Діалоги вулиць: на ринку Нововолинська кипить життя
Похід на ринок біля стадіону за кабачками подарував цілу низку цікавих спостережень та розмов. Життя там вирує та кипить, хлюпа за край – і кожні мандри за продуктами в певен момент перетворюються, немов за помахом чарівної палички, на маленьку виставу з непередбачуваними поворотами сюжету.
Біля самого входу на ринок лунає жіночий крик. Жінка у яскраво-жовтому костюмі в фіолетовій панамі тримає велосипеда, сама не заходить, але підганяє чоловіка: “Гришо, не забудь купити для онуків персиків, але дуже дорогих не бери, скажемо, що не було!” Повз проходить інша жінка, з продавців, і робить зауваження: “Чого кричите, так негарно!” На що жінка у жовтому, не замислюючись, відповідає: “Негарно – це те, що я бачу у платіжках за комунальні послуги та в смсці про пенсію!” З такою аргументацією важко сперечатися…
Біля ятки з овочами та фруктами стоять жіночки, роздивляються вже трохи прив’ялі шампіньйони, але ще непогані, до того ж дешевші. Підходить ще одна, явно знайома продавчині,бо поза чергою оголошує, що забирає всі гриби. Інша, що стояла у черзі, розчарована – здивовано запитує: “І я хотіла трохи взяти, може лишите? Куди ото стільки?” Покупчиня спокійно відповідає, що сушитиме їх для заготовок перших страв, передасть синові, який воює. Ще одна жінка цікавиться ім’ям воїна. Без зайвих змін в емоціях жінка, яка забирає печериці, говорить, що Анатолій. Почувши відповідь,обіцяє помолитися за воїна Анатолія і несподівано тицяє жінці в торбу 50 гривень зі словами: “Щось і від мене докупіть”. Мати Анатолія з вдячністю кивнула та ледь чутно прошепотіла, вже йдучи звідтам: “Аби тільки не в московській церкві молилась…”
На рядах під накриттям, де люди торгують продуктами зі своїх садів-городів, увагу привертає поважного віку чоловік, який погано чує. Він повертає вухо з апаратом до продавчині, хоче придбати дві літри сироватки. Йому відповідають, що є лише у півторалітрових пляшках, а цю дволітрову зараз заберуть, забронювали, пропонують на дегустацію із півторачки. Чоловік куштує і каже: “Ні, не варіант – вона така добра, що зараз тільки вип’ю півлітру її, а нести додому літру то несолідно, мало буде на буряківник, баба сваритиме”. Жінка пропонує: “То беріть ще одну півторачку, як гроші маєте”. Дідусь повідомляє:
– Така проблема, що за що придбати добрий продукт є, але, на біду, аж три літри не маю куди покласти…
Продавчиня до придбаного дає трохи витертий, але ще міцний пакет – має витримати.
Дідусь оплачує, відпиває обіцяні півлітра з пляшки і з щирою такою насолодою промовляє: -Смак дитинства!
Тут і я не витримав – теж захотів собі сироватки! І холодника!
Вже виходжу з придбаним ( домашнє молоко й сироватка, сир і кабачки, огірки і трохи зелені ) – бачу у закутку ринку, де менше людей, молода рудоволоса жінка в чорних лосинах і туніці в ромашки розмовляє по телефону і плаче. Її втішає, ймовірно, сестра, бо вони вельми схожі. Виявляється, їхнього двоюрідного брата Артема впізнав хтось із визволених з полону хлопців, були разом в колонії, з якої забрали вже на обмін. Його мати, тітка Елла, разом з іншими матерями, які шукають своїх синів, поїхала з портретом десь туди, де проходять реабілітацію звільнені з ворожої неволі воїни. Крізь сльози жінка каже, що повідомили лише про нього, а інших не бачили. Чим не диво? Тітка повертається додому в далеке поліське село втішена. Вона вірить, що і її син повернеться – три роки не знала, чи Артем живий. Жінка, яка втішає, каже:
– От бачиш, Софієчко, недаремно молились – живий. Все буде обов’язково!
