Діалоги з вулиць Нововолинська: як живе місто між війною, кавою і мріями

Сонце пригрівало лагідно, ще не кусало, не терзало спекою, а холодна кава з льодом дарувала хорошу і свіжу приємність. Ми з двоюрідним братом, який приїхав у коротку відпустку з одного із вельми спекотних напрямків, сиділи на лавці біля Стели Героїв. Валерій пригадував різні веселі історії. Відчувалось – йому треба знаходити в житті позитивні моменти, тож підтримував бесіду. Помаленьку попивали еспресо-тоніки, а ще – слухали, як живе місто, про що говорять вулиці. Тільки повернулись з Алеї Героїв кладовища, що у Нововолинську, а перед тим побували у Володимирі на Федорівському цвинтарі.

Стояли біля могил тих, кого знали за життя – його побратимів, наших однокласників і одногрупників, сусідів. Кожен хрест, кожен пам’ятник, кожен портрет – це обірване життя, незагоєна рана. А ще багато – історій. З кимось грали в “квадрат” чи футбол, прогулювали уроки чи пари, ходили в походи чи на гриби, їздили на риболовлю, тішились літом, крали сусідські черешні, ліпили снігові фортеці, проводжали до війська… Серед цих випадків вистачає всяких – і веселих, і сумних, і повчальних, і добрих, і не дуже.

Валерій пригадував моменти з дитинства, зі служби. Різні, як і саме життя … Хлопці віддали свої за те, аби ми могли пити каву, дихати повітрям у Нововолинську, споглядати, як діти ганяють голубині зграї, і слухати, про що говорять перехожі. І ці розмови, підслухані між людьми, стали ніби камертоном, який налаштовує на розуміння, що попри все, життя триває.

Повз нас пройшли дві мами з візочками. Одна, Ольга, скаржилася подрузі, яку назвала Оленою, на свого сина Ернеста. Мовляв, вона непокоїться за ситуацію в країні, налякана обстрілом Луцька, там неподалік живе її кума Аліна. Аліна вже виїхала до тітки в Португалію. Ольга теж хоче виїхати за кордон, а от син … Він категорично проти, бо прагне здобувати освіту в Україні. І що найважливіше – у Ернеста тут є кращий друг Андрій, чий батько загинув на війні ще у 2022році. Дружили вони з дитсадка, і син відчуває, що не має морального права покинути Андрія.

Олена тим часом заспокоювала свою доньку Лізу, яка почала пхенькати. Жінка зітхала: “Чи розуміє син ризики?”. Потім сама собі відповідала, що розуміє, чемно ходить в укриття, знає, де воно біля дому. А ще щиро вірить – батько Андрія, що став ангелом, захистить їх. У цих словах була і тривога, і неймовірна, майже дитяча, віра.

Далі ми почули розмову двох старших жінок з рюкзачками за плечима. Видно, що з дач повертались – несли квіти і сапочки. Одна по-моложавому жвава,в джинсах з яскравою веселою футболкою та з короткою бунтарською стрижкою, захоплено розповідала іншій, більш спокійній в сукенці кольору стиглої темної черешні, про свої плани на осінь.

– Хоч і люблю літечко,а так жду тої осені, Іро, адже так хочеться чимшвидше замовити нові саджанці черешні, груші, сливи, айву та яблуні, а старі дерева порізала ще навесні.

Інша здивувалась, чи варто вкладати гроші в саджанці? Це ж невідомо, чи побачить подруга врожай… Інга сміялась.

– Я що, даремно старі дерева порізала навесні? Хочу новий садок біля дому!

– Воно-то добре, Інго, але де взяти сили? От ми з тобою з дачного автобуса ледь ідемо…
Та відповідь засміялася:

– Це тому, що ти землю так і не навчилась любити!Коли з насолодою, чи як кажуть молоді, в кайф, працюєш біля землі, то й силу черпаєш!

– От знову ти за своє… А грошей на саджанці не шкода?

– Гроші? От хто би ще казав! Хто із нас щороку закриває відрами маринування і варення, хоча сама їх не їсть. А? То де ж втрата ресурсу? Ну, хто з нас економіст з тридцятилітнім стажем? Не я!

Ми теж зареготали з братом – згадали бабину сусідку, яка щоліта закриває консервацію так, що потім лікується від тої праці, а потім на весь під’їзд чути, як вмовляє сина взяти банку солінь, які саме не їсть через тиск.

Невдовзі повз нас пройшла пара. Колоритна така – у неї пишне кучеряве волосся чорніше ночі, зібране у високий пучок, гарно поєднувалось із червоною сукнею на запах – жінка, сміючись, дорікала чоловікові в шортах і футболці з тризубом, що той приніс додому ще одного кота – тепер мають двоє пухнастиків. Чоловік, явно не розуміючи її невдоволення, пояснював:

– Галю, то не простий кіт, це військовий окопний котяра! Його привіз похресник сама пам’ятаєш з якого краю. І то він тваринку назвав Хаймарс!

Скривилась дуже – ім’я кота Галі явно не подобалося, то наполягала, що зватиме його Марсиком.
Але чоловік був непохитний:

– Це дуже цінний подарунок!І як назвав Василь кота, так і буде.

– Миколо, май совість, я не буду звати кота Хаймарсом – він у мене буде Марсик!
Чоловік побачив наш інтерес і кивнув головою:

– От бачите, жінка в армії не служила, їй не зрозуміти!- і ми втрьох засміялись, за що були удостоєні дуже гнівного погляду.

А в кота починається нове життя – вже не там, де шумно.У Нововолинську йому точно буде добре.

Навіть якщо Галина називатиме інколи Марсиком.

Лід розтав, кава закінчувалась, збираємось іти. Остання розмова, що привернула нашу увагу, була між бабусею та онуком. Хлопець, якому років шістнадцять, ніс важкі еко-торби, явно взяли на закупи, аби допоміг із доставкою додому.
Бабуся запитала:

– Володю, а ти знаєш пісню “Червона рута”?

Онук, здивовано:

– Ну звісно ж, ба, хто її не знає!

Бабця посміхнулася:

– А я ж тобі ніколи не розповідала, що вчилась у Львові в інституті в той же час, як був студентом і автор цієї пісні?

Хлопець аж відкрив рота і перепитав:

– Ба, чесно? Невже ти знала Івасюка?!

Бабуся продовжила з посмішкою:

– Знала… І він мені дуже подобався, тоді я ще не знайома була з твоїм дідом… А ще саме я наполягла, аби тебе назвали Володею – на честь Івасюка.

Володимир здивувався ще більше:

– Ого,а завжди думав, що мене назвали на честь двоюрідного дядька!

Бабуся засміялася і сказала, що треба інколи вдаватися до хитрощів, аби досягти свого. І, щоб остаточно розвеселити онука, додала

– Тішся, що інша бабця не була такою наполегливою, бо був би ти Павлом, але не на честь брата діда Олега, а на честь Зіброва!

Хлопчик скривився:

– Бути названим на честь Зіброва – це крінж!

Вони обоє засміялись, і цей сміх пролунав над усім, що ми щойно почули.

Життя триває. Зі своїми труднощами, тривогами, втратами, але й зі своїми радощами, мріями та гумором. Люди продовжують жити, любити, планувати майбутнє, висаджувати сади і навіть сперечатися про імена для котів. І в цьому безперервному русі, у цих звичайних розмовах, є неймовірна сила. Це нагадування про те, що попри всі виклики, важливо посміхатись, вірити і йти вперед. Бо життя, як та пісня, яку знає і бабуся, і навіть її 16-річний онук, – триває! А яким воно буде – багато у чому залежить від нас самих.

Діалоги вулиць.
А раптом наступним будеш ти?

*Всі імена у статті змінено.

Автор – Марк Волинець