопця, дуже схожого на Сергія, і сказала мені. Але ми це відео побачили аж через рік. На ньому і справді – геть мій Сергійко. І очі його, і тонкі, як у піаніста, пальці. Я відразу ж поїхала до Володимира, потім – у поліцію, в прокуратуру, до слідчого, до Києва, але без толку», – скрушно хитає головою жінка.

За ці роки жінка багато разів побувала в столиці. Вона постійно спілкується з бійцями, які повернулись з полону, відвідує круглі столи, буває на різних зустрічах із представниками влади, Червоного Хреста, силових структур, спілкується з рідними інших зниклих безвісти та людьми, які займаються їхнім розшуком. Під час тих поїздок її оселю двічі обікрали.

«Куди тільки і до кого я не зверталася, куди не їздила, але всюди на мої прохання і запитання відповідь була одна: «Нічого не знаємо , не чули, і нам нічого невідомо». От, вкінці минулого року в черговий раз разом з іншими рідними зниклих безвісти воїнів побувала в Києві на зустрічі з Уповноваженим з питань зниклих безвісти при особливих обставинах Олегом Котенком, але знову так нічого нового і не почула. І що найбільш прикро, так це те що під час таких зустрічей до нас жодного разу не вийшов президент», – витирає набіглу сльозу мама Героя.

«Командуванню вигідно визнати сина мертвим»

«Приїхавши у столицю, спершу йду в Миколаївський собор, аби помолитися і поставити свічку за здоров’я Сергія та рідних. Щонеділі буваю на церковній службі у храмі. Багато разів була у різних ворожок та екстрасенсів, і всі вони кажуть, що син мій живий. Я часто набираю його номери і вірю, що колись він візьме трубку. Не раз представники Червоного Хреста з області влаштовували зустріч рідних безвісти зниклих бійців із представниками, влади, ОБСЄ, СБУ та армійським начальством. Говорили про зниклих бійців, але так, у загальному, без жодної конкретики. Мені на одній із таких зустрічей «айдарівці» навіть медаль «За незламність духу» вручили. Мабуть, за те, що ще не вмерла за ці роки», – іронізує жінка.

За час пошуків знайшлося багато охочих нажитися на горі матері. До неї постійно телефонували якісь негідники, представляючись співробітниками СБУ і ще невідь ким, заявляючи, що її син у них. І він повернеться, якщо вона заплатить викуп. Дехто пропонував свої послуги в пошуках, якщо вона, звичайно, заплатить «невеликий аванс».

«У мене й номери телефонів їхні збереглися. Спочатку я боялася брати трубку, і її брав сусід (старший син із невісткою та бабусиною розрадою – внучкою Анічкою мешкають окремо), а потім і сама навчилася з ними спілкуватися. Щоразу просила дати телефон синові, щоб поговорити з ним. Це все зеки телефонували з в’язниці. А якось перед Великоднем я сиділа в крані, коли задзвонив телефон. «Альо! Альо! Кто ето? Кто ето? – думали, я назву своє ім’я. Далі: «Мама, мама, ето я – Сєргей. Вишлі мнє дєнєг!», – кричав хтось хрипким, пропитим і прокуреним голосом. А мій Серьожа не пив, не курив і ніколи не розмовляв російською. Я їм тоді сказала, що син уже вдома, щоб більше не телефонували. Через п’ять хвилин прийшло послання: «Ти больше своєго сина нє увідіш і нє услишіш». Я тоді так розхвилювалася, що й на роботу не пішла. А сусід, домовившись зі знайомою «ПриватБанку», як би вислав гроші, які й досі десь витають у повітрі», – розповідає пані Зоя.

В листопаді 2016-го року командування частини подало позов до Володимир-Волинського суду. Сергія Жука, який у міжвідомчому центрі при СБУ числився, як «заручник у полоні», хотіли визнати спершу безвісти зниклим, а потім – померлим.

«Їм, звісно, вигідно визнати його померлим. Не загиблим, а померлим. Ніхто тоді його більше не шукатиме. Та на руках у мене було те відео та ще купа різних паперів, ознайомившись з якими, суд прийняв рішення: вважати Сергія Жука живим і у полоні. І я вірю, що мій Серьожа живий, вірю, що колись він прийде додому. Хіба мало було випадків, що люди після Другої світової поверталися через 20 -30 років. Зараз так само багато полонених є у різних російських таборах і СІЗО, в Чечні, в Сибірі теж бачили хлопців, які розмовляли українською мовою», – наперекір усьому не здається мати.

«До мене після зникнення сина й Аліна – наречена Сергія приїжджала, погостювала кілька днів. А потім знайомі розповідали, ніби вона заміж збиралася. І я її не осуджую, адже стільки часу минуло, а вона – ще зовсім молода дівчина…», – зітхає, сумно усміхнувшись, пані Зоя.

Автор Валентина Савчук