Діалоги вулиць: Автостанція. Спека. Життя на паузі між автобусами
Автостанція у Нововолинську. Базарний день. Спекотно. Серпневе сонечко кидає щедро багацько тепла. Чекаємо із іншими пасажирами свої транспорти. Хто куди, а мені треба автобус, що на Луцьк через Горохів, передаю на село передачу.
Попиваю каву, яку продає апарат в фоє автостанції. Ідеально для інтроверта – ніяких тобі продавців! Навколо вирує життя, люди діляться своїми клопотами та радощами.
«Сумно, що навіть у такі важкі часи доводиться платити за те, що має бути доступним і фактично є безоплатним»
Молода білявка – тонка немов тростиночка – в кольоровій довгій легкій сукенці на високих і, певно, не дуже зручних світло-зелених босоніжках (такі високі-високі і такі тоненькі підбори, як в таких можна не те, що стояти – ходити, бігати?) нагадує барвисту квітку. Ділиться з іншою, трохи старшою, невисокою шатенкою у комбінезоні кольору фуксії своїми переживаннями:
– Ой,Улянко, доводиться брати кредит, щоб оплатити операцію дідусеві. Хоча офіційно це безкоштовно, але лікар точно попросить своє, ще навіть не озвучив, скільки. І ще ж анестезіолог – сказали знаючі, десь тисячу за годину роботи плюс гонорар, а асистуючій медсестрі – ще 500 гривень. Доки лежатиме в лікарні, санітаркам треба буде за догляд, я ж не накатаюсь щоденно. Дід ще й мучився стільки і мовчав, бо ж як жнива і без нього?!
Шатенка співчутливо киває головою:
– Складно, але що поробиш, здоров’я не купиш. А віддавати не так і легко, куди тобі з зарплати?.. Білявка відказує:
– Та все добре, адже Васько, брат старший, пообіцяв допомогти погасити борг. Ну але не зараз – знову свій багатостраждальний евак ремонтує. І зборів не хоче оголошувати, три роки у війську, а все стидається робити збори – все з хлопцями своїми силами.
– Ех, подруго… Сумно, що навіть у такі важкі часи доводиться платити за те, що має бути доступним і фактично є безоплатним.
«Краще б приходили додому, бо треба спілкування людям, а не тільки лікуватись»
Дві старші приятельки (з розмови стало зрозуміло, що ще й куми), які виходять на якомусь повороті раніше і всіх просять пустити їх сісти спереду, продовжили тему медицини – обговорюють сімейних лікарів.
Старша, фарбована на глибокий каштан повненька в ансамблі з червоних легінсів і довгої легкої блузи в геометричні асиметрії, з обличчям строгої виховательки, бідкається:
– Ті ескулапи зараз надто “прошені” та вимогливі. Не те, що раніше – дільничні терапевти ходили по домівках, так гарно спілкувалися, як же це було добре!
Інша кума, з русявим каре у сарафанчику кольорів фруктових пастельних карамельок, що вигляда значно молодше, заперечує:
– Тамаро, от скільки можна одне і те ж саме! То тобі треба поговорити чи вилікуватися? Іди в поліклініку, там зараз багато нової техніки, сучасні методи лікування, це ж краще!
Але перша кума не погоджується:
– Нелько, що та техніка, краще б приходили додому, бо треба спілкування людям, а не тільки лікуватись. От була наша, ой, забула, як то її по батькові… Ну ти знаєш, вона вже покійниця, завжди приходила…
«Я не такий багатий, аби розкидатись шкарпетками, особливо після цього»
Два старших чоловіки обговорюють … жіночі хобі. Один, кремезний здоровань у світлому комплекті з шортів-карго і футболки з тризубом, скаржиться, що його дружина Оксана відновила в’язання:
– Уявляєш, витратила вже тисячі на нитки, спиці, а потім пішли й майстеркласи онлайн! До корови мушу ввечері ходити, бо вона вчиться!
Друг в байкерській футболці з черепами до джинсових чорних витертих шортів поправляє важкий рюкзак біля ніг сміється:
– Ото маєш, Толю! І що, вже певно вся хата в яких серветках і іграшках?
Анатолій сумно посміхнувся:
– Та ні, Вітю, ще в’язаних обновок у домі поки не видно. Передчуваю, що закине це хобі, як і внучка закинула те бісероплетіння, на яке теж тільки гроші пішли…
І друг зітха:
– О, знайомо! В мене донька так суші робила – досі валяються ти всі приспособи по літній кухні, навіть в курнику одну форму знайшов!
– Ті жінки.. Зате часу зашити шкарпетку мені в неї немає, змушений робити це сам, а навіть в окулярах не годен побачить дірки в голці.
Друг сміючись радить викинути старі шкарпетки та купити нові, на що чоловік відказує:
-Я не такий багатий, аби розкидатись шкарпетками, особливо після цих майстеркласів.
«Хоч би не дізналися справждю історію імені…»
Тут же поруч сміються два дідусі крізь цигарковий дим – немов зійшли з якого репортажу. Сандалі зі шкарпетками, штани на кант, футболки з кишеньками. Дим цигарковий виїдає очі… Один розповідає:
– … о, а ще що скажу тобі, онук братовий назвав сина на честь покійного діда – Георгієм. – Петре, то ж то на честь того, що струмом забило?
– Ні, то був двоюрідний, Тиміш , що в нього жінка перша була завклубом, а Георгій вмер від корони у розпал карантину. Казав йому не лазити, берегти себе.. Все, ти мене збив, не перебивай… Тако, і на хрестинах батюшка (бо ж вони ходять до московського патріархату) навіть цілу проповідь виголосив про Георгія Побідоносця.
– От так і ходять до тих антихристів?!
– Ільку, таж дай розкажу, не перебивай! Ходять, не доходить до них… Тако, насправді батько-фронтовик, п’яний, ходив у сільраду записувати сина, і мав бути Григорій, але по дорозі забувся. То мати, дізнавшись вже з документів, хотіла переписати на Григорія, на честь свого старшого брата, який був в УПА – ну, я розказував тобі. Ох, то ледь не розлучилися через це.
– Ото страсті! Петро сподівається, що онуки так і не дізнаються цю справжню історію імені. ..
«Сюрприз ще той»
Двоє молодих людей обговорюють спільну знайому. Він, енергійний засмаглий голомозий трудяга, з мозолистими пальцями і слідами опіків на руках, в спортивних штанях та футболці в стилі графіті, питає не менш засмаглу білявку у куцих шортах та звабливій туніці кольору морського бризу, чому не видно її куми Інги, яка раніше постійно була поруч. Дівчина відповідає: – Та ж в Інги зо два тижні тому була підозра на отруєння – грішили на кавуни.
– Ну то і вірно, де рано кавуни брати…
– Та ти слухай. Вона ж після празника лишилась тоді ночувати в мене, бо випили незле, то її рвало всю ніч. Не витримала я – викликала їй швидку.
– Ну даєш, Мірко!
– Так, Славку, зараз буде саме цікаве! Виявилося, що Інга вагітна, 5 тиждень, і то сильний ранній токсикоз. Зараз лежить у лікарні, то я ж від неї…
– Ото новина! Зажди, то ж її Тарас служить!- чоловік здивувався. – Та ж для всіх сюрприз ще той! Він десь на південних рубежах, але ж вона до нього перед тим їздила, то певно і вдалось…
– А той хоч в курсі?..
– Ще ні, дуже чекають його у відпустку – обіцявся у першій декаді вересня. Надіється Інга, що син… То поки нічого не знає про радісну новину.
Тут нарешті під’їздить автобус.
Кумць таки пропустили на передні сидіння, а я дочекався, аби передати передачу. Діди встигли досмалити свої самокрутки. Отакі справи.
Життя вирує: від побутових проблем до особистих історій, від спогадів про минуле до мрій про майбутнє. Кожен пасажир, кожен переходий несе свою розповідь, додаючи свої барви у історію української реальності, в унікальне плетиво сьогодення.
Діалоги вулиць.
А раптом наступним будеш ти?
*Всі імена у статті змінено.
Автор – Марк Волинець
