«Хлопці, ви знаєте, що це – дорога в один бік»: спогади про загиблого Героя з Нововолинська
Усім своїм коротким життям Радислав Гузар з Нововолинська заслужив звання «Героя України». Спецпризначенець з 5-го батальйону «Любарт» 12-ї бригади «Азов» проявив відвагу, самопожертву та безстрашність у найскладніших умовах війни. Він з дитинства був енергійним і спортивним, а на фронті став символом мужності для своїх друзів і побратимів.
Радислав народився 17 січня 2001 року у Нововолинську і був старшим із двох синів Наталії та Ростислава Гузарів. Мав меншого брата Арсена, який нині навчається у дев’ятому класі, пише ВСН.
«Радик з дитинства зростав жвавим, енергійним та спортивним хлопчиком, любив грати у баскетбол та футбол, займався воркаутом. Він цінував дружбу і мав багато друзів. Ніколи не цурався того, звідки він є, та щоб не ставалось, був відкритою та щирою людиною, яка ніколи не залишала в біді рідних і просто знайомих. Він обожнював дивитись аніме, любив українські ігри. Причому, серія ігор «S.T.A.L.K.E.R.» дуже вплинула на нього та допомогла сформувати його особистість. Тож із нетерпінням чекав на другу частину цієї легендарної гри, але так і не зміг дожити до її релізу. Однак, саме через його мужність та героїзм, «s.t.a.l.k.e.r. 2: heart of chornobyl» змогла побачити світ. А ще він був меломаном, із задоволенням слухав пісні, особливо зі свого улюбленого жанру – Фонк», – згадує молода дружина Героя.
Навчався Радислав у Нововолинській спеціалізованій школі-колегіумі №1, після закінчення якого у 2017 році став студентом групи 2-КТ-17 факультету «Комп’ютерна інженерія» Нововолинського електромеханічного коледжу. Отримавши у 2021 році диплом, готувався відслужити армію.
Завжди знав, чого хоче, й умів добиватися поставлених цілей
«Ми з Радиком подружилися, коли він навчався в коледжі. В одній групі з ним було багато моїх однокласників. Виявилося, що у нас багато спільних інтересів та захоплень. Стали проводити час в одній компанії, разом гуляли, грали на стадіоні біля першої школи баскетбол та футбол, ходили у спортзал відтискатися на турніках, де нам не було рівних. Він був дуже хорошим другом, мав почуття гумору, був веселим, зібраним й наполегливим хлопцем, завжди знав, чого хоче, й умів добиватися поставлених цілей. Якщо в когось із нас виникали якість не проблеми, ми завжди старалися долати їх разом. І тепер мені його реально не вистачає», – запевняє друг Радислава Саша Анталовці.
«З Радиславом ми були знайомі ще з підліткового віку. Разом гуляли в одній компанії, ходили на турніки, цікавилися комп’ютерами й телефонами, а згодом – дівчатами. Мені завжди дуже імпонували його енергійність, неабияке почуття гумору, принциповість, стійкість його патріотизм та готовність завжди прийти на допомогу другові, який потрапляв у біду.
Він був першим, хто з радістю зустрів та обійняв мене в рідному місті, коли після дев’яти місяців поневірянь по рашистських ШІЗО та колоніях, я повернувся додому, запросив вступати у підрозділ «Любарт», аби разом мстити ворогам за розчавлену молодість, не здійснені мрії й задуми , смерть побратимів, та чим скоріше прогнати їх з рідної землі. Це був справжній друг – надійний, сміливий та безкорисливий, який ніколи не пасував перед труднощами та вірив у перемогу добра над злом. Його смерть для мене величезна втрата, невигойна рана, яка болить ще й досі», – зітхає друг юності Юра Чапюк.
Коли росія вторглася в Україну, троє друзів, не вагаючись, пішли до військкомату. Усі вони були вмотивовані і вважали за честь іти боронити Батьківщину. Але їх в армію не взяли, зауваживши, що не підходять за віком, послали розносити повістки та виконувати інші завдання комісаріату. Після цього хлопці приєдналися до місцевого добровольчого формування територіальної громади, яким керував керівник муніципалів Сергій «Брат». Вони групами патрулювали місто, виявляли правопорушників, чергували вночі на автостанції й охороняли важливі об’єкти соціально-енергетичної інфраструктури.
А на початку травня 2022 року 21-річний Радислав Гузар («Старий») став бійцем загону спецпризначення «Любарт», який мав діяти у структурі територіальної оборони Волині (був сформований для партизанської війни). Йдучи на фронт, юнак сказав рідним, що йде захищати свою сім’ю, аби вороги ніколи не були під вікнами їхніх домівок. Командував загоном Вадим Крикун («Янкі»), комісар – Андрій Дяченко («Хорват»). До його складу увійшли переважно добровольці, ветерани АТО та полку «Азов», футбольні фанати, члени організацій «Національний Корпус». Згодом загін став одним із підрозділів ССО «Любарт». В середині червня і майже до кінця липня 2022 року спецпризначенці «Любарта» три місяці виконували бойові завдання на Запоріжжі та на Донеччині. Зокрема, брали участь у боях за Нескучне та Велику Новосілку.
«Майже три роки разом – це так мало і так багато…»
Перед відряджанням на передову Радислав через друзів познайомився зі своєю майбутньою половинкою Вікторією Шаройкіною.
«Познайомилися ми взимку 2018 року. Спершу це було просто знайомство. Ми вряди-годи зустрічалися у якійсь компанії, віталися й розходилися. Згодом стали придивлятися одне до одного, інколи ходили на прогулянки. А поєднало нас аніме, яке Радик просто обожнював. Причому, якщо вибір був між серіалом та японською анімацією, він зазвичай обирав другий варіант.
Саме завдячуючи аніме, та онлайн іграм, у нас знайшлася спільна тема для подальшого спілкування, оскільки це був наш спільний інтерес. Юнак завжди допомагав мені, став для мене веселим промінчиком. Тож із 9 червня 2022 року ми почали зустрічатися уже серйозно. А 24 грудня, в один із приїздів Радика з чергової «гарячої точки», зіграли весілля. Ми були дуже щасливою парою, але щастя наше виявилося дуже і дуже коротким – якихось неповних три роки…», – з болем у голосі зауважує Віка.
За словами молодої вдови, коли коханий ішов на війну, вони домовилися, що постійно будуть на зв’язку й ніколи нічого не приховуватимуть одне від одного, де б не були та що б з ними не відбувалося.
31 липня підрозділ «Любарт» прибув на ротацію до Луцька. Тут бійці три місяці проходили бойове залагодження поблизу кордону з Білоруссю та на Іваничівщині.
А на початку літа 2023 року – новий наказ і нова «гаряча точка». Цього разу – Бахмут, де хлопці майже два місяці громили «Вагнер».
З першого дня війни поруч із Радиславом був земляк і побратим по зброї із позивним «Араб», якого за декілька днів до своєї смерті, він витяг важко пораненого, а потім евакуйовував з поля бою, врятувавши йому життя. Хлопці разом навчалися в коледжі («Араб» був на два курси старший), а потім разом били ворога у взводі Павла «Куща».
Повернувшись з-під Бахмута, частина бійців «Любарта» поїхала на навчання до Польщі. Серед них були і Радик з «Арабом». Пробули вони там 1,5 місяця, а після повернення в Україну, їх на десять днів відправили у табір відпочинку «Ровесник».
Початок рейд у на острови та лівий берег Конки
У середині літа Сили оборони розгорнули на Херсонщині операцію, яка отримала в медіа назву «Рейд через Дніпро». Українські спецпризначенці висадили на семи катерах, кожен із яких перевозив по 6-7 бійців, на лівому березі Дніпра поблизу села Козачі Лагері, десант, прорвавши російську оборону вглиб на 800 метрів. Серед них були та дві групи спецпідрозділу «Любарт» під командуванням сержанта «Райва» та бійця із позивним «Аркан». Вони переправлялися на лівий берег кількома човнами.
Подолати Дніпро їм удалося лише з другого разу, бо спершу, за 10 хвилин після посадки, по них вдарив російський міномет. Кілька людей «Аркана» не змогли доплисти до лівого берега та змушені були повернутися. Точки висадки груп також прострілювалися. Потім на місце висадки десанту русня перегнала близько трьох сотень людей із «Шторм-Z» з Олешок.
Зав’язався дуже жорстокий бій, багато ворогів було знищено. На жаль, у тім бою також загинули «Аркан» та кулеметник Ігор Стасюк («Джокер») та його помічник, які 20 годин стримували атаки ворога. Евакуювати їхні тіла на правий берег було досить складно: треба було форсувати човнами дві річки Дніпро та Конку й подолати острови та болота, які ворог постійно обстрілював з мінометів.
Бійці підрозділу намагалися винести тіла загиблих побратимів, але їхні спроби виявилися невдалі: на заваді стала складна болотиста місцевість, кожен клаптик якої прострілював ворог.
«Вночі, 7 серпня, нашій групі, в якій, окрім мене, був також і Радислав, було поставлено завдання – пробратися на острів між Дніпром та Конкою, дочекатися ранку та допомогти суміжникам витягти тіла загиблих побратимів. Ніч була дуже темною, нічого небуло видно навіть через прилад нічного бачення. Добравшись до острова, ми зустріли хлопців зі свого підрозділу та суміжників. Вони сказали, що зуміли витягти лиш одне тіло, а два інші забрати не вдалося. Один із бійців за допомогою програмного забезпечення вказав мені точне місце знаходження загиблих на лівому березі. І вже там я дізнався, що мені, Радику, «Псіху» та «Екстрі» доведеться переплисти Конку, дістатися на лівий берег, відшукати й евакуювати тіла побратимів», – розповідає побратим.
«Там наші побратими, які мають лежати в рідній землі»
Перебувши на острові до ранку, четверо сміливців пішли забирати свої сховані раніше надувні жилети та інші потрібні речі. І в цей момент на лівому березі спалахнув гучний стрілецький бій. Над їхніми головами засвистіли кулі а тоді вдарили ворожі міномети. Міни долітали й до острова. Хлопці залягли, якийсь час перечекали й повернулись до своєї групи. По рації їм передали, що на лівому березі є загиблі та поранені. Суміжники доставляли поранених на острів, а Радислав допомагав їх переносити. Потім їх група отримала завдання все ж плисти через Конку на лівий берег.
«Дізнавшись про це, хтось із суміжників зауважив: «Хлопці, ви знаєте, що це – дорога в один бік. У нас лишився лише один човен, і той пробитий, і ми відходимо, а ви лишаєтеся самі», на що ми відповіли, що там чекають наші побратими, тіла яких, мають бути поховані в рідній землі. Було страшно, але ми перемогли себе, а драйвер (людина з роти матеріально-технічного забезпечення, яка керувала човном) перевіз нас через річку. Ділянка, де лежали загиблі, була ймовірно замінована, але, слава Богу, жодної водної міни ми не зустріли. В болоті побачили тіло одного з побратимів. Оскільки воно пролежало на сонці понад тиждень, упізнати його було досить складно, але ми здогадались, що це – «Аркан». Доставили його до пірсу – точки евакуації, поклали ближче до води й пішли шукати тіло «Бєлого», яке, як нам повідомили, знаходилося в радіусі 30 метрів. Але там його не було», – зауважує побратим.
«На нього завжди можна було покластися, як на самого себе»
Глянувши у програмне забезпечення, командир групи побачив що воно лежить трохи далі. Перепочивши, хлопці знову взялися до роботи. Зібравши тіла докупи, ледь засунули їх у поліетиленові мішки, але один мішок порвався. Знайшли якісь ноші, але вони теж не витримали ваги. Періодично над ними зависав ворожий дрон. Був момент, коли вони, тягнучи тіло «Бєлого», опинилися на відкритій, без жодного зеленого кущика, місцині. Помітивши над собою дрон, попадали в болото й подумки прощалися з життям.
На щастя, обійшлося – дрон полетів. Хлопці украй потомились. Здавалось, що виконати поставлене завдання – просто не реально. Мало того, що вони знаходились серед боліт, що ворог постійно обстрілював місцевість, так ще й тіла побратимів, що ще за життя були великими й здоровими мужиками з вагою понад 90 та 100 кг, пролежавши 7 днів у воді при плюсовій температурі, стали взагалі не підйомними.
«Це завдання було найважче, що я будь-коли робив у житті. Та я завжди казав, що поруч зі мною воюють сильні духом воїни, особливо Радислав. Я мало зустрічав таких людей. Такий ще зовсім молодий, – він був надзвичайно відважний та відповідальний, ніколи не пасував перед труднощами й завжди ішов у саме пекло. Був урівноваженим та справедливим, завжди говорив, що побратими стали для нього сім’єю. На нього завжди можна було покластися, як на самого себе. Мені завжди його не вистачатиме», – сумно зазначає побратим.
Бог почув молитви трьох сміливців – відвів біду
Добрались до горбка, де їх, ніби й не було видно, але прилетів дрон, а потім, помітивши якийсь рух, по хлопцях вдарила артилерія, а далі – танки та «Гради». Закривши очі, вони лежали й молилися, а з усіх боків навколо них рвалися міни та снаряди. І Бог почув їхні молитви – відвів біду.
Дотягли «Бєлого» до пірса, який знаходився на березі Конки, неподалік Козачих Лагерів, і присіли під навісом перепочити. «Екстрі» стало дуже зле. Був важко втомлений та скоріш за все отруївся трупними газами. До того ж всі були голодні, не було води, тому попросили суміжників, аби евакували їхнього побратима. Ті поступились одним місцем і вночі доставили «Екстру» на острів. А троє сміливців стали чекати своєї евакуації. Зробити це було складно, човнів було мало, ворог їх постійно знищував. Потім почули гул техніки і зрозуміли, що, можливо, буде штурм.
Через декілька хвилин ніч перетворилася на білий день – окупанти почали гатити з усіх стволів по островах, де були українські воїни. Почулися крики поранених. Коли стихло, суміжники стали переправлятися на правий берег, а троє побратимів залишились чекати човен на пірсі, бо, як спецпризначенці, повинні були евакуйовуватись останніми.
Над ними постійно літав дрон із тепловізором, який, мабуть, помітив рух на пірсі, бо туди враз прилетіло дві міни, третя залетіла під навіс. Хлопці ледь устигли сховатися в мілких окопчиках, чуючи, як навсібіч розлітаються осколки. Побоюючись, що їх може теж накрити, вирішили міняти позицію, і вони побігли туди, де були більші окопи та лисячі нори.
«Хоч і сам ледь тримався на ногах, прихопив із собою кулемет»
Добігши до окопів, лейтенант побачив, що немає «Старого» і «Псіха», хоч вони бігли за ним. Почав гукати, але вони не відзивалися. Та у хлопців була рація, тому через суміжників він зв’язався з командуванням, попросивши, встановити з ними зв’язок. Йому повідомили, що вони змогли сховатися.
«За мною полював дрон, тому я не пішов їх забирати уночі, а дочекався ранку. З ними все було все добре, хоч були дуже втомлені, голодні й без води. Після цього ми перемістилися під пірс, зрозумівши, що рація прослуховується ворогом, тому потрібно зберігати мовчанку. Минула майже доба. Всі наші підрозділив вже відступили, тож настала і наша черга. Та орки підійшли надто близько, і я зрозумів, що треба готуватися до бою. Зарядили зброю, а Радислав, хоч ледь тримався від утоми на ногах, притяг ще й залишений побратимами великокаліберний кулемет та кілька автоматів і став чекати ворога», – переповідає події побратим.
Та надійшла вказівка – евакуювати знайдені тіла побратимів. Сміливцям повідомили, що за ними пливе на човні суміжників їхній драйвер – людина дуже відважна, з інвалідністю. Але тут у воду за ними впали кілька ракет, через що човен прибув пізніше. Повантажившись у нього та затягнувши туди тіла, а Радислав прихопив ще й кулемет, відштовхнулись від берега, але човен був надто перевантажений, тому друзі стали швидко його штовхати, побоюючись потрапити під обстріл ворожої артилерії, яка пристрілялась і била дуже точно. Щоб човен міг легше плисти, побратим просив Радика залишити кулемет, аби було легше довезти загиблих та вижити самим, але той категорично відмовився, не хотів, аби залишився ворогу.
«Чесно, для мене людина, яка у 22 роки витримала не лише фізичне, а й важке психічно-моральне випробування, забрала тіла загиблих побратимів та ще й подумала про зброю, не бажаючи залишити її ворогам, – це не просто Герой, а супер Герой – відважний і сильний духом. Перебуваючи на позиції в оточенні ворогів, Радислав у вільний час спокійно готувався до навчальних іспитів кулеметника», – схвально зауважує побратим.
Попри всі небезпеки, виконали завдання й зуміли вижити самі
Переправивши загиблих на острів, знайшли алюмінієві ноші, щоб покласти на них тіла, але ноші не витримали ваги і зламались. Тоді побігли в укриття, оскільки по них стали бити міномети. Радислав, хоч і був дуже виснажений, допомагав переносити тіла на другий бік острова. Його побратими теж перейшли туди в невелике укриття, але вийти звідти й сісти в човен не могли, бо над ними літав дрон і коригував вогонь мінометів. Та сталося чудо, не обійшлось, на думку хлопців, без Вищих сил, бо через якийсь час усе стихло. Тоді вони швидко повантажились на катер самі, повантажили тіла, перетнули Дніпро й потрапили до своїх. Хлопці виконали, практично, неможливе і зуміли вижити, попри всі небезпеки.
«Усі ми були дуже виснажені, злякані, голодні, втомлені, мали контузії і отруєння трупними газами, в усіх боліла голова й нудило. Тому нас спочатку завезли в Херсон і поклали в лікарню, а через день відправили на лікування в Одесу. Туди до нас приїхали кохані дівчата, до Радислава – дружина. Лікарі поставилися до цього дуже добре, з розумінням. Ми всі гарно відпочили, погуляли, покатались на самокатах, покупались у морі і дуже полюбили це місто. А я побачив тут Радислава зовсім з іншого боку: молодий, веселий, життєрадісний хлопець, який умить міг стати душею компанії, сипав жартами й веселив усіх. Такого кохання, як у них з Вікою, признаюсь, я ще не зустрічав. Вони просто дихали одне одним, не розлучаючись ні на мить», – ділиться приємними спогадами військовий.
Після відпочинку в Одесі восени та на початку зими побратими якийсь час виконували спецзавдання командування на Херсонському та Запорізькому напрямках. А 12 лютого 2024 року загін «Любарт» увійшов до складу 12-ї бригади спецпризначення «Азов», як 5-й батальйон спецпризначення.
До речі, тато Радислава теж служив в АТО, а від початку вторгнення воював на Запорізькому напрямку та в Серебрянських лісах. Помер 9-го вересня 2023 року від хвороби серця.
«Довелося майже силою відтягувати його від кулемета»
Після кількох тижнів тренувань підрозділ, в якому воював «Старий», перекинули на Донеччину, в Серебрянські ліси.
Група отримала наказ – зайти в сіру зону, в якій перед тим попрацювали сапери, облаштувати спостережний пункт та встановити там великокаліберний кулемет.
«Зранку ми виїхали туди квадрациклами, а потім ішли пішки. Прибувши на місце, спочатку зупинились у бліндажі, який стояв метрів за 40 позаду обраної позиції. Коли завдання було виконане, надійшло повідомлення, що орки готують штурм, і ми маємо його відбити. Нам також вказали напрям їхнього руху, відстань та їхнє місцезнаходження. Після цього Радислав відразу побіг до кулемета й почав працювати, наробивши в лісі чимало шуму, поскошувавши перед собою навіть великі дерева. Звичайно ж, окупанти не наважились іти на штурм й повернули назад, інакше їх би вже не було. Після цього по нашій позиції став працювати гранатомет», – розповідає командир групи.
Поряд із позицією побратимів були суміжники. Один із них отримав легке поранення у стегно. Бійця евакуювали. Зауваживши, що ворог б’є досить прицільно, командир сказав Радику кидати кулемет і терміново ховатися в укриття, але не тут то було. Довелося прямо силою відривати його від кулемета й тягти у бліндаж.
Плани ворога провалися, штурм не відбувся й ніхто з хлопців не постраждав.
У середині серпня частину спецпризначенців передислокували у Нью-Йорк. Туди ж потрапили і Радислав та його побратим із позивним «Араб». Перед тим загинув друг Радика із позивним «Барні», з яким вони разом воювали на Запоріжжі, а потім той замінив його на позиції в лісництві.
Вороги з’явилися звідти, звідки їх ніхто не очікував…
Після прибуття на нове місце призначення Радиславу та ще одному воїну із позивним «Кеф» знову наказали облаштувати позицію з великокаліберним кулеметом й зупинити наступ ворога, якщо він буде. Та цього разу ситуація була значно складніша. Лісу там не було, була лише вузька смужка зелених насаджень. Треба було перейти через відкриту місцевість та пронести з собою кулемет, побачивши який, рашисти тут же відкривали вогонь на ураження. Та хлопцям це вдалося. Вони декілька днів утримували цю позицію, після чого їх мав замінити командир групи зі ще одним бійцем.
«Перед виїздом ми отримали вказівку не міняти побратимів, а залишитися з ними. Прибувши на місце, поділились на дві групи: в одній – я і «Кеф», у другій – Радик і боєць із Нацгвардії. Позиція була облаштована там, звідки, ймовірно, могли з’явитися ординці. І вони з’явились – група чоловіків в українському камуфляжі. Причому, з того боку, звідки їх не очікували. Подумавши, що це суміжники, Радислав підвівся і сказав: «Хлопці не треба тут ходити, бо це небезпечно, може з’явитися ворог». Один із прибульців обернувся й випустив по ньому чергу, попавши у пахову артерію. Поки тривала перестрілка, Радик стік кров’ю.
В гарячці бою я на мить випустив його з уваги, але відразу в голові проскочило: «Що з Радиком?». Потім почув по рації, як у відповідь на запит з командного пункту: «Хто поранений?», прозвучало: «Старий». Відразу – мурашки по тілу. Кажу до побратима: «Кеф», ти ж розумієш, що нам не можна залишатись на позиції, треба бігти до нього. Знявши й заховавши ствол із кулемета, щоб ворог не захопив його та не вдарив нам у спину, побігли до Радика. На поміч йому для надання медичної допомоги та евакуації вже була направлена група резерву, але зв’язку з нею через радіоелектронну боротьбу з ворогом не було.
Вони не знали де ми, а ми не знали, де вони. Тому боялись підходити, щоб не перестріляти одні одних. І це був, мабуть, найгірший момент, бо знаєш, що поранений друг десь поряд, а ти не можеш йому допомогти. Коли нарешті добрались, Радислав уже не дихав… Сталося це 7-го вересня 2024 року. Сказати, що в мене був шок, не сказати нічого. Дуже важко про це розповідати. Ми затягли його тіло в найближчий бліндаж, не помічаючи, що з очей потекли сльози. Для мене це була чи не найважча втрата. Побратим «Кеф» просив мене не плакати, а коли я оглянувся, побачив, що він теж плаче», – голос співрозмовника по той бік телефону на якусь мить переривається і стає хриплим.
Зателефонувавши до командира, побратим попросив його вказати будь-яку точку для евакуації загиблого друга. Мовляв, він повинен поїхати додому й зробити це потрібно якомога швидше. Той сказав чекати, зауваживши, що він мусить зібратися, сам усе організувати та подбати про евакуацію.
Не знав, як сказати дружині про смерть коханого
«Очікували ми до ночі, а потім разом з «Кефом» та ще кількома побратимами зайшли у бліндаж, аби попрощатися. Під ранок тіло Радислава евакуювали. На той момент у мене був такий стан шоку та паніки, що не міг говорити. На серці лежав камінь, у горлі застряг важкий клубок. Потрібно було зателефонувати Вікторії (вона безперервно дзвонила й запитувала, що з Радиком, і чому він не виходить на зв’язок) та повідомити про смерть чоловіка, а я не знав, як це зробити. Адже вони з Радиславом – не просто люди, які кохали одне одного. Це були кращі друзі. Таке рідко зустрінеш. У них не було жодного секрету одне від одного. Постійно в телефоні, постійно кожну вільну хвилину спілкуються. Постійно Радик переживав, думав, чим її порадувати. Разом грають в онлайн ігри. Буває, що інша жінка сердиться на чоловіка, що зависає в телефоні, а тут грають обоє, і їм це цікаво», – важко переводить подих хлопець, закінчуючи розповідь-спогад про дорогу для нього людину.
Похований Радислав Гузар на Алеї Героїв на кладовищі в районі другої шахти. За виявлену у боях мужність, відвагу та стійкість він нагороджений медаллю «За сумлінну службу», нагрудним знаком «Учасник бойових дій», а рішенням сесії Нововолинської міської ради йому надано статус «Почесний міста».
«Для мене Радик не лише Герой. Він став для мене найріднішою людиною – другом і братом, з яким ми з перших днів вторгнення пройшли нелегкими дорогами війни, втрачаючи побратимів та ділячись останнім шматком хліба чи кількома ковтками води. Ризикуючи власним життям, він не залишив мене важко пораненого вмирати на полі бою, подарувавши шанс на життя, яке я мушу прожити за нас обох.Тепер його немає з нами, але він назавжди залишатиметься в моєму серці та пам’яті, доки житиму я сам», – обіцяє побратим Радислава «Араб», який підлікувавшись трохи від важкої черепно-мозкової травми, тепер проходить навчання в Німеччині, аби згодом знову стати у стрій.
«Ми, бійці 5-го батальйону спецпризначення «Любарт» 12-ї бригади «Азов», вважаємо, що наш побратим Радислав, який понад два з половиною роки вірно й безстрашно служив Батьківщині, довівши своїм подвигом та саможертвою, що заслуговує на найвищу державну нагороду. Тому звертаємося до Президента, якщо буде петиція, надати йому посмертно звання «Героя України» з врученням ордена «Золота Зірка», – висловлюють побажання побратими
Автор Валентина Савчук
