Діалоги вулиць: Нововолинський зріз життя, де переплітаються сіль, фронт і фестивалі
Осіннє сонце дарує спокійне тепло – вулиці радо п’ють це золото, його і влітку було не так багато. Високе чисте небо, нема й натяку на дощ, вітер обійма прохолодою, нагадуючи, що на календарі вже жовтень. І хочеться вже до лісу по гриби…
Попри те, що з двох маршрутів у Нововолинську зробили один, на дотримання графіка не особливо то вплинуло.
Хто їздить маршруткою, той знає…
Очікування, коли ж під’їде нарешті той громадський транспорт, трива вже трохи часу. Людей чималенько. Гамірно. А якщо озирнутись навколо, вслухатись у шум, у людські нехитрі діалоги – бачиш, як цей невеликий епізод стає справжнім зрізом життя сучасної України, де химерно переплітаються минуле, сьогодення і надії на майбутнє. У цих підслуханих розмовах відчувається пульс часу, характерний для невеликих містечок Волині, таких як Нововолинськ.
От біля смітника, оповиті сизим димом цигарок, стоять двоє чоловіків, їм десь під вісімдесят. Чути, що працювали разом на шахті 8, що обидва дітьми пережили жахіття сибірських поселень, як і багато репресованих українців. Самі вони з Львівщини: один – з Дрогобича, інший – з села поруч з Волинською областю, десь за Федорівкою-Тудорковичами (назви не розчув), нещодавно бував вдома. Їхня розмова, спочатку проста, зі спогадами, швидко набирає обертів, коли звертаються до теми, яка, здавалося б, загубилася в часі – сіль.
- А я до брата не їздив, не було здоров’я, але от поїду, Вітю, до Луцька, на розмову з Рудницьким, головою адміністрації. Він з Дрогобича, і я з Дрогобича…
Товариш аж закашлявся від здивування: - О, а що тобі в нього треба, Романе?
- Сіль. Треба розвивати солевидобувну справу. Артемсолі нема, в магазині як не турецька чи німецька, то єгипетська. Мені то не подобається. І я запропоную, що хай українська сіль буде дрогобицька, хай добуває держава, а він повпливає на збільшення виробництва.
Товариш глипнув підозріло – але з повагою.
Раптом увагу привернув різкий звук з телефону жінки в синій строгій сукні та зеленкуватій хустині в лілії, що стоїть неподалік. Лунає патріотична пісня Тараса Петриненка, наш неофіційний гімн. Власниця хутко бере апарат і щиро радіє : - Вікочко, доцю, ну нарешті ти віддзвонилась, я вже хвилювалась, чи все з вами добре. Дитино, вертайтесь сюди, я виселю орендарів, підеш в бабину квартиру жити. У мене серце обливається кров’ю від тих тривог…
Жінки навколо спереживались, захитали головами.
А мати занепокоєна далі веде: - Дитино, там є інтернет, хороший, ти ж і так дистанційно працюєш. Ну і що, що ходиш в укриття в метро, і що, що прильоти біля вас вже бували. Віко, я ж не сплю ночами… Мені шкода тебе і внуків, їдьте сюди, там хороша школа, та ж прошу вас!.. Ну добре, передзвониш…
Втирає очі кутиком хустини. А бачу, що і не тільки вона…
Поруч неквапом проходять двоє життєрадісних юнаків, явно студентів. На ходу п’ють щось з пластикових склянок, забрендованих назвою одного з міських торгових закладів. Зачіска в обох – мов у волоссі чорти копійки шукали. З великими об’ємними кишенями штани , розмальовані відбілювачем футболки на довгий рукав, білі кросівки, місткі рюкзаки, великі окуляри від сонця – мода. Позитивно і жваво діляться споминами про літній фестиваль. Обличчя сяють від радості та натхнення: можливість бути причетними до такої масштабної події, яка до того ж мала благодійну мету, є для них надзвичайно важливою. Особливо їх тішить, що вдалося зібрати значну суму на антидронові системи. - Ільку, наступного року обов’язково теж поїдемо! Це мене зарядило на цілий рік!
- Ага, такі фестивалі завжди були вагомою частиною мого літа, відколи старший брат вперше взяв на Бандерштат – на останній, який відбувся.
- Ооо, розумію тебе. Мені не вистачає цього двіжу…
- Як би до них в волонтери потрапити? Це ж можна було би перетинатись із зірками…
- Та я знайду в кого спитати. А ти допоможеш з поширенням посту? Закинь по друзях, по спільнотах, будь ласка. Ніяк не можемо зібрати братові на машину. А їм так треба авто…
- Славку, та взагалі без проблем!
І це таки свідчить про те, що молодь не лише розважається, а й активно долучається до підтримки країни. І лиш момент щодо збору на авто для брата-військового миттєво повертає розмову з безтурботних фестивальних спогадів до суворої реальності війни, яка торкається кожної української родини. Це нагадування про ціну свободи і про те, як швидко змінюються пріоритети.
Раптом до лавки підходить старша згорблена жінка з тростиною, яку міцно стискає покрученими пальцями, низ бурячкової велюрової сукні в білій шерсті кота – для неї хутко звільняють місце. Погляд хижого птаха з-під сивих густих брів не віщує чогось доброго… Присівши на хвилину, починає гучно бідкатися з приводу недотримання графіків автобусом:
- Та що ж то таке? Яка халатність! От раніше я зразу би пішла в міськком партії – шофера би вигнали!..
Ця фраза викликає негайну реакцію одного з дідусів, які вели діалог про сіль. Та ще й таку, що хутко змушує її замовкнути!
- З виду така файна жінка, явно роботяща, міг би і позалицятись, а виявилось, що певно член компартії? Комуняка? – кидає він, демонстративно плюнувши під ноги.
Зупинка захихотіла, розряджаючи можливий конфлікт,але ж маршрутка ррраз! – видніється з-за кутка! І першою з дверей за руку з мамою-військовою у формі виходить білява дівчинка-дошколярочка у рожевій, наче зефіринка, ніжній сукеночці – наче зійшли обоє з картинки. Невинне запитання до мами стає квінтесенцією всіх розмов і віри в майбутнє: - А правда, що коли путін помре, то війна закінчиться, а ти вернешся додому і вся Україна буде святкувати, а як хто не буде радіти, то їх, як баба Оля нашого Артема за погану поведінку на концерті, поставлять в куток?
Ці слова дитини, сповнені наївності, але водночас такої глибокої, беззаперечної віри в справедливість і неминучість покарання зла, завершують мозаїку діалогів. Вони символізують непохитну надію на Перемогу, яка живе у серці кожного українця, від найменшого до найстаршого.Чи у вас ще є сумніви, що Україна таки переможе?
Діалоги вулиць.
А раптом наступним будеш ти?
*Всі імена у статті змінено.
Автор – Марк Волинець
