Діалоги вулиць: осінній день, що говорить більше, ніж новини
Традиційний суботній похід на ринок — це завжди квест. Знайти свіже й якісне, а ще й недороге, а ще й не вчепити в натовпі корони, нікому не наступити на ноги, і обов’язково — щоб не трапити на знайомого, який надовго «впаде на вуха», або непохмеленого однокласника.
Бреду зі списком — треба все і багато, щось взяти вже, до чогось лише прицінитись. Осінь — сезон консервацій, він вимагає свого, бо ж зима на носі. Ціни — захмарні! Чи вистачить грошей?..
На зворотному шляху — важкий рюкзак і дві торби. І кришена капуста, і пару капустинок цілих, і морква, і всілякі спеції, і насіння на новий сезон, і добриво для орхідей — багато всього, влетіло в копійку.
Місто живе своїм життям вихідного дня. Гамірно і трохи якось легко. Золота гарна осінь. Листя розлітається, каштанами бавляться діти — і навіть коти. Бігають безпритульні пси в пошуках поживи, неквапливі перехожі йдуть на ринок, а хто просто прогулюється у бездощову днину. І говорить — про своє.
Зупиняюсь на лавці біля торгового центру, повз повільно простують двоє старших чоловіків. Один — немов із кіно: тростина, вуса, штани, маринарка, легка галицька говірка. Інший — простіший, ще й смартфон у руках — спрацьованих. Обидва явно в житті трудилися. Не дуже добре чують, то на великій гучності находу завершили дивитися виступ хору «Гомін». Але говорили не про музику.
— Павле, життя нема, — починає перший. — От ти знаєш, що на автостанції вже не продають? Вчора приїхав від сина, ото їздив до Антона в Луцьк, то зайшов, прошу налляти — так каву пропонують!
— Я ж казав тобі, Арсене, вже давно…
— Непорядок…
— Та то таке. А ти послухай, що скажу! Треба було розвивати запорожці. Унікальна машина.
— Не кажи, Павле. От чого москалі сміялися? Хоча — велич інженерної думки. Я тобі як інженер кажу…
— Та ж це зрозуміло, а сміялись — відомо. Бо українське. Так само з КрАЗом. Чим наш КрАЗ гірший за МАЗ білоруський? Тільки тим, що український.
— О, ти ж там робив після інституту, точно.
— А велосипед «Україна» теж, погодься, найкращий. В мене досі їздить. Мішок буряків тримав добре, мішок цукру.
— Ага, я якось навіть тещу підвозив з церкви. Кричала на все село!
— Треба своє, Арсене, своє! Треба цінувати й розвивати. Я робив на заводі «Електрон». Унікальні можливості раціоналізації, розробки.
— Не кажи… Вивезли деталі, ідеї — за кордон. Інтелект виїхав. Зокрема в Німеччину!
Допиваю каву, крокую слідом — цікаво ж. Але далі чоловіки довго сперечаються про те, як правильно готувати тараню — і повертають у магазин…
Тим часом з одного з дворів, що виходять на стометрівку, вривається мама з трьома дітьми. Найменша вперто вимагає рюкзак з «лабубу». Брати регочуть, мама стоїть на своєму:
— Ніяких лабубу! Ти вже з медведиками подерла, а носила всього лише перший клас, такий гарний, майже новий, Софія його лише три роки носила! Візьму без картинок. Мода пройде, а потім продати простіше.
Один із хлопців хоче заступитись за сестру:
— Ну мам, ти ж обіцяла їй…
І тоді мама дістає головний аргумент:
— Подзвонити до тата на війну, щоб він слухав такі дрібниці? Не соромте його перед іншими!
Тиша. Діти погоджуються мовчки.
Біля поштового відділення — дві пані. Вже років сорок переконані у власній привабливості. Стримані строї, капелюшки, темні окуляри. Інтелігенція — приємна, грамотна побудова речень, звучить музикою!
— У перукарні була, — розповідає одна. — Наступного місяця, Іринко, наважусь на новий відтінок фарби. Каже моя колористка Тетянка, що він немов створений для мене, відтінить глибину погляду. Дослухаюсь, вона майстриня своєї справи, вилікувала моє волосся після десятиліть перманентів. До речі, вона щоразу каже, що я у свої 67 виглядаю набагато молодшою.
— Ну не знаю, мені і в цьому медово-русявому ти органічна. Може, не експериментуй? А ще краще спробуй приймати оті вітаміни для краси, що нам радила Галинка — шкіра віддячить. Ах, якби ж ви всі знали правду, Аллочко… Мій найбільший страх — померти, — делікатно промокнула кутики очей білосніжною хустинкою з мереживними краями.
— Ой леле, дорогенька, заспокойся і не кажи дурниць! — сплеснула руки інша.
— Ох, я ж була на похороні Клавдії Миронівни…
— Як?! Клава померла?
— Ще минулого року. Ти не знала? Після другого ще в лікарні добив чи не одразу третій інсульт. А як вона виглядала в труні… немов якусь бабу поклали. Без макіяжу, а хустка зовсім не підходила до плаття. Чи родичам не соромно було?
Але розмову перериває поява молодого чоловіка, що вийшов з авто, яке щойно під’їхало. Сумка-бананка через плече, рюкзак, сіра футболка з намальованою вишивкою, джинси протерті, шкіряна куртка, у кишені якої щось дзвенить — певно, ключі. Нижче коліна правої ноги — протез, видно крізь декоративні розрізи на штанині. На долонях і шиї — татуювання: рунічні знаки, тризуб.
А поруч син — настільки подібний.
— Тату, а ми ще поїдемо з тобою в отой ліс? — тихо питає малий.
— Обов’язково. Але спершу мені треба буде трохи пролікуватись. Ти ж пам’ятаєш?
— Пам’ятаю…
Ірина театрально зітхає:
— Аллочко, ти знаєш, я так хочу танців! Я давно так хочу у нашому місті вуличних вальсів чи полечку, як ото ми були у центрі Львова, коли гостювали в Стефочки, ще як вона була жива.
— Або танго… Мені так не вистачає танго! — замріяно зробила па ногою.
— Ой, ти так гарно танцювала з тим математиком…
— Ніяких академіків, не нагадуй! Ах, Іринко, я би визирала військового, підбігла до нього через усю площу і запросила його на повільний вальс…
Війнув вітерець — і жменька опалого листя закрутилась у вирі танцю. Так буває восени — вторив гурт «ТНМК» з чийогось прочиненого вікна.
Діалоги вулиць.
А раптом наступним будеш ти?
*Всі імена у статті змінено.
Автор – Марк Волинець
