Любив молочну кашу, торт «Наполеон», лабрадорів та міцну каву: спогади про загиблого Героя з Нововолинська Тараса Харука

Тарас Харук з Нововолинська любив молочну кашу, торт «Наполеон», лабрадорів та міцну каву. До нестями кохав свою другу половинку –Жанну. Дуже багато працював для того, щоб втілити свою мрію – стати хірургом. Обожнював музику і подорожі. Але це все в минулому…

Лейтенант медичної служби Тарас Харук з позивним Айзек загинув під час обстрілу Харкова. Вранці, 30-го серпня 2022 року, офіцер повіз бійців у госпіталь на обстеження. Вийшовши зі шпиталю, він зайшов у сусіднє кафе разом із медсестрою за кавою. Там їх накрив артобстріл. Тарас загинув одразу. До його 27-го дня народження залишилося лише 5 днів, пише ВСН.

«Він завжди вважав мене маленькою дівчинкою, меншою, ніж я є»

Тарас Харук та Жанна Петровська прожили разом 8 років, однак одружитися так і не встигли. У 2022 році хлопець пішов захищати Україну і загинув, не встигнувши одягнути на власні заручини парадну форму і подарувати  обручку своїй обраниці…

«Тарас усе вагався із заручинами: мріяв, аби вони були дуже гарні – з оркестром, і він у парадній формі. Я вже зневірилася побачити обручку. Знайшла я її через 1,5 місяця після його смерті в кишені його улюбленого рюкзака. Вона була надзвичайно красива, але маленька мені. В цьому був увесь Тарас. Вся його чарівність і особливість. Перший подарунок, який він мені зробив –  трішки тісна мені сорочка. Його останній подарунок теж був трішки маленький. Для мене це символічно. Бо він завжди вважав мене маленькою дівчинкою, меншою, ніж я є. А я могла на нього покластися, бо знала, що він не підведе. Я ніколи не казала йому про те, що він був єдиною людиною у цілому світі, від якої я хотіла б мати дітей», – запевняє Жанна. 

Любов до медицини міг порівняти лише з любов’ю до музики

Тарас народився 5-го вересня 1995 року в Нововолинську в родині історика. Тож і не дивно, що цей предмет, а також біологія та хімія стали для хлопця найулюбленішими.  Попри те, найбільшим його захопленням уже зі школи була музика та медицина, якими захоплювався вже з шостого класу, мріючи стати хірургом і рятувати людей.  Він грав на гітарі та обожнював старі рок-гурти: «Metallica», «Megadeth», «Judas Priest», «Motörhead», «Black Sabbath» та «Pink Floyd» мріючи  відтворити  у власній майстерні гітару Едді Ван Хелена.

«У сина був досить спокійний і товариський характер. Учився він непогано – гімназію закінчив із золотою медаллю. Мав багато друзів, любив гасати на велосипеді, у середніх класах захопися грою на електрогітарі. Грати навчився самостійно, збирав гроші на різні електропристрої до неї і ще зі школи мріяв про професію лікаря-хірурга, як і його улюблений герой популярного серіалу «Доктор Хаус». Для здійснення мрії докладав чимало зусиль, вивчав спеціальну літературу »,-  розповідає тато Героя пан Андрій. 

«Брат був гордістю нашої сім’ї: дуже добре склав ЗНО, навчався на бюджеті, працював над втіленням своєї мрії – стати хірургом. Я не зустрічала більше людей, які б настільки вперто й завзято йшли до мети»,  – запевняє молодша сестра , яка зараз працює журналісткою у Польщі, Дарина Харук. 

Закінчивши школу, Тарас з першого разу вступив на лікувальний факультет Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. Правда, перші два роки навчання дались нелегко не лише йому, але й батькам. Та згодом усе налагодилось. Навчаючись у виші, юнак вступив на військову кафедру, цілеспрямовано прямуючи до своєї мрії – професії хірурга. Тут, у древньому місті Лева у 2013 році  доля звела його з уродженкою Гайворона, що на Кіровоградщині, студенткою ЛНУ Жанною Петровською, яка стала для нього тією єдиною зіронькою, без якої вже не уявляв свого життя. 

Отримавши диплом і звання молодшого лейтенанта,Тарас продовжив навчання в Українській військово-медичній академії у Києві, де й проходив інтернатуру.

«Україна втратила  блискучого лікаря і воїна, а я  – батька моїх ненароджених дітей»

«Мені важко щось говорити, бо жодні слова у світі не повернуть мені ЙОГО. І жодні слова не здатні розповісти про глибину цієї втрати. І про нього. Я була переконана, що цей хлопець – моя душа. І жодна людина у цілому світі нам його не замінить.

Україна втратила блискучого лікаря, воїна і батька моїх ненароджених дітей. Наші діти були б найчудовішими і найдобрішими малюками. Бо в такого батька не могло б бути інакше. Я знаю, що він був би найкращим татом у світі.

Він завжди прагнув мене здивувати та потішити. Готував для мене, вершковий суп із грибами, який  згодом став нашою традиційною стравою.  І лише через декілька років він зізнався, що я йому настільки сподобалася, що спершу, щоб мене порадувати, нагрів мамин, а вже потім навчився готувати його сам. 

Тарас завжди вставав раніше, бо вже о 7 ранку їхав в  академію, але завжди залишав мені каву. Знав, що я не п’ю гарячу, тому кип’ятив її раніше. Тож, коли я прокидалася, на мене щоранку завжди чекала тепла кава», – згадує дівчина.

Так було всі роки, що вони жили разом у Києві. А ще він щодня цілував кохану тихцем у лоб, бо не хотів її будити зранку. Так прощався завжди.

«Я згадую, як він приходив рятувати мою гуртожитську сусідку, бо та хворіла. У неї була висока температура, і Тарас ще, коли вчився, приходив до нас, аби її послухати. Приносив ліки і вчив мене робити уколи. Спочатку я дуже боялася, а навчившись,  робила уколи і йому. Він  їх страх, як ненавидів, але терпів. Хвалив мене,  казав,  що я природжена медсестра.

Навіть важко передати,  скільки докладав він сил,  щоб бути моєю опорою. У будь-якій ситуації  завжди казав: «Ти така ж, як усі, але трошки краща. Пам’ятай про це», –  згадує Жанна роки, прожиті поруч із коханим. – А ще щоразу, щойно  я заходила у квартиру, він вибігав з кухні – обожнював готувати для мене різні смачності. Якось спеціально знайшов рецепт курячих крилець які я дуже любила, щоб приготувати для мене.

Коли ж я пізно поверталася з роботи, він кричав з кухні: «Пшивет, котейкінс». Вибігав обійматися. Щоразу. У нас була традиція: Тарас грав на гітарі частину пісні Metallica «Nothing Else Matters», а я вигадувала абсурдно сумні сюжети під цю пісню, і ми разом з цього сміялися. Він завжди був моєю командою. Ми росли разом, і це реально була моя команда».

Обожнював подорожі та автомобіль

За словами дівчини, її коханий дуже любив подорожувати Україною, особливо, коли сам був за кермом. З ним авто перетворювалося на найбезпечніше місце на землі. Настільки ідеально він водив машини. Його найбільшим бажанням було побачити найкрасивішу трасу, за версією «Top Gear», – Trans Fagaras, у Румунії. А ще Тарас любив молочну кашу, торт «Наполеон», лабрадорів та міцну каву. Обожнював також кататися на велосипедах і авто та гуляти териконами в рідному місті чи досліджувати доти.

«Разом  ми об’їздили пів України: поїзди, маршрутки, машина. Жодного разу ніхто з нас не залишався сам на сам. Інколи їздили в село до його бабусі та діда. Там  Тарас був – «хазяїн». Він все міг і все робив. Для мене сам змайстрував книжкові полиці, моїй мамі сплів кошика. 

З мамою вони взагалі були нерозлийвода. Обоє – ранні «птахи». І коли Тарас приїжджав до нас, вони вранці сідали пити каву, яку Тарас варив для мами. За кавою,  балакали про те,  як  в домі  та на обійсті все має бути чистенько і до ладу. Мовляв,  у «хазяїна» не може бути не скошене подвір’я. Мама притримувалася тієї ж думки. 

Інколи він пускав її за кермо, вчив їздити. Я тоді одразу тікала з машини, не довіряла такому водієві. Тарас же навпаки, її постійно хвалив, бо любив, як рідну. І мама його любила. Востаннє ми бачилися у березні 2022 року. Він залишив мамі свою теплу військову куртку, через що мама розплакалася. Тарас наснився їй одразу після похорону – сказав: «Тьоть Ал, дякую за тилове забезпечення». Жодного разу до того сну мама не чула фрази «тилове забезпечення», а Тарас її постійно говорив…

Він справді був надзвичайним. Не тому, що так треба казати, бо людини немає, а тому, що я досі плачу, бо не можу без цієї людини жити. Про поганих людей не згадують. Поганих оплакують про людське око. За ним плачуть усі. Досі…І я вірю, що він і зараз продовжує піклуватися про мене, як піклувався усі щасливі наші 8 років…» – розповідає Жанна.

Робив те, що любив і умів найкраще – рятував людей 

Повномасштабна війна застала Тараса Харука в Києві, де він готувався до випуску в академії. 24-го лютого юнак якраз проходив переддипломну практику в одному зі столичних військових госпіталів. Коли на Київ полетіли ракети і снаряди, відбувся прискорений випуск. Дипломи молодим офіцерам висилали поштою, коли дехто з них уже був на фронті. Тарас же близько місяця лишався в столиці, чекаючи на розподіл до частини. У перші дні, коли на околицях столиці йшли бої, важких поранених було відносно не багато, тому ними займалися переважно досвідчені лікарі та професори. Тарас, у підпорядкування було декілька бійців тероборони, займався переважно охороною медустанови.

«Потім, коли сина вже не стало, я знайшов у його паперах посвідчення про відрядження, звідки дізнався, що він виїжджав на передову за пораненими. Та сам він про це не зізнавався, коли ми розмовляли по телефону. Ми віддали  йому стареньку дружинину «Панду», щоб легше було добиратися в академію, оскільки мешкали вони з дівчиною на лівому березі. Тому коли в березні Тарас отримав розподілення в 14-ту бригаду, запитав: Як же ти, синку, будеш тепер добиратися на місце? Машину, мабуть, залишив біля квартири. Тарас засміявся: «Завдячуючи моїй вродженій завбачливості, авто стоїть заправлене і готове в дорогу біля госпіталю», – ділиться спогадами пан Андрій.

Коли молодий лейтенант окільними дорогами  прибув нарешті у частину, його призначили на посаду ординатора лікувального відділення медичної роти. Місяць він перебував у Володимирі, ходив у наряди, й користувався авторитетом серед підлеглих. Крім нього, в роті було два стоматологи та медсестри. 

На другий день Пасхи Тарас  зателефонував батькам і попросив забрати автомобіль, повідомивши,  відправляється на передову. Спочатку він  рятував поранених під Дружківкою, потім у кількох місцях на Донбасі, а далі їх передислокували на південь Харківщини. 

Якихось п’ять днів не дожив до свого двадцятисемиріччя

«З0 серпня син привіз кількох воїнів у Харківський госпіталь. Відправивши водія в одне з відділень по документи, він разом з медсестрою з Ковеля зайшов у сусіднє кафе за кавою. Там їх і накрило ракетою. Тарас загинув одразу. До його 27-го дня народження залишився не повний тиждень. Медсестру намагалися  врятувати, але не змогли.

Лише згодом, після його загибелі хлопці, які були поруч із ним на війні, розповіли, з яких ситуацій він витягував поранених, як їх рятував. Нам він, коли телефонував, казав, що в нього все добре. Дуже любив лузати насіння, на яке перейшов, кинувши палити..Тому ми постійно пачками передавали йому через волонтерів. соняшникове насіння. Коли був на Донбасі, давав мені слухати в телефоні тамтешніх цвіркунів, – з сумом згадує Тарасів тато. – Тільки раз я по голосу почув, що він чимось дуже пригнічений. Виявилося, що в той день загинув  Сергій Власенко, який був у нього водієм.

Тарас пробував врятувати друга, надавши першу допомогу, але до госпіталю його так і не довезли… А взагалі він старався  ніколи не занепадати духом. Завжди казав мені: «Тату, з тобою легше розмовляти, бо ти – оптиміст, мама ж постійно плаче». Маму він просто обожнював, адже обоє мали схожі характери. Коли приїжджав додому, грав їй на гітарі, а ще дуже любив вибирати з нею майбутній автомобіль.

Любив куховарити. Сам надавав перевагу простій їжі, кашам (навіть на фронті кухар, на його замовлення, лишав порцію несмачної каші, яку син заливав молоком), а вдома завжди намагався приготувати для мами щось смачненьке й оригінальне. А ще обожнював кермувати авто. За кожної нагоди намагався підмінити штатного водія і самому сісти за кермо. Авто для його медпункту – вживаний джип – завдяки зусиллям волонтерів (зокрема –  сестри Дарини та її друзів) придбали в Італії  й передали на фронт буквально за два тижні до Тарасової загибелі».

Поховали з гітарою в труні

«Спочатку нам щастило чути Тараса щодня. Він ділився новинами. А в останній місяць ми часто отримували лише короткі повідомлення: «Привіт. Живий» або аудіозаписи. Він був настільки зайнятий, що просто не вистачало часу спілкуватися.

Понад усе брат дуже любив музику. На свою першу гітару заробив сам у шостому класі. А вже в старшому віці полюбляв збиратися з друзями на нововолинських териконах, грати на інструменті й виконувати пісні. Найбільше ж йому подобався класичний рок. Коли брат кудись мене підвозив на авто, ми любили голосно увімкнути хіт «Have You Ever Seen The Rain?» американського гурту й співати. Вона ж лунала, коли ми проводжали Тараса в останню дорогу. Частина його серця належала медицині, а інша – музиці. Тому в труну ми поклали гітару, аби струни, до яких він так любив торкатися, завжди були з ним», – згадує Дарина.

За проявлені мужність, героїзм  і жертовність стосовно поранених побратимів Тарас Харук отримав відзнаку головнокомандувача ЗСУ «Хрест хоробрих», а указом Президента України посмертно нагороджений орденом «Богдана Хмельницького 3-го ступеня», який нещодавно вручили батькам Героя.

Автор Валентина Савчук