«Ніякої медичної допомоги не було, я тримав донечку на руках і молився»: розповіли історію маріупольця, який поселився у Поромові
Антон Берг із Маріуполя до останнього не планував залишати рідне місто. Але щодня загроза життю зростала. Орки господарювали у житлових районах неподалік. Чоловік переживав не так за себе, як за діток: п’ятирічного Марка і тримісячну Марію. Коли аптеки розбомбили та пограбували і дістати суміш для годування стало майже неможливо, Антон разом з невеликою групою знайомих наважилися рушити в дорогу. Хтось лишався в інших містах, а його доля закинула у село Поромів.
Про це розповідає Вісник+К.
В останні хвилини вискочили, коли дім горів
Російську пропаганду Маріуполь побачив ще у 2014-му. Фальшивий референдум та перша окупація. Тривала вона понад місяць. Від бойовиків самопроголошеної «ДНР» місто звільнили українські військові разом з Нацгвардією та добровольчими батальйонами. А згодом почали потрохи відбудовувати зруйновану інфраструктуру. Тому коли у лютому 2022 року знову почали обстрілювати мирні квартали, люди надіялися, що це ненадовго. Евакуйовувалися одиниці, більшість вирішили перечекати. Серед таких був і Антон Берг зі своїми знайомими із християнської громади. Про пережите чоловік розповідає чистою українською мовою.
“У нашому районі було більш-менш спокійно, то в однокімнатну квартиру до нас переселилися 12 людей. Спали всі на підлозі на матрацах, на день їх складали. Всі запаси продуктів зібрали і по черзі готували їсти у дворі на вогнищі. Над головами гули літаки, але сирена не лунала, бо ж світла не було. Звичайно, найскладніше доводилось із малою. Повертаючись із чергового походу в аптеку, я з жахом думав, що буде, як суміш зникне? Чим годувати немовля? Тому у березні вирішив евакуйовуватися, бо аптеки були розбиті, розграбовані. Вже коли збирав речі, у наш дім був прильот, пошкодили верхні поверхи. Буквально в останні хвилини вибігли надвір, а коли оглянулися, то побачили, що горить балкон”, – пригадує.
Ніс повну сумку памперсів та суміші
Їх зібралася невелика група: шестеро дітей і вісім дорослих. Всі розуміли, що йдуть у невідомість, але оскільки вони – люди віруючі, то постійно молили Бога про безпечний шлях та порятунок. Кожні три години зупинялися, щоб Антон міг погодувати Марію, змінити їй памперс. Вся сумка батька була забита дитячими сумішами, у термосі ніс кип’ячену воду.
“Трохи нас підвезли, а далі все пішки. Знаходили затишне місце, і я переодягав дитину. А це березень, холодно. Всі обступали нас, щоб вітер не дув”, – тремтить голос від пережитого.
І далі в дорогу. Через тривогу видавалося, що цілу вічність йшли. А насправді за день подолали 18 кілометрів до селища Мелекіне. Там підзарядили телефони, і вдалося додзвонитися до волонтерів, які вивезли у Бердянськ. Тут пробули десять днів. Всі похворіли, була страшна діарея. Ходили чутки, що хтось отруїв водопровідну воду. Дорослі легше все пережили, а от маленька Марія від зневоднення майже не дихала. Вона постійно спала.
“Ніякої медичної допомоги не було, я тримав донечку на руках і молився”, – важко даються спогади батькові.
Коли їм вдалося добратися до Запоріжжя, дитину одразу забрали в реанімацію. Два тижні Антон не відходив від малечі. Добре, що поруч був старший син. Він був психологічною підтримкою. А коли донька одужала, постало питання: куди далі рушати?
Дали хату і свиню у хліві в придачу
“Спочатку планував з дітьми виїхати за кордон, але поки були в лікарні, заборонили чоловікам призовного віку виїжджати,– продовжує 35-літній чоловік. – Шукали різні варіанти, а волонтери порадили село на Волині поблизу україно-польського кордону. Так опинилися у Поромові Володимирського району”.
Нині Антон з усмішкою пригадує перші враження від житла:
“Це була старенька, шевченківська хата. Але нарікати не думав. Дякував Богу й за те. Світло, газ є. Вода доступна. Попереду літо, природа гарна навколо”.
Звичайно, міському жителю непросто було звикнути до нових умов. А от син тішився, що можна бігати, де заманеться. Корову вперше побачив. Коти, собаки навколо. У Маріуполі Антон працював з комп’ютерними технологіями, тож в сільській раді вдалося знайти роботу. Згодом в інший дім переїхали. У вересні одні люди виїжджали за кордон, то запропонували свою оселю батькові з дітками. Бо бачили, що він толковий, відповідальний.
“Ще й свиню у хліві лишили, щоб харчі були. Я двадцять бройлерів докупив. Господарюю помаленьку, – всміхається. – Малий у школу пішов. Донька підростає, її допомагають няньчити. Наша християнська громада підтримує і всі люди”.
Від будинку в Маріуполі лишилися одні руїни. Тож вертатися нема куди. Поки живуть на Волині, а як далі буде – час покаже. Дружина пізніше виїхала і нині проживає в Норвегії. Телефонує, виходить на відеозв’язок, щоб побачити дітей. А поки тато всьому дає раду і ні на що не нарікає. Бажає лишень, щоб швидше настав мир – і тоді все налагодиться.
