Майже як в серіалі, тільки у маршрутці: життєві діалоги з вулиць Нововолинська

Вони не мовчать ніколи. Школярі, дорослі, студенти, пенсіонери, військові, стримані і поспішаючі. Ті, хто повільно прогулюється – і хто біжить чимдуж, наздоганяючи вчорашній день або ж маршрутку. Вигулюючи пухнастого улюбленця, тягнучи пакунок з пошти, обережно несучи ароматну піцу, щоб посмакувати дома, попиваючи на лаві запашний еспресо чи …чинно під руку ведучи кохану людину.

Вулиці скриплять велосипедами чи дитячими візочками, вклинюються у тихий шум криками малечі, сигналами клаксонів авто, мелодіями телефонних дзвінків чи музикою відео, гавкотом собак.
І навіть коли там нікого, здається, нема, з якогось провулку обов’язково хтось відгукнеться. Зашелестить кроною каштану. Задзеленчить птахом. Грюкне дверима чи вікном. Чи вибіжить. Або виїде. Навіть у комендантську годину.

Діалоги вулиць завжди про щось головне – і тут хочеш чи не хочеш, але твоя кава буде приправлена саме ними.

Переповнена ранкова маршрутка потихеньку повзе із 15-го. Місць нема, висиш над кимось, з різних сторін штурхаються, намагаються зачепитись за поручні, потрапити ближче до центру або ж до виходу. Притискають поближче до тих, хто поруч, вминають в спинку крісла, наступають на тільки випрані кросівки. І говорять, говорять, говорять …

«Добре, коли жінка за собою дивиться…»

Двоє чоловіків, за запахом можна відчути, що вчора щось святкували, можливо навіть разом. Припорошено цигарками явно українського виробника. Один видихає ледь не в обличчя:

–А ти знаєш, що моя вчудила? Пішла в салон, постриглась і пофарбувалась, зробила брови, манікюр, ще щось там. Три тисячі віддала, уявляєш? Подивилась в тих своїх тік-токах якусь вискочку і тепер вирішила, що недостатньо жіночна і щаслива.

–Так то ж добре, коли жінка за собою дивиться!

–Та я ж її і такою люблю, і гроші на сумку нову дав на восьме березня, і на день народження на зимове пальто, але нащо витребеньки всякі? От мотокосу збирався купити нову, тепер не куплю…

–Та що ти ниєш, позичу тобі свою мотокосу. Олена твоя молодець, що зайнялась собою! Коли жінка гарна, то і жити гарно…

–Та гарно то гарно, скинула років 8. До всього ошелешила, що комуналку тепер буду платити сам : ти мужчина і тобі життєво важливо забезпечувати свою жінку. Хай-но побачу сина, то ой подякую, що навчив маму сидіти в тих інтернетах, ой подякую…

Виходять обоє біля Епіцентру, ідуть до шиномонтажу.

«Ой вибачте! Не впізнала, не впізнала»

Дівчина років до 30-ти розповідає в телефон на весь автобус сюжет серіалу про лікарів, постійно поправляючи сумку, яка сповзає. В якийсь момент сумка все ж таки падає, перериває розмову. Курточка і джинси не прикривають смужку тіла і мереживний клаптик білизни, що на короткий час стає видно. Невдоволена старша пані, яка була сиділа біля вікна, бурчить (так, що почув, певно, і водій):

— В нашому віці ми собі такого не дозволяли! Говорити по телефону на людях, одягати такий одяг, взагалі совісті нема, ніякої поваги до оточуючих…

— Шановна, Вашу думку можете лишати при собі!

— Але якими хорошими людьми ми виросли, працьовитими, не те, що ото ти…

І тут дівчина не витримує і каже:

— Валентино Андріївно, майте совість, я ж вихователька Вашого онука Павлика! Він завжди про вас так добре говорить, казав, що як виросте, то дружина має бути така добра, як Ви, і гарна, як мама.

— Юлія? Вадимівна? Ой вибачте! Не впізнала, не впізнала…

І починаються розсипи вже з теплішими інтонаціями.
Чим то закінчилось – не знаю, бо була і моя черга рушати на вихід.

«Зараз всі ми волонтери… Бачиш, які ото волонтерки в свої неповні 70 ми з тобою?»

При наступній поїздці у громадському транспорті вже легше – можна було сісти. За мною сиділи дві старші жіночки, які голосно обговорювали подальшу роботу на дачах масиву “Прикордонник”.

— Знаєш, Галю, не маю спокою від того сусіда, який дачу закинув. Переліз від нього хрін, не можу ніяк вивести. Кульбабу то виполола, а хрін ну ніяк. Не кропити ж…

— А ти не виводь, Олю. Вже давно заготовлюю собі. Викопую, чищу, зберігаю в морозилці. Потім дістаю, ще твердим дрібнити. І використовую.

— То як тобі треба, прийдеш і викопаєш. Я ж гострого не люблю, то ж знаєш.

— Олю, воно хоч і гостре, але і тобі треба. Є хороший рецепт від кашлю: корінь хрону натерти, змішати з перекрученими на м’ясорубці лимоном і червоним буряком. Тримаєш в скляній банці, даєш ложку на склянку води. І все швидко минає.

— Де ти була раніше, Галю? У мене ж син після Авдіївки не може вилікувати кашель. Обов’язково передам в передачі. Слухай, а може зробимо на двох? І замість м’ясорубки покрутимо на блендері?

— А давай. І ще варення принесу, і сушеного глоду, хай хлопці мають замість ліків. А з листя хрону наробимо гострої спеції, буде їм до сала.

— Тоді після дощів скочимо на дачу, а потім якраз пенсія прийде, то займемося.

— Слухай, та ж в Антоновича, твого сусіда, зять волонтер! От і поможе передати, він безплатно новою поштою може пересилати.

— Зараз всі ми волонтери, всі робимо що можемо для хлочиків. Бачиш, які ото волонтерки в свої неповні 70 ми з тобою?

Сміються одна до одної, прихиляються головами з акуратними стрижками.
І так захотілось обійняти тих жіночок…

Діалоги вулиць.
А раптом наступним будеш ти?

*Всі імена у статті змінено.

Автор – Марк Волинець